Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Розміщуються "зграйченята" на досить компактній території.
“Це будинок з дворами та вольєрами. Кому потрібен вольєр, ті — у вольєрах. Коти хворі — в карантинних боксах, здорові мають будинок та двір. У частини собак — один двір, частина собак в будинку, частина — в другому дворі з птахами”, — розповідає волонтерка про своє господарство та додає, що є дрібні тваринки, такі як білки, вони живуть у будинку.
Під час повномасштабного вторгнення Олеся не виїхала із Запоріжжя ані на день, хоча сама постраждала під час одного з прильотів, рятуючи своїх підопічних.
Звідки тварини потрапляють до Зграї
Олеся розповідає, що зграйченята до неї приїздили з Оріхова, Гуляйполя, Мелітополя, Маріуполя, Бахмуту, Авдіївки, Сумського напрямку, Комишувахи. Привозили тварин і з окупації. Про останніх просить не питати як саме. А от з Херсонського напрямку тварин не брала – цей напрямок мав найбільшу допомогу, де вистачало волонтерів. Тварин привозили й військові, і цивільні, і ДСНС і поліція:
“Косуленятко, в якого вбили терористи маму, був в окупації. Я його вигодовувала, а потім він переїхав до великого центру допомоги. З окупації вивозили лисенятко, що від обстрілів втратило маму та всю родину і жило в підвалі – вже на волі. Соколи, сичі, морські свинки, кролики, зайченята, білки, сороки, яструби, мишки декоративні, кажани, їжаки дикі та африканські. Папуги корелла та хвилясті. Не памʼятаю тихих місяців, коли б ніхто нікого не привіз, навіть в час дуже щільних обстрілів міста”, — говорить Олеся.
Маленька косуля на руках у волонтерки
Як Олеся стала волонтеркою
Олеся розповідає, що тварин любила з народження, завжди спілкувалась з ними більше, ніж з людьми, і вдома завжди були різні тварини. Діяльність почалась з того, що їй на роботу підкинули кошеня, а на той час вдома у родини жило сім котиків. Мама дівчини сказала, що ще одного точно не можуть взяти додому:
"Мені підказали звернутися до волонтерів, я їх знайшла за статтею в газеті, подзвонила, і так познайомилась з їх діяльністю. Саме вони навчили мене зробити оголошення, завдяки якому я швидко знайшла родину кошенятку. Через декілька днів подзвонили волонтери, спитали, чи не можу я на певний час взяти вигодувати кошенят. Я взяла малючків, мені все розповіли, як робити, і з того часу я вже займалась волонтерством як формою громадянської активності", — каже Олеся.
Вона запевняє – волонтером може стати кожен, потрібно лише бажання та відповідальне ставлення:
“Волонтер це людина будь-якої професії, будь-якого віку, статі, віри та уподобань. Ми всі різні, майже всі один одного знаємо, також зустрічаємось разом на різних заходах, нагородженнях, навчанні, вебінарах тощо”, — каже Олеся.
Чому рятує птахів та кажанів
В Запоріжжі Олеся Кулик відома тим, що опікується не лише домашніми тваринами, а й дикими птахами та кажанами, яких їй привозять небайдужі люди. Однак не всі можуть самостійно надати допомогу, тож віддають врятованих волонтерці. Дівчина розповідає, що в Україні не так багато спеціалістів з лікування диких птахів, їх менш як 20 лікарів-клінік. Так само зовсім небагато, певно менш як 30, волонтерів з допомоги диким птахам. В Запоріжжі немає ветеринара-орнітолога. Птахів доводиться возити в Дніпро або Харків. Проте дівчина наголошує, що окремим «болем» є люди, які намагаються тримати вдома диких птахів, передивившись фільмів.
“Деяких птахів люди вбивають через вигадки щодо їх шкідливості, деяких вбивають бажанням тримати вдома, не маючи жодних елементарних знань про особливості виду, деякі вбивають через споживацьке ставлення”, — розповідає Олеся та окремо дякує військовим, які не полишають диких птахів у біді на лінії фронту.
Олеся Кулик також одна з волонтерів центру порятунку кажанів у місті Запоріжжя.Сам центр знаходиться на Харківщині та щороку рятує від 400 до 900 кажанів.
Врятований кажан
Кажани у Зграю потрапляють за різних обставин. Наприклад, одного разу Олесі передали самця пізнього кажана, який випадково залетів до ювелірної крамниці.Після реабілітації його випустили в природне середовище.
“Кажани — це прекрасні створіння, які все життя страждають через вигадки людей про короновірус, про те, як вони пʼють кров з людей, як ганяються, щоб вбити — це той рівень невігластва, який зустрічає кожен волонтер. Я допомагаю кажанам, оскільки вважаю їх надважливими для екосистеми в цілому і несправедливо засудженими”, — розповідає Олеся.
