Оксана Ковалевська займалася волонтерством з 2014 року. Зараз шість днів на тиждень плете маскувальні сітки в одній із філій запорізького волонтерського центру «Соборний». А у перервах їздить на пошту за посилками від благодійних організацій та небайдужих людей, щоб потім відвезти до рідного Оріхова. І хоч велика повномасштабна війна забрала у неї старшого сина та рідну домівку, наша героїня не припиняє допомагати тим, хто потребує цього найбільше.

10 квітня пані Оксана в черговий раз їде до Оріхова – 60 кілометрів від Запоріжжя, менше ніж 10 кілометрів до фронту. Цього разу з отцем-дияконом Маркіяном та монахинею Лукією чину сестер-василіянок, які везуть гуманітарну допомогу до міста та сіл навколо. Для Оксани це вже друга поїздка з початку квітня. За кермом сестра Лукія. У бусі – 500 наборів із засобами гігієни та кормом для тварин. Волонтерка жартує про себе, називає «вантажником». Періодично їй телефонує чоловік Сергій, який не зміг долучитися до поїздки. Турбується.

Перша зупинка у селі Преображенка, що неподалік міста. Там волонтери залишають більшу частину наборів. Ще два десятки їдуть до Оріхова: тим, кому не вистачило минулого разу.

Попереду візит до місцевої мешканки Наталії Клейн, яка опікується десь 60 безпритульними тваринами. Усіх знає поіменно. Їй везуть три мішки корму для чотирилапих. А пані Наталія чекає на волонтерів із тортиком та лимонадом, адже святкує сьогодні свій день народження.

Поїздка 10 квітня отець-диякон Маркіян, сестра Лукія, Наталія Клейн та інші мешканці ОріховаПоїздка 10 квітня отець-диякон Маркіян, сестра Лукія, Наталія Клейн та інші мешканці Оріхова

По приїзду сходяться й інші люди, що залишились у місті.

І ось якими бачить своїх земляків Оксана: «Сказати, що у людей бойовий настрій? Ні. Але вони моляться і дуже вірять у перемогу. Тут віримо, тут не віримо, тут вагаємося, тут ні. Як звичайні люди. Хоча, вже не звичайні…

Під постійними обстрілами їх страх притупився, і небезпеку вони сприймають значно спокійніше. По звуках розрізняють не лише яка зброя працює, а і яка зі сторін її застосовує.

Також у місті продовжують працювати комунальні служби: прибирають наслідки руйнації, засипають вирви, на центральній вулиці навіть квіти підстрижені. Ну хто може перемогти таку націю?»

Попри суттєві ризики люди продовжують залишатися у місті із двох причин: бажання піклуватися про покинутих тварин або ж страх перед фінансовими труднощами, пов’язаними з орендою житла та пошуками роботи у вже немолодому віці.

Гуманітарна допомога, яку Оксана Ковалевська відвозить до Оріхова, надходить завдяки небайдужим землякам, котрі мешкають у різних куточках країни та закордоном. А також завдяки волонтерським організаціям, як от «Дрогобич-Захід», яка передає одяг, каремати, харчові продукти, ліки, корм для тварин тощо.

Посилки від “Дрогобич-Захід”Посилки від “Дрогобич-Захід”

Під час своїх поїздок жінка робить багато знімків та відео, які потім викладає на своїй сторінці у фейсбуці та тік-тоці. І хоч ці фото демонструють руйнацію рідного міста, оріхівці завжди чекають на них із нетерпінням.

Життя між двома містами

Оксана залишалася у рідному Оріхові до 20 жовтня 2022 року. Обстріли ставали дедалі щільнішими. Снаряди вибухали прямо під вікнами. Але останньою краплею для подружжя Ковалевських стала загибель старшого сина Івана, який став на захист країни. Вони зрозуміли, що хочуть морально відпочити й наважилися виїхати до Запоріжжя.

Жінка одразу долучилася до активної діяльності в одній із філій волонтерського центру «Соборний», який очолила землячка, волонтерка та добра подруга Олена Мірошніченко. Оксана почала плести маскувальні сітки по шість днів на тиждень, з дев’ятої ранку до четвертої години дня. А у перервах між тим моталась на пошту за посилками, щоб у вихідний везти їх в райони Оріхова та інколи Гуляйполя.

