Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Ми не вірили в окупацію
Запорізька менеджерка проєктів Ніна Савіна обрала для себе життя за містом — якомога далі від міського шуму й метушні. Завершивши університет у Запоріжжі, Ніна повернулася у рідне село Верхня Криниця Василівського району. Там і народила доньку Софію.
“Там дуже мальовничий берег Каховського водосховища. Село розташоване навпроти Енергодару й видно нашу ЗАЕС, яка наразі в окупації. Зараз це перше окуповане село по лінії фронту”, — каже Ніна.
Каховське водосховище до підриву окупантами греблі
В якомусь сенсі, це було майже ідеальне життя для молодої жінки й малечі, поки не прийшли російські окупанти.
Степи села Верхня Криниця, Василівський район
Окупація прийшла на п'ятий день
Ніна Савіна пригадує, що за місяць до повномасштабної війни були розмови про вторгнення, але ніхто не хотів вірити й сприймати серйозно.
“Окупація прийшла до нас на 5 день. До цього ми бачили бої та відступ нашої армії. Ми серйозно не усвідомлювали такої можливості у 21 сторіччі. Не збирали речей. Рівень напруження зростав, але не було відчуття катастрофи, що наближається. Це мав би бути звичайний день, з навчанням доньки, онлайн-роботою. Я прокинулася та взяла руки в телефон, де було повідомлення від мого класного керівника, що живе на заході України нині: "Приїжджайте до нас". Одразу відкрила фейсбук і побачила реальність”, — розказує Ніна.
Ніна Савіна
Родина дуже переймалася за рідних в Ірпені. Їм вдалося виїхати в перший день війни. А тим часом набрали воду, купили хліба. Не збиралися нікуди. Не вірили.
“Потім прийшли бої артилерії, розкидання мін-метеликів на село та декілька загиблих сусідів, відсутність світла та води, пошуки ліків. В окупації ми прожили до 21 березня. Мої друзі вмовляли нас з Сонею виїхати з найперших днів.
Проте в якийсь момент, після тижня без світла та без води, російських солдатів та техніку на вулиці й перевірок у власному домі, я подивилася на бліде з глибокими синцями обличчя доньки та наважилася на виїзд”, — говорить Ніна Савіна.
Жінка каже: були впевнені, що виїзд тимчасовий — на пару тижнів.
На той момент із Василівки організували евакуаційний автобус, за домовленістю місцевої української влади та російської армії.Тож родина наважилась на евакуацію.
“Автобус довіз нас до зруйнованого мосту в селі Камʼянське. Там ми усі разом пройшли під ним, перестрибуючи річку по камінню, що спеціально накидали люди. Нас зустрічали українські військові, а далі, вже на пагорбі — автобуси, машини волонтерів, що везли нас до Запоріжжя. Це був довгий шлях. Валізи, дитячі коляски, дітки різного віку, літні люди… Батьки залишилися в нашому селі й домі. Продовжують жити на лінії фронту.”
Нінна з дочкою й друзями
Дніпро-Вінниця-Ашбартон
Того ж дня Мати з донькою поїхали до друзів у Дніпро, де прожили три тижні. Взяли по рюкзаку речей, в які вмістили все своє життя: документи, ноутбук, телефон, улюблену книжку доньки та іграшку, трохи одягу, в основному теплого, бо було холодно.
“Ми одразу поїхали до Дніпра, до родини близьких нам друзів. Де ми провели три тижні, очікуючи завершення. Після — до Вінниці, думаючи, що на декілька днів, а виявилося до листопада 22”.
Однак далі був шанс рухатись далі.
“Коли стало зрозумілим, що війна перейде на зиму, додому ми повернутися не можемо, друзі допомогли нам поїхати до Англії на один навчальний рік. Так ми опинилися на півдні країни в демократичній школі”, — ділиться Ніна.
Ашбартон. Англія
Ніні Савіній, як і багатьом українським біженцям, за кордоном складно було адаптуватися. В цілому ж, в містечку Ашбартон дівчат з України прийняли тепло.
“Це мій перший досвід життя за кордоном. Немає з чим порівнювати. Лише з рідною землею. Тут привітні люди, добре упорядковані соціальні процеси. Багато бюрократії, через яку ми часом страждаємо. Інша культура взаємодії між людьми, є дистанція, проте є й обережність, делікатність. Люди живуть життя, звичайне своє життя. Як ми жили раніше. Це часом додає відчуття дисонансу”, - розповідає Ніна Савіна.
