Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Чоловік Дани - Олексій Шевченко присвятив 12 років військовій справі, втім, десять з них конкретно захисту України від російських загарбників. Має багато державних нагород і відзнак за роки служби, одна з найважливіших — Орден “За мужність” III ступеню.
Дружина військового
"Для нього війна почалася з оголошення тривоги, по якій підняли їх підрозділ у березні 2014 року, і вони висунулися на бойове чергування в Херсонську область оскільки вже тоді очікувалася військова агресія з боку анексованого росіянами Криму. У травні 2014-го його підрозділ звільняв частину захопленої Донецької області: Слов'янськ, Лиман, Попасну та інші населені пункти. Ну і потім — АТО. Ось і повномасштабне військове вторигнення — весь цей час він на оборонні України. Вже досвідчений дуже військовий, але разом з тим дуже скучивший за цивільним життям чоловік і за своєю сім'єю і дітьми", — говорить Дана.
Вони познайомились на війні. Дана - журналістка, яка нерідко їздила в зону АТО задля висвітлення подій.
"Так воно й сталося, що саме війна познайомила мене з моїм чоловіком у 2014-2015 роках. Я тоді, як воєнна кореспондентка, їздила в зону АТО: робила репортажі про наших військових".
Родина Шевченко: Дана, Назар, Софійка, Олексій Фото: Родина Шевченко
Тоді Олексій зі своїм підрозділом вийшов із дебальцівського оточення. Дана каже, що досить тривалий час були друзями: спілкувалися, зідзвонювалися, списувалися. Як з'ясувалося пізніше, все мирне життя були фактично сусідами, позаяк жили в одному районі Запоріжжя на одній вулиці, а розділяли пару лише два будинки. Втім дві долі перетнулися лише в Донецькій області — на війні.
"У нас чоловіком — двоє дітей. Старший син Назар — мій син від першого шлюбу, якого чоловік виховує змалечку, як свого рідного, і шестирічна донька Софія. Я іноді навіть дивуюсь, як так сталося що вона встигла в нас народитися між цими постійними відрядженнями чоловіка в зону АТО. Ну але встигла, і слава Богу, тому що чоловік дуже мріяв саме про доньку. Тож для нього ця подія була дуже класним новорічним подарунком, бо Софія народилася 27 грудня", — каже Дана.
В розмові про те, як бути дружиною віськового, виявляються різні фактори. З одного боку — це дуже почесно, бо пишається вся родина: кохана й діти. З іншого боку — це надзвичайно складно, позаяк жінці постійно доводиться виконувати дві ролі.
"Це, звичайно, накладає свій відбиток. Так, я вважаю, що головна моя задача — це забезпечити чоловіку оцей надійний тил, впевненість в тому, що в нього вдома все добре, що він може сюди повернутися в будь-який час, щоб відпочити в комфорті й любові. Ну і, більш того, на мою думку, це допомагає йому сконцентруватися на своїй роботі. Бути зосередженим на виконанні бойових завдань та збереженні власного життя і свого особового складу", — вважає Богдана Шевченко.
Тримати ниточку зв'язку з родиною, коли чоловік на війні, а це найбільше часу, — ще одна важлива задача. Маленька Софія дуже схожа на тата: з міцним стержнем, але дуже емоційна, як маленька жіночка. Донька часто записує татові віршики й пісні. Зараз уже влаштовує творчі збори на користь ЗСУ.
Син теж чекає на тата. Дана говорить, що підлітковий період у хлопчика непростий, тим паче без чоловіка поруч.
Олексій з дітьми
"І підлітковий період і переїзд із рідного дому в чуже місце. Ну якось справляємося з локальними боями на побутовому рівні, суперечками, з дискусіями. Всі чекають тата. Можна сказати, що родини військових живуть від зустрічі до зустрічі. Отак, щоб повноцінно, отак, щоб щасливо, отак, щоб якось розслаблено, щоб можна було вночі спати, а вдень веселитися, це тільки тоді, коли чоловіки наші приїжджають у відпустку".
