Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Редакції "О, море" художниця розповіла, чим жив Херсон майже рік окупації. А ще – як її дача перетворилась на корабель. І втекла.
Та, що творить
Оксана Оснач малює все життя. Їй це настільки властиво, що вона щиро думає – то всі так малюють. Але художня дорога не здається їй серйозною роботою: всі її рідні або інженери, або працюють на технічних спеціальностях. Тому теж вступає на інженерію, у Політехнічний університет Києва.
Картини "нічого особливого"
Через багато років, у творчість її повернуть діти, яким вона дала можливість навчатись художнім спеціальностям. Викладачка доньки захопилась одягом, який жінка пошила своїм студентам власними руками і сказала – треба вчитись мистецтву професійно. Обов’язково.
В душі у жінки задзвеніли дзвони – і уже в досить дорослому віці Оксана пішла вчитись на художницю в Херсонський державний університет. Заочниця ходить вчитись разом зі стаціонаром, і з часом стає у своєму ВНЗ викладачкою – а згодом і засновує власну студію живопису.
Оксана Оснач біля її картин
"Творець є в кожному з нас. Питання в тому, чи ми даємо йому проявлятися. Дітьми ми всі творці, потім забуваємо. І бухгалтер, і економіст, і домогосподарка – всі. Можна вибрати будь-який вид творчої діяльності, як хоббі. І ви відчуєте знову свою творчу дитину", – розповідає Оксана.
А потім творчості довелось несолодко – бо місто художниці захопили росіяни.
Глухий кут
Перші дні повномасштабного вторгнення приклеїли пальці і очі херсонців до гаджетів – дивно і страшно спостерігати за тим, як окупанти повільно підповзають до твого дому.
Спершу Осначі разом з усіма іншими людьми волонтерять, купують речі для бійців, що уже потрапили в місцевий госпіталь.
Додому Оксана купує нетиповий для себе продуктовий набір: дві п'ятилітрові баклажки з водою "на чорний день"; рисовий папір; дивне м’ясо і морепродукти, які сім’я раніше не вживала.
Оксана за роботою до повномашстабного вторгнення
Оксана розсіяно крутить для родини якісь рулетики з усього панічно купленого – якби не сім’я, шанси, що жінка хоч щось для себе готувала би, рівнялись до нуля. Щоку рознесло від хворого зуба, який вирішив розболітись для повноти картини.
1 березня в місто увійшли росіяни.
"З моєї квартири видно три сторони – три дороги. Одна з них заходить у глухий кут. І ці виродки не мали навіть нормальних карт чи рацій перевірити, куди вони пхаються – верещали щось з того глухого кута, що мені на десятий поверх було чути", – гидується Оксана.
Відтоді рашистські БТРи через вікно Осначам довелось спостерігати майже рік.
Імпорт і гниль
Дивний набір продуктів швидко закінчився, а Оксаниній мамі була потрібна "молочка". Осначі мусили вийти з дому за їжею.
Раніше херсонський центральний ринок пах помідорами, перцем і копченим салом.
24 лютого речовий ринок біля Центрального підірвали, і енергетика змінилась кардинально. Живе і пахуче місце посіріло і скрутилось продуктовими рядами.
Ринок Херсона до окупації
Під підірваний базар окупанти звозять овочі зі сховищ. Гнилу моркву. Зіпсуту пророслу цибулю, дивну капусту. І за ними зміяться довгі хвости кілометрових черг. Сім’ї розповзались по різних хвостах, щоб купити продукти, які раніше не взяли б і задарма.
Раніше Осначі взагалі не купували хліб. Але окупаційного гарячого хліба, за яким треба було стояти годинами, Оксана ніколи не забуде. Не забуде, як сушила з нього сухарі та набирала стільки, щоб занести всім – сусідам, батькам, друзям, знайомим. Зв’язки між людьми посипались хлібними крихтами, як Гензель і Гретель з похмурих німецьких казок.
