Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Журналістка розповіла редакції О.море, як машиністи привозять обійми серед війни, як Миколаїв та Херсон потрапили у книгу про Укрзалізницю, та чому недозріла вишня інколи – найкращий делікатес.
Вокзальне
Коли гримлять вибухи і сиплеться скло, Ляля не боїться – Ляля муркоче. М’якість сірої пухнастої шорстки під руками заспокоює журналістку. Котяче тепло заземляє, нагадує – дихай, дихай. Вперше від початку повномасштабного вторгнення Марічка відчуває – сьогодні вона може померти.
Марічка з Лялею
Весною 2023 року Марічка Паплаускайте, шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media, отримує пропозицію від видавництва "Лабораторія" – написати книгу про Укрзалізницю та її людей, які рятують інших від початку війни з росіянами.
26 грудня, перед Новим роком, книга приведе журналістку на Херсонський вокзал. За кілька годин його атакує російська армія: загине один поліцейський, двоє його колег поранить, травмуються двоє цивільних. Чотири вагони потяга, яким Марічка приїде до міста, ворог знищить. В укритті на колінах в журналістки тремтить пухнаста маленька британка Ляля – кошеня начальниці вокзалу, яка в цей момент намагається врятувати все, що є в її силах.
В підвалі працівники залізниці розповідатимуть Марічці про свої будні в окупації. В той час підлогу вокзалу вкривають скляні дощі – приміщення здригається від ляпасів ударної хвилі.
Марічка притискає Лялю до себе трішки сильніше. Журналістку вражає самопожертва і відвага, свідком якої вона стала.
Ляля в підвалі Херсона
"Люди повернулися буквально відразу, як тільки це стало можливим, на вокзал і стали готували його до того, щоб знову прийняти пасажирів. Ніхто не дивився на посади і ранги – разом драять свою станцію щоразу, як її обстріляють. Вокзали, вочевидь, завжди були ціллю росіян. Всі ці люди могли б виїхати, але щоразу залишаються там, щоб виконувати свою роботу. Давати пасажирам можливість від'їздити і приїздити", – згадує журналістка.
Кошеня, яке Марічка тримає на своїх руках у підвалі, за кілька годин ледь не втопиться в унітазі. Туалет став єдиним місцем, де підлогу не вкривало скло, і куди директорка вокзалу могла на якийсь час розквартирувати британку. Прикрої смерті не сталось – господиня встигла раніше.
З Херсонського вокзалу людей у стані шоку евакуйовують на автобусах в Миколаїв – рідне місто Марічки.
Вокзал Миколаєва
"Відкриваються двері, я виходжу на вокзалі. Бачу цю знайому страшнючу будівлю. Мені взагалі здається, що в Миколаєві найстрашніший вокзал з усіх, які я коли-небудь бачила. Але місце було для мене неймовірно рідним. Знайомий перон став символом безпеки", – згадує журналістка.
Батьки Марічки – туристи, тож якою б малоприємною на вигляд будівля не була, вокзал для неї завжди був частиною життя. На пероні журналістку зустрічає сестра, яка від початку повномасштабного вторгнення служить в ЗСУ. Кричить тривога, і Миколаїв теж складно назвати найбезпечнішим місцем на світі – його постійно обстрілюють. Але зараз Марічка в безпеці – вона вдома.
Миколаєвознавство
Щоб зрозуміти Миколаїв, треба знати, як правильно на нього дивитись.
Місто Марічки прямолінійне і широке водночас, як горизонт. Помережане чіткими проспектами, квадратиками і кварталами. Рису успадковують люди Півдня – згодом, у Львові та Києві, де вона навчалась та працює, Марічка помічає – така прямолінійність властива не всім.
"Оця прямота побудови міст є і в тому, як комунікують між собою люди. Я думаю, що це в мені є. Часом це шкодить", – стинає плечима журналістка.
Марічка на практиці - розкопках городища Дикий сад в Миколаєві
У Миколаєві немає моря. От зовсім немає.
"Є Дніпровсько-Бузький лиман, який впадає в Чорне море. Але в межах області, море–море є тільки на Кінбурнській Косі. Це головний стереотип, з яким стикаються миколаївці. За часів студентства у Львові, я його принципово спростовувала", – пояснює журналістка.
Марічка виросла на Соляних, так місцеві звуть один з мікрорайонів у Миколаєві. Її школа, "Перший український ліцей імені Аркаса", розташована від будинку журналістки так, що до неї треба діставатись через Інгульський міст.
Інгульський міст
Дорога займає 40 хвилин. Тролейбуси зранку переважно забиті, тому за хорошої погоди дівчинка завжди обирає йти через парк Перемоги.