Оксана і Олена МірошніченкоОксана і Олена Мірошніченко

Думка про те, щоб переїхати за кордон чи до більш безпечного куточка України, у жінки не виникала. «Я навіть зараз нікуди не поїду.

«Ми продовжуємо робити те, що робили. Це мене тримає. Це вклад нашої сім’ї у майбутню перемогу».

Мій чоловік Сергій завжди зі мною, завжди поряд. Я не уявляю свого життя без цих турбот», – пояснює волонтерка.

Оксана з чоловіком СергіємОксана з чоловіком Сергієм

Спочатку родина Ковалевських їздила до Оріхова не менше двох разів на тиждень. Зараз їздять рідше: раз на тиждень чи на два.

До літа 2023 року брали з собою двох песиків: Рижуху та Таксика. Але згодом тварини почали боятися обстрілів, і їх стали залишати вдома.

Перші місяці після переїзду до Запоріжжя були для Оксани найважчими. Вона жила від поїздки до поїздки. Саме вони дарували жінці відчуття відновлення.

Зараз місто практично знищене, будинків майже немає. Інколи Оксані здається, що це просто страшний сон, який скоро скінчиться й усе повернеться на свої місця…

Поїздки у родини Ковалевських бувають різні: інколи тихі та спокійні, інколи сповнені небезпекою. Згадує жінка і про те, як летіли КАБи (керовані авіаційні бомби) та вибухали неподалік, коли вони стояли у центрі. Скло вилітало із сусідніх будівель, а люди падали на землю. І про те, як ракета летіла в бік Запоріжжя, і все довкола було червоним. Але щоразу здавалося, що ворожа зброя летить прямо на тебе. У так моменти жінка кричить найкоротшу молитву: «Господи, спаси і помилуй!». А дорогою зазвичай читає Отче наш або 90-й псалом.

Щаслива «Пріора»

Сергій та Оксана їздять до Оріхова автівкою молодшого сина Тараса, в якої є власна історія. 28 лютого 2022 року Оксані зателефонувала Олена та повідомила, що зараз із блокпоста привезуть п’ятьох хлопців. Вони виявилися військовими, які пішки відступали з окупованого Токмака. Дорогою до Оріхова їм допомагали з їжею та одягом. Проте один з чоловіків був одягнений в жіночі капрі – небайдужі люди, напевно, дали, що було. В родині Ковалевських усіх нагодували, одягли й обробили рани. А син Оксани віддав автівку та техпаспорт.

Через три місяці один з врятованих, його звали Дмитро, зв’язався з Оксаною та покликав до міста Вознесенськ, що на Миколаївщині. Там на родину чекала відремонтована машина. Між родинами зав’язалася тісна дружба, яка триває і дотепер.

Кожен рух наближає перемогу

Зазначає Оксана і те, що психіка намагається витіснити спогади, так ніби це було дуже давно. Але вони все одно спливають, особливо, коли переглядаєш фото. А фотографій в її телефоні багато.

І про те, як попри розгубленість, з першого дня повномасштабного вторгнення готували їжу. Адже через Оріхів проходило багато військових та цивільних, які виїжджали з окупованих Токмака, Пологів, Енергодара. Усіх їх потрібно було нагодувати та дати їжу чи ліки в дорогу.

І про те, як їздили власним бусом, який лагідно прозвали «хата на колесах», до Запоріжжя. За посилками, що почали надходити в перші тижні березня від небайдужих із заходу країну та з-за кордону. А вдома запрацював справжній гуманітарний мініштаб.

Тим же автобусом у супроводі військових евакуювали літніх та маломобільних людей. А також тварин, яких допомагали вивозити уродженець Оріхова Стас Франк та запорізький зооволонтер Юрій Ковбаса. Особливо згадується історія, як вивозили із Малої Токмачки велику вагітну собаку, що отримала осколкове поранення шиї. Вдень її прооперували в одній із ветклінік Запоріжжя. А вночі вона вже народила цуценят.

І вже тоді не припиняла Оксана плести маскувальні сітки у волонтерському осередку рідного Оріхова. Мілка моторика не лише заспокоювала, а й дарувала відчуття, що кожен рух наближує перемогу…

Оксана КовалевськаОксана Ковалевська

Саме це відчуття не полишає Оксану Ковалевську і дотепер. І тоді, коли вона плете сітки, і коли їде до прифронтового міста із допомогою. Адже ця жінка просто не уявляє свого життя без цих щоденних турбот.