Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Про перші курорти, інтелігентну Криворівню та пляжний відпочинок у горах — у матеріалі написано на основі відео з ютуб-каналу «Пороблено» на основі розмови з краєзнавицею Іриною Пустинніковою, авторкою книги «Карпати. Коротка історія мандрів».
Коли в Україні вперше почали кататися на лижах
У 1904 році Роман Кордес, студент Львівської політехніки, замовив перші лижі за 13 крон із Сілезії, навіть не уявляючи, як вони виглядають. Коли примітивні дерев'яні конструкції зі шкіряними кріпленнями прибули, він почав «розсікати» вулицями Львова, викликаючи здивування перехожих.
У багатонаціональному Львові цей винахід називали по-різному: поляки — «нарти», українці — «лита». Шкіряні кріплення рвалися, тож Кордес замовив якісніші лижі зі сталевими кріпленнями з Німеччини. Отримавши їх, він вирішив підкорювати Карпати.
Славське
Перша лижна експедиція в Карпати
На початку 1906 року четверо студентів Львівської політехніки вирушили у перший лижний похід до Яремча. Побоюючись диких звірів, вони взяли два револьвери. Не знаючи, чим харчуватимуться, запаслися помаранчами, шоколадом і цілим тортом.
Прибувши до Яремча, вони зіткнулися з проблемою: корчма, де хотіли зупинитися, була зачинена — кілька днів тому всю родину корчмаря вбили. Блукаючи в пошуках притулку, вони знайшли ночівлю: господар пустив їх, почувши польську та німецьку — зрозумів, що не бандити.
Наступного дня вони здійснили перший підйом на Добошанку. Досягнувши вершини, двадцятирічні юнаки лягали в сніг, дивилися на синє небо та безкраї обрії. Але час летів — у них були квитки на поїзд. Спуск до вокзалу тривав усього 10 хвилин, але Роман Кордес пізніше писав: за 25-річну кар'єру лижника половина з тисячі його падінь припала саме на той перший спуск.
Як Славське стало лижним курортом
Захоплення лижами поширювалося, але студенти — люди небагаті. Дороге Яремче було не по кишені. Сідаючи над картами, вони шукали місце з похилими незаліснені схилами, зручними для спуску, і недалеко від Львова. Увага зупинилася на Славському, де туризму практично не існувало.
У березні 1907 року четвірка львів'ян прибула до звичайного бойківського села. Піднявшись на Великий Верх, наступного дня вони побачили Тростян — ідеальне місце для катання.
Дістатися було легко: швидкий експрес їхав дві години, звичайний потяг — три. Щодня курсувало 4–5 поїздів. Єдина проблема — не було де зупинитися.
Перші туристичні бази
Виникла ідея створити «захоронку» — місце, де можна сховатися від негоди. Автором першої у Славському став Макс Дудрик із четвірки друзів, майбутній інженер і проектант перших карпатських баз відпочинку.
Це були дерев'яні хати, спочатку без особливих благ — просто ліжка. Згодом з'явилися електрика, водогін, телефон, радіо, патефон.
Славське
Українські лижники («літарі») ревниво ставилися до польських «нартрів» і не хотіли селитися в їхніх захоронках. Тому у міжвоєнний період почали будувати свої бази — «захисти».
Перший трамплін у Ворохті
У 1922 році у Ворохті з'явився перший трамплін на теренах Речі Посполитої — «скочня». Перші змагання викликали ажіотаж: місцеві збіглися подивитися, як учасники «падатимуть і битимуться насмерть». Для них стало дивом, що цього не відбувалося.
Трамплін у Ворохті до реконструкції
Результати були скромними: жінки стрибали на 12 метрів, чоловіки — на 20–25. Але для того часу це виглядало фантастично.
Криворівня — не для всіх: етнічна сегрегація курортів
Літній відпочинок у Карпатах мав свою специфіку. Суспільство було сильно сегреговане етнічно.
Яремче вважалося єврейським курортом. Трускавець обирали поляки та євреї. Українці не їхали туди, незважаючи на курортну славу.
Українська інтелігенція вибирала Криворівню — село, овіяне іменами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Гната Хоткевича. Але це не був масовий курорт. Криворівня була «як масонська ложа» — туди їхали «свої».
Володимир Гнатюк відкрив Криворівню для себе, потім порадив Іванові Франку, Франко — Михайлу Грушевському. Так, з вуст в уста, передавалася інформація.