На початку повномасштабного вторгнення, каже Богдана, "мушля" внутрішнього стану ще більше зачинилася. Це був тотальний синдром відкладеного життя.
"Абсолютно нічого не хотілося робити. Ну от хотілося так заховатися в мушлю від усього світу, й просто чекати чоловіка. Чекати якогось дзвінка від нього, звісточки. Більше нічого не хотілось".
Богдана Шевченко - журналістка, волонтерка, дружина віськового, помічниця ветеранів, матиФото: Богдана Шевченко
Рецептом виходу з цього стану стало волонтерство. Бути максимально корисною: брати участь у житті підрозділу чоловіка, чимось допомагати.
"Коли я щось роблю для нього, я відчуваю наш зв'язок і власну дотичність до якихось правильних речей — до наближення Перемоги. Я знаю, що хоч трішки, але покращую хлопцям роботу там і життя. Це дуже важливо — бути корисною, бути залученою і жити одним життям з чоловіком".
Дана пригадує, що так було завжди — від самого моменту знайомства: чоловік знав про її журналістську роботу, а вона — все про його роботу й життя, про воєнну справу, про потреби. Це повне занурення й розуміння один одного, коли люди живуть однією метою і йдуть в одному напрямку.
Втім, Олексій не завжди ділиться з дружиною подробицями життя, і на те є причини.
"Зараз багато чого мені чоловік не розповідає про службу. Бувало таке, коли, на жаль, у них були в підрозділі втрати, а я про це дізнавалась від своїх друзів. Про такі речі він намагається мені не розповідати. Напевно, береже мене, щоб було менше зайвих хвилювань за нього. Але, як можна не хвилюватись, коли твій чоловік десь в окопі під обстрілялами, а ти, попри те, що одна з дітьми, в комфорті, в геть іншому світі", — ділиться Дана.
Відпустки у артилеристів — рідкість. Це може бути тиждень на півроку, а то й на рік — на день народження доньки. Про ротації говорять тільки в телевізорі, а дружини артилерістів знають, як відбувається насправді в житті.
Олексій Шевченко з побратимами
"На жаль, вони є незамінними, тому про якісь ротації ми не можемо мріяти. Я розумію, що це об'єктивні причини й абсолютно логічні з точки зору воєнних дій, але серце, звичайно, хоче поближче до чоловіка. Хочу, щоб він відпочив, тому що ці останні роки повномасштабки вони стали настільки напруженими для всіх хлопців і тих, хто прийшов з цивільного життя, був мобілізований і для, навіть, для тих, хто вже давно в армії", — каже Богдана.
Перші дні повномасштабної війни
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну родина застала в Запоріжжі.
"Я з дітьми була вдома. Це був звичайний ранок 24 лютого. Ми живемо на правому березі, і, в принципі, я можу сказати, що я там я нічого не чула: ніяких прильотів, тривог, обстрілів. Як це чули, наприклад, мої друзі з лівого берега. Як зазвичай я прокинулася робити собі каву перед роботою, телефон був на беззвучному режимі, щоб дітей не розбудити. Потім помітила, що в мене пропущені дзвінки від чоловіка. Хоча я дуже соціалізована людина в плані перегляду соцмереж, медіа тощо, але чомусь в той ранок я нічого не дивилась і не була в курсі подій".
Богдана дізналась від чоловіка про початок повномасштабної війни. Каже, що перша реакція була — ступор, завмирання. Діти не пішли в садочок та школу, а мама-журналістка почала працювати дистанційно 24/7, позаяк новини моніторили й писали цілодобово.
Ну а сам Олексій Шевченко зі своїм підрозділом вже декілька місяців на той час несли бойове чергування у Херсонській області на кордоні з Кримом. І тому саме їх підрозділ одними з найперших "прийняли" перший удар, коли наступала російська армія з боку Криму.
