Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Світлини Катерини відрізняються не тільки відображенням реальності, яка вона є, але й емоційністю, щемливістю, її власним стилем. Вони дуже впізнавані.
На експозиції Каті “Це мій дім”, яка нещодавно відкрилася у запорізькому фотоклубі, представлені найкращі роботи фотографки за останні два роки. З Катериною ми поговорили не тільки про виставку, але й про роботу сьогодні — про реалії життя на прифронтових, людей, події, сподівання.
Наслідки ворожих обстрілів
Коли прийшла повномасштабна війна
Катя професійна фотокореспондентка: перш ніж взяти техніку до рук, навчалась на спеціальних курсах, а потім навчала дітей.
Зараз Катерина фотокореспондентка порталу 061, але до того попрацювала на інших порталах. Часто співпрацює з закордонними інформаційними агенціями. Але ніколи не думала, що буде знімати війну.
Катерина Клочко і Олег Бурбовський на відкритті виставки "Це мій дім"
“У нас війна вже 10 років, але раніше я не дуже рвалась їхати на Донеччину чи Луганщину. Чомусь не було це в моїх пріоритетах. А з 2022 року ми зіткнулися з цією реальністю, тому це природно, що зараз війна — основна тема моїх світлин. В мене не було вибору, коли війна фактично в нашому домі”, — каже Катя.
За два роки повномасштабної війни не тільки люди, які залишаються в прифронтових містах, звикли до вигляду руйнацій, на жаль, звикають і кореспонденти.
Розбиті ворогом багатоповерхівки в Оріхові
“Так, я можу сказати, що вже звикла до руйнацій в тому ж Оріхові чи Гуляйполі, але все одно фіксую в мізках і на фото, коли бачу, що ось нова трагедія… Наприклад, якийсь будинок ще місяць тому був цілий, а зараз вже ні”, — ділиться фотографіка.
Попри те, що фото — це робота, кореспондентка не залишається байдужою до багатьох ситуацій.
Наслідки війни
“Звісно, більше чи менше занурюєшся в трагедії людей. Була ситуація, коли зустрічали евакуаційні колони з Маріуполя: я познайомилась із жінкою, яка чекала свою маму й доньку. Перед початком повномасштабного вторгнення її донька поїхала до бабусі в гості в Маріуполь. І потім вони не могли виїхати. Ця жінка дуже переживала весь цей час. Вона чекала, що її мама й донька зможуть виїхати. Ми роззнайомилися за той час очікування, а потім я знімала їх зустріч. Потім вони мене запрошували на вечерю, це було дуже приємно”, — розказує Катерина.
Розмінування. Робота ДСНСників
Люди, що залишаються під обстрілами й переселенці
“Я прекрасно розумію, чому люди залишаються під ворожими обстрілами у зруйнованих містах. Щобільше, я знаю людей, що виїхали, пожили в Запоріжжі, а потім повернулися, — каже Катя. — Коли ти один, і в тебе лише пенсія, то дуже важко жити у великому місті. Коли в тебе немає свого життя, а треба орендувати — це дуже дорого. Це, як правило, люди похилого віку, самотні люди, у яких немає підтримки”.
Вареники в підвалі. Ті, хто залишаються під ворожими обстрілами
З іншого боку, люди, що залишаються впритул до фронту, наражають на небезпеку рятувальників, волонтерів і поліцейських, які працюють в розбитих містах заради них. Але в людей, яким нема куди їхати, немає вибору…
У Запоріжжі працює декілька шелтерів, що призначені для тимчасового перебування переселенців. Але так склалося, що багато з тих, хто виїхав, не зміг влаштуватися.
Наслідки війни
Це і люди похилого віку, які не можуть працювати, і мами з маленькими дітьми, у яких та сама ситуація. На жаль, ані місто, ані область не може забезпечити комфортним і безкоштовним житлом всіх переселенців.
