Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Через ворожі атаки в Преображенській громаді знищено газогін, немає води, постійні перебої з електрикою. Зруйновані російськими снарядами будинки місцеві лагодять та продовжують жити.
Погріб впав, нема куди ховатися
Ольга - жителька Преображенської громади Запорізької області
“От бачите, що прилетіло? Зовсім поруч, частина будинку зруйнована у нас. Ну прилетіло воно там добре, що в сусіда теплиця внизу. Якби ближче, то і стіна впала б у нас. Вікна повилітали. Дякую, що громада допомагає тимчасовим матеріалом — залатали все брезентом, плівкою”, — розказала пані Ольга, жителька Преображенської громади.
Жінка зазначає, що поки війна не закінчиться, немає сенсу робити капітальний ремонт. Зараз дбає про город, готує розсаду.
Чоловік пані Ольги помер від інсульту вже під час повномасштабної війни, сама жінка про евакуацію не думає — нема куди виїздити. А після останнього вибуху й тут нема куди ховатися від ворожих ракет, бомб та снарядів.
“У нас погріб від вибухів впав. Ми в хаті знаходимося — в будинку. Нема куди ховатися. Оце таке в нас життя”, — каже Ольга.
Вікторія з молодшим сином
Страшно, але звично
Майже сотня родин з дітьми залишаються в селищах Преображенської громади. Батьки впевнені, що безпечних міст в Україні зараз немає.
“Ми залишаємось в селі. Це наш дім. А куди виїжджати? Де безпечне місце? Куди виїжджати?”, — питає Вікторія, яка мешкає в цьому ж селі Омельник.
У Вікторії з чоловіком двоє дітей. Жінка каже, неможливо передбачити, коли прилетить і звідки. Торік один із ворожих снарядів розірвався прямо в городі. Родина встигла сховатись.
Вулиця селища Омельник
“В підвал ховаємось. А буває інколи просто не встигаємо, починається обстріл, куди бігти? Куди ховатись? В хаті сидимо, поки обстріл не закінчиться”, — ділиться Вікторія.
Старша донька Вікторії — Марина — навчається дистанційно. Громада забезпечила ноутбуком. 12-річна дівчинка каже, що до обстрілів звикли, але все одно лячно, коли поруч вибухи.
“Серце стискається, страшно. Але звично. Вже звикли, можна сказати”, — говорить Марина.
Марина - старша дочка Вікторії
Дистанційне навчання дівчинці дається досить легко, але хочеться повернутися в рідну школу.
“Краще в школі навчатися, ніж вдома — це 100 відсотків. Вдома постійно один, а в школі можна з друзями поспілкуватися. Дуже не вистачає спілкування”, — підкреслює Марина.
Школа в Омельнику
Єдина школа в Омельнику повністю розбита ворогом: по ній російські окупанти запустили щонайменше три ракети й стільки ж авіабомб. Обстріли навчального закладу були неоднократно.
Зруйнована школа Омельника
“Я вчилася у цій школі. Вона була прекрасна — повністю відбудований новий корпус. Все було чудово до того, як прийшли окупанти на нашу землю.
Розкидало дітей, вчителів по різних куточках країни. Зараз залишаються діти в нашій громаді, але навчаються тільки дистанційно. Моя мама тут працювала кухаркою в столовій. Всі й досі кажуть, що все б віддали, щоб скуштувати її пиріжків. Я випускниця 2013 року, тут стояла на шкільній лінійці, але зараз замість школи — руїни”, — каже Світлана Руденко, староста селищної ради, колишня учениця школи.
Тетяна Орел 35 років працювала директоркою в цій школі. Зараз — під час повномасштабної війни — жінка, разом зі своїм чоловіком, який раніше працював вчителем фізкультури, живуть на території шкільного подвір'я. Тож подружжя педагогів чули всі жахи цієї війни — кожен вибух, кожен удар у школу.
Тетяна Орел - директорка школи
“Коли були вибухи, ми не встигали ховатися, позаяк у нас не буває тривог — тут обстріли постійно. Чоловік був поранений, в нього була контузія, довелося робити операцію на очах. Я була в трьох метрах від епіцентру вибухів. Кажуть: наше щастя, що ми в трикутник попали — воно над нами пройшло”, — ділиться Тетяна Орел.
Тетяна Іванівна пригадує, як в цю школу з'їжджалися діти з усіх селищних рад. Тут педагоги з дітьми виростили сливовий сад.
“35 років мого життя пройшло тут, але зараз від школи залишилися руїни. Цей корпус було збудовано у 1977-му році. Але ще до другої світової війни звідси випустили першу середню школу — це був 1941 рік. Зараз і спортивний зал розбитий, і актовий зал, і столова. В школі був прекрасний краєзнавчий музей з купою нагород”, — говорить директорка школи.
Ворожа ракета на подвір`ї школи
Життя в Новоселівці
А на околиці громади вище ще одне селище — Новоселівка. Місцеві жителі й досі пригадують, як на початку повномасштабної війни в село заїхали окупанти.
Людмила - жителька Новоселівки
“Ми не виходили. Ми всі сиділи по хатах, тому що було дуже страшно. Скільки тут техніки було — ми її в житті не бачили. На ній “зет” було нарисовано. Чоловік глянув, каже “зет” — це руські. Ми й нервували, й плакали. А що робить? Якось пережили. Добре, що наступного дня наші хлопці вигнали окупантів”, — розповідає Людмила, жителька Преображенської громади.
Тут на узбіччі дороги й досі лежить купа брухту, що залишилася від авто “Укрпошти”, яке російські терористи обстріляли з танку та переїхали. Тоді загинули чоловік та жінка. Того ж дня, говорять місцеві, вбили щонайменше п'ятьох місцевих жителів.
“Ну ніхто ж не знав, що колона йшла. І хлопці поїхали подивиться, що ж там горить. Вони встигли розвернутися, але їх розстріляли, та і все. І лежали добу, а після хлопці наші поїхали їх завантажили, поховали на другий день”, — говорить жителька села зі сльозами на очах.
Дім загиблої від ворожих обстрілв Анни
Попри те, що українські захисники швидко вигнали ворога з села, обстріли, які росіяни ведуть з окупованих територій, не вщухають. Нещодавно під час масованого удару, тут загинула жінка.
Місцева фельдшерка Тетяна Тишковець
“Поранення в черевну порожнину. Вона йшла ось з літньої кухні, змогла дійти до середини двору і тут упала”, — каже сільська фельдшерка й сусідка загиблої Тетяна Тишковець.
Наразі в громаді залишається майже 1600 людей. Більш ніж половина місцевих жителів виїхали ще на початку повномасштабної війни.