"І підрозділ чоловіка бів у тих боях. Наголошу, що у боях, тому що дехто вважає, що південь був зданий, чи що там взагалі нічого не відбувалося - ніякої оборони не було. Насправді там велися тяжкі бої", — ділиться дружина військового.
Нажаль, наші хлопці, з боями, але відступали, позаяк не було достатньо сили. За кілька діб підрозділ Олексія повернувся у Запоріжжя для посилення: вони стали на оборону Запорізької області. Військовий хвилювався за свою родину, й, оскільки ситуація була непердбачуваною, наказав дружині виїхати із Запоріжжя.
Влітку, коли лінія зіткнення більш-менш стабілізувалася, родина повернулася додому.
"Хотілося бути якнайближче до чоловіка, як фізично, так і психологічно, душевно. Якнайближче до нього, тому що це дуже важко бути далеко в такій ситуації", - каже Дана.
Втім, коли восени 2022 року російські терористи почали масовано обстрілювати ракетами житлові будинки й розстріляли колону на евакуацію, то родина повернулася на Захід України.
"Я для себе вирішила, що я не можу в цій ситуації взагалі от нічим ніяк захистити своїх дітей, навіть там, сидячи з ними в укриті чи обіймаючи їх в коридорі. Я відчувала себе настільки безпомічною, а особливо, коли чоловіка немає поряд, що ми тоді прийняли рішення, й знову виїхали з дітьми на захід України — у Львівську область".
Життя переселенців
Богдана каже, що евакуація стала хорошим рішенням, бо діти зараз спокійно навчаються — син ходить до школи, донька в садок, діти відвідують різні гуртки. З'явилися друзі — певне коло спілкування. Місцеві тепло прийняли дружину військового з дітьми.
"Тут немає якихось стратегічних об'єктів чи критичних об'єктів інфраструктури, і тому, в принципі, тут ми живемо мирним життям — спокійним життям. І сюди має змогу, нехай не дуже часто, але приїхати у відпустку наш тато — мій чоловік. Він тут теж може виспатися. Рідке відключення від всього для військового це насправді дуже важливо", — підкреслює Богдана.
Волонтерка вважає: щоб не втратити зв'язок з Україною, варто залишатись в країні.
"Це дуже класно, що є такі місця на території України, куди можна приїхати з дітьми, не виїжджаючи за кордон, не залишаючи свого чоловіка. Бути з ним на одній території, бути в зоні доступу, в зоні доїзду однієї доби, максимум. Це настільки важливо бути на своїй землі, розмовляти своєю мовою, жити з людьми з однією ментальністю, тому що, як би класно не було за кордоном, це трішки не те все одно".
Бути українцями
Ще один важливий плюс жити на заході України, на думку Богдани Шевченко, це мовне середовище для дітей.
"Окрім того, що нас дуже чудово прийняли й діти комфортно почуваються і з однолітками, і в навчальних закладах, важливе значення має дійсно українська атмосфера. Це рідна мова. У нас в садочку в групі, напевно, відсотків 80 — це діти вимушені переселенці із Запоріжжя і Запорізької області, із Харкова, з Київської області, з Донецької області. Всі діти дуже класні, вони всі знайшли спільну мову — всі говорять українською".
Попри те, що в Запоріжжі навчальні заклади теж україномовні, втім, в житті, на жаль, люди здебільшого говорять російською або суржиком у бік російської мови.
"У Запоріжжі заняття проводилось українською мовою, а решта часу всі спілкувалися якою хотіли, а тут дуже класно, ти постійно знаходишся у цьому рідному мовному середовищі, особливо для Софії. Ми якось приїхали у грудні до Запоріжжя на кілька днів у справах. Софія пішла з дідусем на майданчик, і з дітками там грається. І одна дівчинка запитує її: "А почему ты разговариваешь на украинском языке?". Це Софія мені потім розказувала. Вона каже: "Я так здивувалася, і кажу: "Ну, так я ж українка, а як я повинна розмовляти?". Це дуже важливо, насправді, тому що це закладає не тільки мову, а твою ідентифікацію. І в цьому я бачу великий плюс".