“Скажімо відверто, і шелтер — це не те місце, де можна жити роками. Плюс багато людей, що їдуть з прифронтових, вони звикли жити в приватному секторі, де є свій двір, і не витримують у квартирах”, — підкреслює фотокореспондентка.
Бентежить ставлення городян — мешканців Запоріжжя, та й не тільки Запоріжжя, до переселенців. Нерідко навіть в оголошеннях про оренду житла можна побачити фразу “здам; не переселенцям”.
Коли нема куди повертатися
"І те, що їм нема куди повертатись. В мене є багато знайомих, які виїхали. І я неодноразово чула від них, що до них таке ставлення, типу, “понаїхали”. Мені хотілося б, щоб люди із розумінням та емпатією ставились до інших людей, які залишились без житла”, - каже Катерина Клочко.
І попри те, що Запоріжжя й інші міста України російські окупанти нерідко обстрілюють, влучаючі в житлові будинки, багато хто не розуміє, що завтра може стати тим самим переселенцем.
Новий рік у пункті незламності в Гуляполі
Сюжети та нова експозиція
Люди найбільше цікавлять авторку експозиції “Це мій дім”, позаяк все, що відбувається, крутиться навколо людей та їх життя.
“Мене в принципі тільки й приваблює в репортажній зйомці — знімати людей в їх середовищі. Щодо тем, то зараз це війна: прифронтові селища, люблю також знімати аграріїв — польові роботи. До вторгнення любила знімати будівництво мостів”, — каже Катя Клочко.
Палаюче збіжжя
Отже, на новій експозиції, яку можна подивитись в запорізькому фотоклубі, представлено більше 30 робіт за два роки повномасштабної війни.
“В основному це фото з Оріхова та Гуляйполя. Також мені хотілося підтримати наших аграріїв, які працюють в прифронтових громадах, наприклад, за 10 кілометрів від лінії розмежування. Ризикуючи своїм життям, вони продовжують сіяти хліб”, — розповідає Катерина.
Наслідки війни. Український хліб
Авторці дуже хотілось показати також злочини росіян проти дітей, тому на фото є розбиті ворогом школи й гімназії — від Комишувахи до Оріхова.
Ворожий обстріл комишуваської гімназії
Також зруйновані історичні будівлі, зокрема старовинний паровий млин в Гуляйполі чи будинок міськради в Оріхові.
І оріхівський пункт незламності, по якому ворог вдарив щонайменше п'ятьма авіабомбами. Там загинули й були поранені волонтери й просто місцеві жителі, які приходили поїсти й помитися, відпочити.
Руїни, що залишились від пункта незламності в Оріхові
“Ну і такий третій тематичний блок — це життя людей в цих умовах. Життя тих, хто там залишається. Побут підвалів. Проте, я намагалася обрати героїв з посмішками. Чесно кажучи, людей на прифронтових не так багато залишилось, і часто ти зустрічаєшся з одними й тими самими людьми, які тебе вже впізнають. Тому говоримо, жартуємо. Мені дуже хотілося показати якісь проблиски надії, щоб не було відчуття повного розпачу”, — говорить фотографка.
Життя в укритті. Гуляйполе
Жителька Оріхова, яка веде пасти козу — це символ життя, що триває попри все.
Прогулянка з козою під ворожими обстрілами. Оріхів
Експозиція отримала назву “Це мій дім” через те, що знайомий авторки — житель Оріхова — впізнав на Катіному фото свій зруйнований дім в Оріхові, і сказав їй: “Це мій дім”.
Життя в підвалі
Виставка завершується прапорами України.
Багатодітна родина. Приморське
“Завдяки нашим захисникам та захисницям, поки що і в Гуляйполі й в Оріхові залишається прапор України. Я дуже сподіваюсь, що кількість населених пунктів в нашій області буде збільшуватись, де знову буде майоріти наш прапор”.
Головна площа Гуляполя. Махно і прапор