Яйця стали легендою, яка передавалась в чергах. Якщо хтось виринав нізвідки з дорогоцінним лотком, біля нього утворювалась хуртовина з людей, які запитували: де взяв, де взяв? Нізвідки з’являлись міфічні машини, які продавали ці яйця з космічною швидкістю.
"Ще з часів до повномасштабного вторгнення у мене лишалося шість яєчок. Я тягнула з ними до останнього, вирішувала, що я можу з ними зробити – чи підсмажити млинці, чи зварити. Неоціненний скарб, який ти бережеш до останнього. До фури у січні, яка продавала яйця, ми йшли два квартали, і чекали у черзі три з половиною години. Взяли шість лотків – взагалі на всіх", – згадує Оксана.
Херсон під час окупації
Поруч з гнилими продуктами на ринку сусідять експортне рослинне та вершкове масло; халяльні кури та скумбрія; а згодом, в сезон – неймовірно красиві херсонські фрукти й овочі за безцінок. Адже фермери не можуть нікуди вивозити свій врожай. Але все одно усі намагаються продавати за гривні. І не брати рублів.
Раніше Оксана ніколи не купувала багато фарб і полотен, але перед повномасштабним вторгненням несподівано для себе придбала усього у великих кількостях. Це врятувало її в окупації – всі художні магазини були закриті.
Їсти, спати, боятись
Спершу художниця оніміла. Не малювалось нічого – ні ікон, ні картин. Повсюди вже висіли триколірні ганчірки росіян, але з вікна Осначів було ще видно український прапор на одній із адміністративних будівель – окупанти боялись так високо залазити.
Доокупаційні картини Оксани
Оксана для себе вирішила, що вона малюватиме Україну. На першому полотні чорно-червона війна уже позаду – а попереду жінка з дитиною з блакиттю і сонцем. Далі художниця уже не могла зупинитись – з під пензля виходили картини одна за одною.
І буде син, і буде мати
Дівчина, що засіває поле; образ воїна з обличчям Сергія Волини з "Азовсталі" з волошками у руках – всі герої картин так чи інакше уособлювали вільну Україну.
Оксана публікує їх у фейсбук одна за одною, ризикуючи всім. В особисті повідомлення сиплються захват, реакції і тривога – не публікуй, небезпечно. Художниця задає собі питання, навіщо тоді взагалі жити, якщо не ділитись справою свого життя – їсти, спати, боятись..?
"І слава, і воля"
В окупації художниця веде щоденник. А потім ховає його від росіян – і так гарно, що й досі не може знайти.
"Може, я в такій щасливій бульбашці, що серед моїх друзів-поціновувачів не було колаборантів. Якби на мене донесли, це було б трагічно. Хай вийти на площу я не могла, але у Фейсбуці публікуватися могла. Це була моя позиція", – говорить художниця.
Мексика, яка втекла
Звуки вибухів здаються набагато гучнішими на воді. Цей урок Осначі засвоюють у себе на дачі.
Їхній "позахерсонний" будиночок розташований у плавнях – і "позавоєнна" весна тут якось неправильно красива. Через густий рогіз на ріці видно, як зеленіють дерева та проглядається сусіднє село. Оксану абсолютно нічого не радує – їй в голові не вкладається, як буквально за кілька кілометрів може бути тотальна несвобода, а дача стоїть собі, безсовісно вільна. Осначі їдуть знов до Херсона.
Картина, намальована біля берегів однієї з херсонських річок
Але пара повертається сюди. А потім ще раз. І ще раз – "наїздами на волю" . Аж поки 15 червня Оксана публікує на Фейсбук свою десяту картину.
“Ой, у лузі червона калина" – картина написана в окупації після подій у Бучі та Ірпені
"Домоврядник нас попередив, що в сусідньому будинку проходить обшук. Ми таке вже бачили – росіяни проводили ці обшуки дуже по-різному", – розповідає художниця.
Окупанти, в кращих традиціях НКВД, зі збоченою майстерністю володіють цілим спектром залякувальних тактик. Ключове слово тут "можуть."