Волонтерство й допомога ветеранам
Перші роки повномасштабної війни Богдана волонтерила, хоча не вважає себе волонтеркою в повному розумінні сього слова. Втім, і зараз разом з донькою вони організовують збори для військових, зокрема для підрозділа чоловіка Олексія, а також підтримують військових морально. Маленька Софійка записує вірші й пісні, щоб зібрати гроші на "Мавік" для підрозділу тата на авдіївський напрямок.
"Волонтери теж вигорають — це факт. Плюс, треба розуміти, що волонтер — це ж не професія, а просто стан душі, поклик. Для волонтерства однозначно треба мати хорошу роботу, впевнено стояти на ногах. Дійсно, коли ти живеш волонтерством, намагаєшся щиро допомогти, то ти, в першу чергу, вивертаєш свої кишені — віддаєш, що можеш. І плюс шукаєш, де залучити якісь кошти для того щоб допомогти", — впевнена Дана.
Дружина військового каже, що немає маленьких донатів, тому донатити важливо завжди, бодай незначні суми, бо в загальному об'ємі — це вагома допомога.
Окрім власних донатів і зборів, волонтерка відкрила для себе новий напрямок підтримки захисників.
"Живучі в прихистку, ми познайомилися з дітками з Дрогобицького ліцею імені Лесі Українки. Вони фактично однолітки нашої Софії. І ми почали проводити спільні акції для військових", — розказує волонтерка.
На підтримку військових маленькі волонтери їздили до шпиталю, де проходять реабілітацію й лікування після поранення військові. Саме там перебувають захисники з ампутаціями, зі складними пораненнями, які отримали в зоні бойових дій.
Софійка з дітьми робили концерти для цих військових, дарували подарунки, зроблені своїми руками, пряники, футболки з відбитками дитячих долоней. Але найголовніше — вони обіймали поранених, дякували їм.
"З величезними тілесними травмами, ранами і, мабуть, ще з більшими і глибшими душевними ранами, хлопці зустрічали дітей й починали посміхатися. Відганялися якісь сумні й не дуже гарні думки, якісь песимістичні прогнози. По суті, діти повертали віру в життя й майбутнє", — впевнена Дана.
Діти записали декілька пісень на підтримку військових. Софійка Шевченко записала також окрему пісню "Тато".
"Софія сильно хотіла заспівати її для нашого тата. Пісня вийшла дуже душевна. Мені здається, що майже кожне слово — про нашого тата. Нашу Софію підтримали ще дві дівчинки з цього ліцею - теж дві Софії. От так і виник проєкт "Три Софії", які співають пісню про тата. І в тих дівчат теж тата військові. Завдяки цьому кліпу доньці вдалося трішки більше, ніж за тиждень зібрати 200 000 грн на нічний мавік для роботи нашого тата. От таку зухвалу мету поставила Софія й досягла її", — розповідає Богдана.
Від дружини військового до помічниці ветеранів
Дана каже, маючи таку активну доньку, намагається й сама не пасти задніх, і бути корисною.
Почувши влітку, що Міністерство у справах ветеранів оголосило набір на пілотний проєкт на навчання помічників ветеранів, Богдана одразу подала заявку. Проєкт реалізовували у чотирьох областях України: Дніпровській, Миколаївській, Вінницькій і Львівській. Живучі на Львівщині, дружина досвідченого військового, звісно, не могла пройти повз.
"До речі, заявку повинен був схвалювати мій чоловік, оскільки участь у такому проєкті можуть взяти, як самі учасники бойових дій, так і їхні родичі: дружини, чоловіки, діти, батьки. Але треба була згода самого учасника бойових дій. Чоловік досить скептично до цього поставився. Він казав: "Для чого ти в це вв'язуєшся? Це все дуже складно. Армія - це непросто. Для чого тобі ця купа проблем?". Я відповіла коханому, що це хороший шанс самій дізнатися купу інформації, озброїтися нею, бути в темі", — розказує Богдана.