Готувалася до евакуації, яка не відбулася
Олеся згадує, що повномасштабного вторгнення готувалась з осені 2021 року, всі фінанси витрачала на заготовлення продуктових наборів, облаштування двох підвалів: будувала там полички, вольєри, облаштовувала вуличні вольєри, готувала паспорти тваринам на найгірший випадок, збирала переноски — всі що могла купити. Вторгнення застало Зграю в кількості 42 котів, 18 собак, під сотні голубів, були й черепахи, і кролі, і сороки, всього близько 200 тварин.
“Евакуація розглядалась і розглядається лише при реальному наближенні фронту та при загрозі окупації. Також ми в червоній зоні по АЕС. Жодного разу не виникало бажання виїхати з тваринами з міста, хоч були пропозиції будинку в Черкаській області, та за кордоном. Але для Зграї та для мене це лише найостанніший випадок і я роблю все, щоб цього не сталось. Частина Зграйченят померла через обстріли — ми в досить гучному місці. Але це вимушені жертви, які неможливо порівняти з життям в евакуації. Маю дуже багато реальних історій, коли евакуація призводила до трагедій”, — розповідає Олеся.
Отримала контузію від прильоту
Дуже болючими для Олесі є спогади, про які вона воліє не мовчати, бо це частина життя, а воно таке яке є і, на переконання дівчини, не варто робити прикрас.
“В серпні минулого року під час обстрілів собаки почали бійку, і щоб запобігти смертям, я замість підвалу обрала вийти рознімати тварин. Приліт був зовсім поруч, собаки скаженіли й кинули мене об дерево. Я отримала контузію від прильоту та травму двох рук від падіння об дерево”, — ділиться Олеся
Та дівчина не здалася, хоча й потребувала сторонньої допомоги. В тому числі у догляді за тваринами.
“Тоді я познайомилась з руками, що не працюють, сонним паралічем та іншими неприємними новинками. П'ять місяців проходила реабілітацію, мала проблеми з памʼяттю. Якби не моя подруга, яка допомагала зі Зграйченятами цей час, я б не витримала, і вони також”, — говорить Олеся.
Зараз дівчина продовжує відновлюватися й радіє, що може й надалі допомагати тваринам.
“Наразі я продовжую лікування та реабілітацію. Інколи бувають нестерпні дні, повні лише болю, але таке життя — у всього є ціна. Наразі я піклуюсь про себе як можу, тварин приймаю лише тих, яким я можу допомогти", — каже Олеся та запевняє, що у Зграйченят є друзі зі всього світу, і є надія і віра в краще.
ПТСР – не тільки людська проблема
За спостереженнями Олесі під час обстрілів Запоріжжя птахи й тварини поводяться по-різному, але ті, що пройшли пекло — найтихіше і найспокійніше. Однак і в них бувають проблеми з нервовою системою після того, що їм довелося пережити.
“ПТСР (посттравматичний синдром - ред.), контузії, тремор, тривожні стани є у багатьох тварин. Звичайно, я намагаюсь особливо не замислюватися, що саме переживали зграйченятка до того, як потрапили до мене. Мені важливо триматись і бути тою константою, за яку тримаються малюки, а не ревіти днями, жаліючи їх. Або себе”, — такої позиції дотримуватися Олеся.
Дівчина навчилася тримати себе в руках, бо вважає, що спокійне ставлення до життєвих обставин — це запорука успіху допомоги.
“Часто я не проживаю ті історії, з якими вони приїжджають і просто кажу про них, як даність. Так, оці пацючки виїхали з Маріуполя через блокпости. Так, цей сокіл висів добу, сповитий стрічкою від ракети, поки воїни змогли відбити позицію і його врятувати. Так, ця черепаха ледь не була задавлена БТР, але воїни побачили її на дорозі й вона вже з нами”, — каже Олеся.
Були за час повномасштабного вторгнення й сумні історії, які досі стоять в дівчини перед очима.
“Є щемна історія горличинятка. Його врятували ДСНСники під час прильоту в приватний сектор. Чоловік втратив дім, і як заворожений, казав: "Там горлички, шукайте! В гаражі — горлички". І рятувальники знайшли їх. На жаль, всі були вбиті, крім одного малюка. Мені привезла волонтер вранці, я розуміла, що шансів вигодувати таке маля майже немає, але обіцяла йому, що зроблю все можливе, щоб малятко побачило небо. У дворі в мене живуть горлички, і врятованих малюків вони приймають. Так сталось і цього разу. Малюк тепер літає зі своїми — на волі”, — розповідає Олеся.
За словами Олесі, плани на майбутнє — це дожити до перемоги. Знайти родини хоча б половині її вихованцям.
"Хочу допомагати в задоволення і бажано не вбиваючи цим себе. Я знаю, що найчастіше в питаннях про майбутнє закладається бажання почути оптимістичну відповідь, сповнену натхнення, але я бачу реальну картину світу й особливо України, тому хочу жити в рідному місті, з рідними людьми поруч, щоб мої тварини та птахи отримували вдосталь піклування, на яке вони заслуговують”.