Математична симфонія обшуку – близько 10 людей раптово під'їжджають під будинок, умовно п'ятеро з них підіймаються на верхні поверхи. Від самого верху, спускаються донизу, проходячи квартири, поки інша п’ятірка починає знизу.
В одних квартирах їм відчиняють; в інших ні, тому окупанти не відмовляють собі у задоволенні вибити двері.
В один з таких днів обшук застає Оксану за малюванням. Художниця прекрасно розуміє, що в їхньому домі стільки проукраїнської символіки, що сховати її неможливо – "шмон" вони не пройдуть.
Воїн світла
"В той момент картина маслом – я малюю українського військового з крилами. І це не листівочка, швидко її не сховаєш, якщо тобі дзвонять в двері. Тим більше, що в тебе вже десять таких "листівочок". В цей день я зрозуміла, що пора виїжджати на дачу, бо я ризикую не тільки собою, але і рідними. Пронесло, і ми таки виїхали", – розповідає художниця.
Величезний плюс дачі Осначів у тому, що дістатися до неї можна було тільки по ріці. Оксана знала, що засобів пересування по воді у росіян ще не було, і за містом вона могла творити у порівняній безпеці.
"Свята Мати героїв" - картина, яку Оксана не наважилась публікувати у фейсбук до деокупації
У художниці не було ні полотна, ні олії – але була дача, літо, і два місяці осені. Чоловік якось ухитрявся час від часу привозити з Херсона фарбу.
За цей час на дачі не лишилось жодного квадратного сантиметра, який Осначі би не перефарбували чи не відремонтували: чоловіки родини привели до ладу шафки і стільці, переклеїли шпалери. А Оксана малювала. Дача стала "мексиканською" – з червоними вікнами і зеленими дверима.
А потім дача втекла.
***
В кінці жовтня 2022 року Осначі почали серйозно побоюватись, що росіяни підірвуть Каховську ГЕС – переживали, що їх змиє хвилею.
Оксана ніколи не бачила по ріці такого трафіку – кораблики різних форм та форматів безкінечно кудись тікали повз підірваний міст. Ріка рухалась, як жива. В той же період "плавсредства" освоїли і росіяни, і Осначі почали чути заклики окупантів про примусову "евакуацію" від окупантів на лівий берег.
Береги херсонських річок на картині Оксани Оснач
"Ми вже знали, що росіяни повисаджувались на сусідніх дачах, ховались у плавнях, біля нас літали дрони. Ховалися в плавнях. І це було дуже страшно", – згадує художниця.
Як тільки Осначі виїхали, біля їхньої дачі почалась вакханалія: росіяни почали обстрілювати з лівого берега ріки правий, та прочісувати чужі дачні будиночки. Пів року Осначі не знали, що сталось з їхньою мексиканською домівкою. Оксана гидувалась від однієї думки, що її червоні двері пропустять окупантів.
Оксана на своїй дачі
6 червня 2023 року росіяни підривають Каховську ГЕС.
"Ми думали, що наша дача повністю під водою. І не було жодної можливості її ані провітрити, ані висушити. Вона просто гнила. Ми так думали, аж поки не натрапили випадково на відео, де було видно мостик біля нашого будиночка, наші дерева, і діляночку з пісочком. А нашої дерев'яної дачі немає – її просто змило водою", – розповідає художниця.
Осначі для себе вирішили, що їхня дача попливла геть, щоб позбавити господарів болісного обов’язку розбирати її погнилі нутрощі.
"Вона стала нашим корабликом. Човником десь у морі", – тихо говорить Оксана.
Деокупація
Листопад 2022 року Херсон зустрічає без води, електрики і газу.
Але у повітрі висить "ось-ось" – ніби речі мають змінитись. І радикально.
За тиждень до 11 листопада художниця помічає, що в окупантів скислі обличчя. На вулицях їх ставало все менше, ніби пітьма заповзала назад до нори.
Світанок на Херсонщині
Херсонці тим часом активно шукають хоча б технічну воду – хтось привозить з ріки, хтось знаходить спеціальні прориви в підвалах.