Помічник ветерана - це фахівець, який має супроводжувати ветеранів, членів родин, членів родин загиблих військових в адаптації до цивільного життя. Це й допомога з оформленням документів, з відправленням на реабілітацію, з працевлаштуванням, відкриттям свого бізнесу тощо.
Навчання тривало три тижні. "Студентів" вчили за шістьма блоками. За словами волонтерки й журналістки, воно, дійсно, виявилось дуже цікавим, інформативним. Начитували лекції викладачі Львівської політехніки й окремий спеціаліст — юрист. Проводили тренінги й психологи.
"Нам обіцяли, і ми дуже сподівалися, що після отримання сертифікатів одразу ж почнемо роботу у громадах. Але, на жаль, досі не ухвалили фаховий стандарт помічника ветерану — фахівеця з роботи з демобілізованими особами. Також не ухвалмлм механізм прийняття на роботу в громади таких фахівців, тому що там повинно створюватися окрема структура — сервісний центр чи сервісний офіс. І, на жаль, поки немає механізму оплати праці таких фахівців", — розповіла волонтерка.
Отже кваліфіковані помічники ветеранів майже півроку — у підвищеному стані, чекають вирішення бюрократичних питань, щоб почати працювати в громадах. А, між іншим, працювати є з ким і чим.
"Є дуже багато проблем. Наприклад, елементарно неотримання й неоформлення ключових документів військових. Особливо це стосується поранених хлопців, які перебувають на лікуванні. Вони не володіють інформацією, не мають часу й ресурсу для того, щоб оформити елементарний пакет документів для себе, щоб забезпечити собі подальшу реабілітацію, статус учасника бойових дій тощо. Так само це стосується працевлаштування демобілізованих військових після отримання інвалідності тощо. Це й створення інклюзивного простору скрізь, починаючи від якихось там владних установ. Це і допомога в протезуванні, бо це дуже гостре питання зараз".
Окремої теми заслуговує робота з родинами загиблих захисників і з родинами полонених. Це групи людей, які потребують особливої уваги. Тут потрібно знати всі тонкі підходи, знати, як говорити, яку допомогу запропонувати. Волонтерка каже, що наразі немає ніякої суттєвої допомоги для таких родин.
Фронт - це не покарання
З Даною ми поговорили і про соціальне розділення, що існує наразі в суспільстві, бо є військові та їх родини, а є цивільні. Як ще більше залучили цивільних до допомоги захисникам і чи повинен кожен чоловік воювати?
"Коли тебе дитина твоя через 10-20 років запитає: "Тату, а де ти був, коли в Україні була війна? Що ти робив? Як ти допомагав?" Що ти відповіси своїй дитині?", — питає жінка.
Богдана вважає, що це право морального вибору кожного. Що неможна змусити. Та дивується коментарям в соцмережах, коли пишуть, що когось за якись злочини треба відправити на "нуль".
"Шановні, фронт — це що у нас? Колонія якась? Вид покарання? Ні, фронт — це не покарання.
Тому що, скажімо чесно, лише дурень не боїться. А бути в зоні бойових дій, під обстрілами бояться всі. Це страшно, але, коли ти знаєш за кого ти там, за що ти там — за своїх дітей, за свою сім'ю, щоб у твій дім не прийшла війна, або навпаки, коли в твій дім уже прийшла війна, і ти хочеш повернути свій дім", — підкреслює Богдана Шевченко.
Найбільше бажання дружини військового, щоб всі хлопці й дівчата, що захищають країну, повернулися додому.
"Щоб Перемога була! Щоб захисники додому повернутися, щоб почали нарешті жити мирним життям. Звичайно, як було, вже не буде, це ми всі повинні розуміти. Але просто жити на своїй землі, не на чужині, говорити своєю мовою, жити вільно з певними європейськими цінностями, щоб усі наші полонені хлопці повернулися додому", — бажає волонтерка.
