Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
До великої війни
Олена має свій неповторний авторський стиль і любить художнє фото. До початку великого вторгнення фотохудожниця знімала портрети людей.
"Так, до повномасштабної війни я обожнювала знімати портрети, на яких людина транслює те, що сама хоче. Як автор, я не кажу сміятись, чи бути сумною, людина просто робить те, що хочете, а я трохи підглядаю за нею й фіксую.
Також люблю знімати арт-проєкти, де може бути вже повна еклектика, поєднання різного чи навіть протилежного, і можна занурити людину в інший світ, якого в реальному не існує. Тож, як бачимо, завжди у мене в кадрі є людина, і щось відбувається навкруги неї", - говорить фотографиня.
Війна в Україні. Запоріжжя. Люди
Лена каже, що любов до мистецтва й смак прищепили їй батьки. Втім до того, як стати фотографкою, мисткиня вивчала інших авторів.
"Можу сказати, що я з родини митців, і весь час мене тягнуло до творчості. Колись навіть намагалась малювати, але це все йшло важко і без задоволення. Зараз я розумію, що в фотографії відтворюю все, що підсвідомо вкладала в себе через зацікавленість мистецтвом. Я років 10 вивчала мистецтво. Це й онлайн навчання, наприклад у МОМА (Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку – авт.). А також відвідування виставок (наприклад, у Прадо я була тричі й кожен раз десь по 7-8 годин, тому що нарешті все те, що читала в книжках, стало доступне наживо). Щодо фотографії, то перша зацікавленість пришла три роки потому, і майже два роки було навчання в різних школах: я б навіть сказала, що мене вчили не фотографувати, а інакше бачити світ: йшло таке формування фотографічної естетики", - ділиться Олена.
Початок повномасштабної війни
З початком повномасштабної війни Олена Тіта з чоловіком Сергієм почали потужно волонтерити — все, що можна й треба було робити, вони робили.
"Волонтерський рух в Україні насправді врятував багато людей: фізична зайнятість, відчуття себе як важливої частини великого механізму, результат спільних дій – це все психологічні аспекти порятунку. В мене чоловік найбільшу свою зайнятість відчував, коли на кар’єрі близько ста людей завантажували пісок в мішки для укріплення лікарень, блокпостів", - пригадує Олена.
Волонтери. Запоріжжя
24 лютого 2022 року родина, так само як інші запоріжці, дізналася про те, що почалась війна. І, власне, так само як інші, поїхала за пальним та продуктами. Втім, фотографка не змогла пройти повз черги в супермаркетах — захотілось зафіксувати все, що відбувається.
"Я повернулась додому, взяла камеру і знову поїхала в місто. В той день я вже нічого не знімала: люди були ще до цього не готові, всі були дико налякані. Це те, що об’єднало тоді всіх, а моя поведінка була чимось іншим. Треба було перечекати", - каже Олена, пригадуючи, що люди негативно реагували на фото, навіть на телефон.
На наступний день подружжя взялося за волонтерство. Як виявилось, корисні дії — це ті самі ліки проти страху й безпорадності.
"Ми почали з чоловіком збирати речі для військових. Спочатку багато чого взяли з власних речей, потім збирали по сусідах, потім вже нам писало багато незнайомих людей і ми робили рейди з забитим авто до нашого туристичного інформаційного центру. Тоді він перший почав збирати й писати, що потрібно все: одяг, ковдри, ліки, їжа. Відтоді почався наш шлях волонтерства. Як виявилось, наша захисна реакція на війну була щось робити. Ми мало думали про те, що ми робимо сильно корисне чи не досить, робили, що могли", - каже Олена Тіта.
Плетіння сіток. Волонтери Запоріжжя
І дуже скоро фотографка почала фіксувати роботу волонтерів.
"Тоді моїм емоційним порятунком стала фотографія. Я побачила, що волонтерський центр нашого міста шукає фотографа, щоб фіксувати, як місто чинить опір руками волонтерів. Десь місяць я майже кожного дня знімала, як волонтери виготовляють протитанкові їжаки, готують коктейлі Молотова, шиють бронежилети. В перші дні в центрі було десь 50 людей, згодом їх стало біля 600", - згадує фотографка.
Третій рік війни
На третій рік повномасштабної війни Олена вже може оцінити специфіку фото тем на початку вторгнення й зараз. А також говорити про настрої в суспільстві, будувати бодай якісь плани.
"Я, звісно, відчуваю, як і багато інших людей, що ми вже звикли до війни. Наше ставлення з одного боку спокійніше, з іншого — менше ентузіазму. Особливо, коли бачиш, що корупція в країні нікуди не ділася, і вже далеко не кожен чоловік хоче йти добровольцем. Трішки менше сил у волонтерів, хоч, звісно, справжні волонтери залишаються в строю і роблять свою справу", — каже фотографка.
Війна в Україні
На початку вторгнення провідними темами для багатьох запорізьких фотографів були: евакуація, волонтери, ворожі обстріли. Позаяк евакуаційний коридор давно не працює, а руйнаціями, як би цинічно це не звучало, вже нікого не здивуєш, свідомим авторам доводиться думати, яким чином зробити так, щоб світ не забув про Україну, адже, втомились всі чи ні, а кожне життя важливе.
