"У нас є потужна архітектура та історія". Як запорізька дизайнерка закохує людей в місто

З Наталкою ми говорили про історію запорізького соцміста, її сучасну творчість та розвиток прифронтового міста.

Соцмісто

"Я колись опинилась у Соцмісті й закохалась в нього. В атмосферу місця, поєднання архітектури й ландшафту. Історію я відкривала поступово: з новою інформацією, з людьми, які знаються на періоді 1920-1930-х, на архітектурі модернізму, на культурі, з подорожей і дослідження модернізму в інших містах і країнах".

"Круглий" будинок у запорізькому сосмістіАвтор: свфтлина з відкритих джерел

Наталія каже, що найцікавіше в Соцмісті — це архітектура міжвоєнного періоду, експерименти в містобудуванні, соціальний і культурний експерименти, пошуки форми, сміливі рішення в складних умовах.

"Але насправді, для мене особисто, це відчуття місця, і тут я не можу бути об’єктивною. Не можу переконати, якщо комусь це місце не резонує. Але можу розказати про цікавий період в історії нашого міста, нашого народу на прикладі Соцміста", - каже Наталія Лобач.

Запорізьке соцмісто — це житловий масив, збудований у 1930-ті роки. Він побудований у стилі конструктивізму та післявоєнного сталінського ампіру. Історики кажуть, що цей ансамбль будівель є неабиякою цінністю. Навіть зараз — у 21-му столітті — соцмісто — це функціонуюча частина сучасного індустріального міста. Тут тобі й місто-сад, і місто-завод, і вікна-ілюмінатори в будинках, і особливі циліндричні під'їзди.

Архітектура соцміста ЗапоріжжяАвтор: світлина з відкритих джерел

"Перші прогулянки Соцмістом під час повномасштабної війни я проводила для іноземних журналістів. Хотілось, щоб вони про наше місто знали не тільки, як про транзит на фронт. В Соцмісті є потужна модерністська архітектура і є її історія: індустріалізації ціною нашого села, життів наших людей, які вмирали від голодомору. Це такий складний мікс надсучасного мистецтва і кривавого минулого. І те, що ми чесно говоримо про наше непросте минуле, маркує нас, як глибоких людей, які не ховаються за казковою історією. І це все разом дуже вражає людей, які приїжджають до нас", — каже Наталія Лобач.

Попри повномасштабну війну, Соцмісто, як і раніше, приваблює людей, ба більше, містян.

"Я рада проводити екскурсію для місцевих мешканців і мешканок, дуже люблю, коли люди відкривають для себе нові місця", — говорить Наталія.

"Радію, коли приходять люди, що вимушено приїхали до міста через російську агресію. Мені хочеться, аби вони відчули, що їх приймають, аби знайшли в Запоріжжі своє і цікаве"

Наталія Лобач - запорізька дизайнерка, популяризаторка конструктивіської архітектуриАвтор: фото надане Наталією Лобач

Показати Південь в боротьбі

З початком повномасштабної війни Наталія Лобач створила серію переважно сатиричних плакатів, що висвітлюють російську агресію. В сюжетах дизайнерки — покарання, яке неминуче отримають агресори за свої дії на території України.

"Я робила дуже прості картинки — це наш опір російській агресії. Вони про опір нашого регіону, насамперед. Мені хотілось показати наш степ, наш південь в боротьбі. Міста й містечка, які зневажливо називали "ватними", виходили на тисячні акції проти російських загарбників, лягали під танки й бронетехніку. Плакати – це якась крапля, аби відзначити цей героїчний опір. А теми й сюжети не треба було особливо вигадувати, новини все диктували.
Бувало, що люди просили щось зробити про свій населений пункт. З Вербовим, скажімо, так було. Приходили відгуки, що в окупованому Токмаку або Мелітополі бачать плакати, і це підтримує. Бо люди розуміють, що про них пам’ятають, знають про опір", — підкреслює мисткиня.

Перша експозиція плакатів Наталії Лобач відбулася у травні 2022 року, коли Туристичний інформаційний центр запропонував зробити вуличну експозицію. Плакати виставити у вікнах центру.

"Було страшно насправді, бо це перші місяці війни. Відчувалось, що місто дуже закрите, але, виявилось, що це було потрібно містянам. Я не очікувала, що так багато людей прийде і стільки відгуків буде. Це ж дуже прості, часами примітивні візуальні меседжі, але якось вони "зайшли" тоді. Після цього плакати виставлялись в Києві, Осло, в Магдебурзі була персональна виставка", — говорить дизайнерка.

"Зараз я нечасто роблю плакати. Іноді виникає, як на День народження Шевченка, зобразити Катерину, яка помстилась вже тому москалю. Ну бо скільки можна страждати?"

Катерина помстилася москалю. Плакат Наталії ЛобачАвтор: фото надане авторкою плаката

Культура міста

Майже щосуботи Наталія з друзями проводить лекції про історію й культуру.

"Я люблю культурний і мистецький процес, який відбувається в місті. У нас класні нові бібліотеки, де проходять майстер-класи, лекції, дискусії. У нас постійно відкриваються виставки сучасних українських художників й художниць. Йдуть театральні прем’єри. Льона Радченко організовує культурні івенти. Чудові крафтові музеї роблять свої заходи й запрошують гостей. Культура — це і є ми", — впевнена Наталія Лобач.

На думку художниці, радянська влада використовувала мистецтво, аби створювати свою реальність і змушувати вірити в неї.
"Коли люди вмирали від голодомору, вони показували картини, де радянська людина сидить за щедрим столом і радіє комунізму. Радянська влада робила мистецтво брехливим і непотрібним. Зараз ми повертаємо собі с мистецтво і свою культуру. Це мова, якою ми говоримо про себе, говоримо тут і говоримо у всьому світі".

"Так само сьогодні держава-агресор намагається створити альтернативну реальність. Але робить це інтенсивніше, ніж за радянські часи. Фейкові новини, вкиди, маніпуляції вимірюються десятками-сотнями за день. Думаю, мистецтво сьогодні не так активно вони використовують, але там не дуже є, що використовувати"

Попри все Наталія Лобач залишається в рідному Запоріжжі.

"Думаю, у всіх свої причини залишатися. Я радію, коли дізнаюсь, що хтось тут залишився, або повернулись. І розумію, коли не можуть повернутись. З війною люди, стали мені більш близькими. Так багато і добрих, і надзвичайно сміливих справ робиться, я більше на це стала звертати увагу. Радію зараз бізнесам, які відкриваються в Запоріжжі, особливо, коли відкривають люди, які змушені були переїхати через війну. Я тут залишаюсь, бо моя сім’я тут. І це моє місто, мені подобається бути частиною його розвитку, бути частиною нашого тилу", — каже Наталія.

Художниця вважає: найголовніше, чого сьогодні не вистачає для розвитку прифронтового міста — це відчуття безпеки та людей.

"У мене немає стратегічного бачення розвитку міста, думаю, для цього якісь окремі скіли потрібні. Не вистачає безпеки й людей, втім, я бачу розвиток і бачу бажання розвитися. Це радує".