Хата Гражда у Криворівні
Іван Франко проводив там літо, збираючи гриби. Навіть коли інші грибники тижнями блукали без результату, Франко завжди щось знаходив.
Але головним заняттям був… пляжний відпочинок. Так, Карпати рекламували як місце для пляжного відпочинку! На початку ХХ століття люди зрозуміли важливість спорту та перестали боятися води. Більшість приїжджала влітку саме поплавати в гірських ріках.
Коцюбинський у трусах: скандал на березі
Улітку 1909 року Михайло Коцюбинський, який щороку обирав між Капрі та Криворівнею, знову вибрав Карпати. За кілька днів приїхав Іван Франко з родиною. Виходячи з воза на мосту, вони побачили дивовижну картину: на березі лежав «дядечко в трусиках», чорний від засмаги.
На початку ХХ століття це було «не комільфо». Франко підійшов: «Пане Іване, ви так сонця не боїтеся?» Коцюбинський: «Спускайтеся, ходімо плавати!»
Від вина до «революції в животі»
У міжвоєнний період як спа-курорт позиціонували Заліщики з найбільшими виноградниками Польщі. Пропонували ванни з вина, косметику з винограду. Для культури прийняття ванн були Трускавець, Конопківка, Зелем'янка — багато місць із мінеральною водою.
Перші облаштовані ванни в Трускавці з'явилися в 1827 році. Скоро виповниться 200 років.
Нафтуся та Маруся: цілюща вода з «ароматом»
Селяни знали про цілющі властивості трускавецької води ще з XV століття. Перші наукові дослідження провели в 1820–1823 роках.
Окрім Нафтусі, було джерело Марія («Маруся»). Водичка смерділа тухлими яйцями й влаштовувала в животі таку революцію, що люди терміново біглі в ліс. Лікарі радили запивати молоком, біля джерела стояла коровка селянки Марії Пристач. Але революція ставала ще масштабнішою.
Прийняття води був ритуал. З шостої ранку біля джерел грав оркестр. Люди приходили зі своїми склянками. У 1930-х з'явилися наглядачі — стежили, щоб не виливали недопиту воду.
Спеціальні куманці з довгими носиками з'явилися ще тоді — вважалося, що вода шкодить зубам.
Як кордони змінювали туризм: контрабанда вина через Дністер
Після Першої світової війни та встановлення кордону в 1918 році багато маршрутів стали неможливими. Наприклад, зі Сколе були лижні маршрути на Закарпаття до Горішніг біля Сваляви. Після проведення кордону по горах для такої подорожі потрібен був закордонний паспорт за 400 злотих на один раз (це 3–4 місячні зарплати!) або багаторазовий за 1600 злотих.
Згодом з'явився аналог «малого прикордонного руху» — можна було пересуватися до 20 км по обидва боки кордону з документами. Львів'яни часто їздили на Закарпаття до Воловця, щоб подивитися, як живуть русини (українці з того боку кордону).
Їх дивувало: у польських вокзалах усі написи були лише польською, касири, навіть українці, говорили польською. А на вокзалі Воловця написи та об'яви були українською, і кондуктори теж говорили українською.
Заліщики
Найцікавіша історія перетину кордону туристами відбувалася в Заліщиках, де кордон проходив по Дністру. Місто було пляжним курортом, а річка була поділена навпіл. Якщо переходив хоч на метр на румунський бік — у гіршому випадку могли підстрелити, у кращому — забирали до вечора й відпускали зі штрафом або били (25 ударів по спині).
Але оскільки польський та румунський уряди були в гарних відносунах, екскурсантів пускали в Румунію на певний час. Такі екскурсії користувалися шаленою популярністю — по 30–50 людей переправляли фіакрами або човнами.
Що тягнуло людей? Дешевий виноград і дешеве вино. Але все куплене треба було випити там — інакше конфіскували або виливали. Чоловіки під вечір (екскурсії закінчувалися о 19:00) просили дівчат сховати в одязі пляшечку, щоб непомітно перетягнути контрабандою на польський берег. Але румунська прикордонна сторожа пильно стежила, щоб буковинське вино не перепливало на тернопільський берег.
Історія туризму в Карпатах — це історія про сміливість перших лижників, етнічну мозаїку курортів, незвичайні звички інтелігенції та кордони, які не могли зупинити прагнення людей до відпочинку та пригод. Сьогодні Буковель і Славське — популярні курорти, але їхнє коріння сягає тих часів, коли студенти з двома револьверами йшли підкорювати Добошанку, а письменники засмагали на березі в трусах.