"Останнім часом мене трішки кидає з ідеї в ідею. Наприклад, коли я думаю, що час повертатись до портретів, то шкодую про те, що може не бути репортажного фото. Коли хтось просить для публікації мої фото чи робить виставку, я відчуваю, що маю якийсь вплив своїми фотографіями, і тоді якесь особисте задоволення однієї окремої людини від зйомки якось не балансує. Це неможливо порівняти", — каже мисткиня.
Проєкт підтримки дружин військових
Зараз Лена бере участь у проєкті психологічної підтримки дружин загиблих військових, про який ми, напевно, напишемо окремо. Втім, їй доводиться знімати неабиякі болючі речі, як от поховання героїв.
На похованні загиблого воїна. Запоріжжя
"І не тільки в для цього проєкту, — зауважує фотографка. — У мене були й окремі замовлення, коли родичі емоційно не можуть витримати й зняти поховання. Як правило, знімають для інших рідних, які мешкають в інших містах, за кордоном, і не можуть бути на церемонії. У мене є певна психологічна стійкість. Я співчуваю, але не розкисаю, можна сказати, що сприймаю такі події професійно", — ділиться Олена Тіта.
Евакуаця. Запоріжжя
"Треба любити людину"
Коли почалось повномасштабне вторгнення й люди поїхали з окупованих ворогом територій, покидаючи рідні домівки, запорізькі журналісти й фотографи ледве не щодня зустрічали їх на пункті прибуття евакуаційних колон. Це було 3-5 активних місяців нескінченного всмоктування людського болю й розпачу.
"Мені здається, що тоді я діяла, як би діяв лікар, який бачить, що комусь погано: він взагалі не думає, а йде й допомагає людині. Я брала камеру і знімала все, що відбувається навкруги: нескінченні жахливі обличчя біженців, голодні та брудні; тварини й діти, яких починає нудити від ковтка води — після життя в підвалі в голоді шлунок не може переварити навіть воду; руки, які беруть хліб і ти чуєш, що хліба вони не тримали майже місяць. Часу на емоції тоді не було: ввечері я викладала фото в соціальні мережі, щоб світ бачив, що у нас відбувається", — пригадує Олена.
Евакуаця. Запоріжжя
Фотографка каже, що знімати репортажі у рази легше, ніж знімати якийсь арт чи щось постановче. Втім, є багато етичних нюансів.
"В умовах війни треба дуже делікатно ставитись до всіх людей, які тебе оточують: треба бути готовим декілька разів на день ввічливо спілкуватись з охороною, поліцією, військовими, СБУ тощо та пояснити навіщо ти знімаєш і куди це далі йде. Щодо зйомки наших переселенців, то тут треба багато терпіння та витримки", — каже Лена.
Волонтери Запоріжжя
"До людини треба придивитись, відчути, може вона не хоче потрапити в кадр, тоді цей кадр і не вийде. Взагалі за весь час війни мені двічі чи тричі відмовляли в фото, і це треба поважати. За ці місяці я познайомилась з багатьма фотографами та журналістами з усіх можливих світових медіа. Я дивилась, як вони працюють, як знімають, як близько підходять до людини. Хочу сказати, що, на жаль, для деяких з них, війна в нашій країні – це лише сюжет для новин. Там нема ні співчуття, ні такту. Так було і з першим автобусом з Азовсталі, коли в місті було близько 100 журналістів, а наступного дня майже всі поїхали. Але от дивний факт, який я відкрила для себе під час війни: українці дуже відкриті, навіть про свій біль вони розповідають дуже охоче і навіть незнайомій людині", — вважає фотографка.
Евакуація. Запоріжжя
На думку Олени Тіти, фотографування людей в складних життєвих умовах, під час трагедій тощо, завжди дуже інтуїтивно.
Війна в Україні. Харків
"Був випадок у центрі реєстрації переселенців, коли я знімала сім’ю: вони виїхали з Маріуполя і з ними була ще зовсім маленька дитина. Мама годувала дитину з ложки й в цей момент на мене обертається батько цієї дитини з дуже важким поглядом. Навіть неможливо уявити, що він пережив, та що ті очі бачили. Перша моя думка була, що батько попросить видалити фото — я була готова до цього. Але в такі моменти я дуже активно транслюю мою повагу та подяку за їхню довіру мені, й після такого мовчазного контакту очима він нічого не сказав", — ділиться запорізька фотографиня.
Мітинг на підтримку полонених. Запоріжжя
Олена вважає, що фото — це важливий інструмент фіксації та впливу.
"В мене постійно беруть фотографії на виставки, інсталяції, різні сайти, документальні кіно. В Литві та Фінляндії були персональні виставки, це були навіть цілі подорожі виставок, коли одна виставка їздить по декількох містах країни".
Проєкт підтримки дружин військових
І саме зараз відбувається своєрідний період плато й пошуку у всіх творчих та впливових людей, що, так чи інакше, можуть не просто розповісти світу про події в Україні, а повинні бути ефективними. Бо не так складно сказати — складніше знайти слова, які почують.