11 листопада Осначі дізнаються, що в одній із свердловин в центрі міста почали продавати воду. Родина стає у величезну чергу. Ніякого зв’язку немає – окупанти відрубали усе, що могли.
Художниця – в щасливі сльози; її чоловік припускає, що радіти рано і у когось міг поїхати дах в окупації.
А потім Осначі поїхали в центр міста, де було важко проштовхнутись від українських прапорів та людей, що повисипали на вулиці.
Деокупація Херсона
"Це яскраве відчуття свободи не передати словами. Ми бачили раніше росіян усюди – вони могли бути поряд у черзі, на ринку, в лікарні, стоматології, на БТРах. А тут їх немає. Їх більше немає", – згадує художниця.
Оксана запам’ятала одного з військових, якого побігла обнімати на радощах. Через маску були видні тільки очі – і щастя там не було.
Оксана побачила - військові мають більше болю зсередини, ніж можуть розповісти
"Я тоді вперше замислилась про те, що він бачив, і чого очікує. Він краще за нас розумів, що почнуться обстріли. І можливо, що уже бачив не одну загибель", – стишено розповідає Оксана.
***
Післяокупаційний Херсон – жовтий. Як сонце. Як мандарин.
Осначі поїхали до Києва, щоб лікувати батьків, які ослабли в окупації. На якийсь час Оксана повернулась до свого міста.
Місто після деокупації
"Київ уже був холодний, сірий. А Херсон мій сонячний, жовтенький. Всі ганчірки рашистські викинуті, місто завішане жовтими і блакитними плакатами. Малесенький, жовтесенький, поранений, поруйнований. Але все одно – світлий", – посміхається художниця.
Іхтіс
У Києві, Оксана теж працює – малює картини на гільзах і уламках ракети СХ-101, які надали знайомі військові; деякі з цих робіт передає волонтерам, щоб продати на аукціоні, а зароблені гроші спрямувати на допомогу ЗСУ. А ще займається власним культурним проєктом – малює ікони на камбалі.
Ще до повномасштабного вторгнення, знайомий історик із Херсонщини Андрій Лопушинський запропонував Оксані спробувати відтворити чумацьку ікону на рибі.
"Ікона на камбалі"
Звучить ніби й дивно – з усіх місць, де очікуєш побачити зображення Бога чи святих, сушена риба – явно не перше.
Але історія цих ікон говорить сама за себе.
У 19 столітті сушена риба була одним із товарів, який українські чумаки везли з Чорного та Азовського морів. І деякі з цих риб мали не тільки прагматичну функцію "на поїсти" – на них малювали ікони. Як оберіг. Їх вішали на вози, як іконки в машинах сучасних водіїв.
Оксана Оснач та історик Андрій Лопушинський
"Чумацьку систему можна порівняти з Новою Поштою. Чумаки всюди привозили найрізноманітніші речі – від солі до намист. Набирали усього в Криму, а зиму разом з волами проводили в Херсоні. А потім розвозили усе по країні. Ці їхні подорожі і мандри часто зшивали Україну – зі Сходу і на Захід", – розповідає Оксана.
Традиція малювати ікони на рибі виглядає дивною тільки на перший погляд. Перші символи християнства – "іхтіс", риба.
Оксана почала відтворювати традицію
Одного разу, ще у 2021 році, зображення однієї з Оксаниних ікон вкрали росіяни для виставки у Санкт-Петербурзі – випадково художниця натрапила десь в інтернеті на фото своєї камбали на рекламці одного з місцевих музеїв.
"Ікони на камбалі властиві українцям, і звісно ж, росіяни не вказують, що це наша історія і традиція", – не дивується уже нічому Оксана.
Свої роботи від росіян жінка ховала ще в окупації – як і будь-яке інше мистецтво, яке вони стільки разів намагались зруйнувати чи вкрасти.
Про Херсон Оксана мріє "із запасом" – бачить його потужним європейським містом з туристами та культурним розвитком.
"Нам дуже важливо розвивати культуру. Сам, на жаль, росте тільки бур’ян", – пояснює художниця – і завершує розмову.