Ашбартон. Англія
Разом з тим, за словами Ніни, місцеві жителі чуйні та приємні. Дуже співчутливі українській історії. По містечку та навколо часто зустрічаються українські прапори у вікнах на знак підтримки.
“В цьому містечку нині лише три родини українців, і я не можу сказати, щоб ми сильно виділялися. Проте на початку сила підтримка була дуже потужною”, — говорить жінка.
Дочка Софія Савіна в рідному Василівському районі
Вчитися не тому, що має, а тому, що хоче
Ніна разом з донькою Софією симпатизують принципам демократичної освіти. І те, що Софія зараз навчається в місцевій школі “Сандс” неабияк надихає дівчину та її маму.
“Тут є програма, розклад, уроки. Проте є право не ходити на них, є право голосу з приводу усіх процесів в школі на загальних зборах”, - розповідає мама Соні.
Ніна підкреслює, що “Сандс” — школа лише для тінейджерів. Вона схожа на велику та вільну родину. Тут багато творчості в різних проявах: музика, вистави, глина, малювання. Два відкритих концерти на рік, усюди скульптури та картини студентів різних років. Особливість — це свобода. Та відповідальність, що за нею стоїть. Повага, як цінність.
Софія Савіна - дочка Ніни
“Багато взаємодії стафів (робітників школи — ред.) та студентів. Ланч в різних компаніях за столами, на підлозі чи на траві. Обовʼязкова для кожного useful work після занять, де кожен має певну задачу піклування про простір. Багато сміху, багато гри, багато серйозних розмов про світ, в якому ми живемо”, — говорить Ніна Савіна.
Цього року в школі Софія має свою особисту траєкторію навчання, тобто вона вирішила які предмети й з якими групами буде відвідувати, й робить це.
“Наприклад вона бере зі старшими групами історію, фізику, хімію та психологію. Математику вивчає окремо з вчителем на глибшому рівні, аби скласти цього року аналог українського ЗНО. Не тому, що має. Лише тому, що хоче. Має великий інтерес до іспанської — вчить у школі та вдома”, — розповідає мама.
У дівчинки є друзі в школі, як серед студентів, так і серед наставників. Є приятелі і поза школою. “Вік її друзів в Англії дуже різний, від 11 до 76 років”, - посміхається Ніна.
Василівка. Замок Попова
Про зміни та мрії
Попри те, що світ втомлюється від війни й загалом звикає приймати її жахи, англійці починають сприймати українських біженців не лише як жертв, а як особистостей, як людей певної культури.
“Багато моїх друзів Англії розпитують нас про історію, традицію, мови. Минулого тижня був день вишиванки. Я вдягла свою на роботу другий рік підряд. І розповідала, що це значить і як нам це важливо”.
Відчуття дому
Мама з донькою мешкають в англійській родині, яка стала сім'єю, але мріють про свій дім.
“Нині ми живемо в будинку приймальної родини, проте активно шукаємо окреме житло. Тут з цим нелегко, в наших обставинах можливостей ще менше. І від успіху в цьому напрямку також залежать терміни нашого повернення”, — каже Ніна Савіна.
Попри те, що Ніна за першою освітою фінансистка, в неї є ще й психологічна кваліфікація, яку вона може використати в будь-який слушний момент.
“Я мрію допомагати людям з проживанням нашого досвіду в широкому сенсі. Переміщеним внутрішньо чи зовнішньо особам. Допомагати вибудовувати спільність, попри різний досвід проходження крізь війну. Побачити батьків в цьому житті. Побачити рідний степ. Відчути свободу над ним”, - каже Ніна.
Окрім повернення у звільнену безпечну країну є мрії про відновлення.
Донька теж хоче мати свій власний дім, який за кордоном не так просто придбати.
“Соня мріє про можливість мати відчуття дому знову, можливість мати хоча б маленьку домашню тваринку. Ми плануємо повернутися в Україну, але не знаємо коли. Через те, що неможливо наразі повернутися саме додому. Тож ми поки залишаємося тут”, - резюмує Ніна Савіна.