Парк трошки занехаяний, але найбільший у місті і схожий на ліс. Можна йти стежками понад водою, або його асфальтованими алеями.
Алеї в парку Перемоги
Інгульський міст величезний і високий. Поруч є понтонний пішоходний – з нього видно криві лапи кранів місцевого суднобудівного заводу, височіють доки, в які мають заходити кораблі на ремонт. Проте вже багато років там стоять тільки кілька старих суден.
Батьки Марічки за освітою – суднобудівники.
Журналістка вже дуже довгий час не живе в Миколаєві і багато чого у місті не впізнає. Але, коли переїжджає через Інгульський міст, уже знає – вона вдома.
Вишні, бички, осінь
В кінці жовтня Миколаїв пахне платанами – великими південними деревами, які не мають кори. Ніби спеклись на сонці і скинули її від спеки.
"Останні теплі дні прогрівають листя. Цього запаху мені часом бракує. Зараз мої батьки в Литві, але я раніше говорила мамі – мені давно не пахло осінню в Миколаєві. Мама сміялась – приїжджай", – говорить Марічка.
У Миколаєві пекельно жарко. З початку травня і до кінця вересня Марічка не може уявити собі ситуацію, де вона одягає щось із довгим рукавом. Днем все горить-палає, а вночі температура опускається буквально на пару градусів.
Платани Миколаєва
"Влітку ми завжди спали на підлозі. У нас не було кондиціонера, і це була єдина можливість не вмерти від задухи. Ми викладали матраци на підлогу і влягались туди з сестрою – і це дуже гарний спогад", – розповідає журналістка.
Улюблені "південні" продукти дитинства Марічки – в’ялені і сушені бички. І недозріла вишня.
Найбільше в дворі було вишень – і як тільки ягоди починали хоч трошечки червоніти, місцеві діти обсідали їх зі швидкістю цілеспрямованої сарани.
"Я не розумію тепер, як ми могли це їсти. Але було фантастично смачно. Якщо навіть зараз я десь бачу таку вуличну вишню, можу зірвати собі ягідку. І це для мене смак дитинства — смак життя в Миколаєві", – посміхається журналістка.
Захід сонця з вікна Марічкиного дому
В Миколаїв стікаються дві річки – Інгул і Південний Буг. З вікна будинку, де виросла журналістка, видно, як ці ріки сплітаються разом, щоб далі втекти у лиман, а далі – в море. В домі Марічки була сімейна традиція – щовечора дивитись, як сонце укривається відблисками, і засинає у воді.
Про не/безпеку і дисидентів
Коли журналістка приїжджала до Миколаєва з колишнім чоловіком, він говорив – здається, в міста є лише одна вулиця, на якій не вбивають.
Дорога з вокзалу в Марійчин район була доволі атмосферною – з дверей маршрутки, що відкривались за власним бажанням, долинав собачий гавкіт.
"Чомусь велика кількість резонансних вбивств та зґвалтувань, стались саме в Миколаєві та Миколаївській області", – з буддистським спокоєм пояснює Марічка.
За кілька років до того, після бакалаврату, журналістка дев'ять місяців працювала в місцевому медіа "Преступности.нет". Писали не лише про кримінал, але і про соціальну та місцеву політику.
Проте це "кримінальний" максимум медіа – хіба часом постили зведення тодішньої міліції. Робота була важкою та водночас драйвовою, кожні 15 хвилин потрібна нова новина. Тут Марічка зрозуміла – в місті дуже багато всього відбувається, і це далеко не завжди кримінал.
"Був такий Анатолій Ільченко. В новинах про нього ми завжди писали "скандальний пенсіонер". Він часто виходив під обласну раду і міську державну адміністрацію з якимось новим плакатом – пікетувати органи влади. Щоразу з нових причин", – згадує редакторка.
Якось Марічку з її колегою відправили до Анатолія на інтерв’ю. Там вони дізнались, що весь цей час писали про дисидента – людину, яка постраждала від каральної психіатрії в часи СРСР.
Скандальний пенсіонер виявився дисидентом
За критику радянської влади Ільченка на 2 роки і 6 місяців запроторюють до Дніпровської психіатричної лікарні. Там чоловіку діагностують "шизофренію" та примусово лікують сильнодійними препаратами: галоперидолом, паркопаном, інсулінотерапією. Після реабілітації і обстеження американськими психіатрами, Анатолія визнають здоровим.
В Миколаєві Анатолій Ільченко відомий тим, що подав близько 100 позовів до суду. Чоловік позивався до державних установ, щоб отримувати інформацію українською мовою від органів влади та комунальних підприємств. У 2011 році Ільченко приїжджає з плакатами "Щоб Янукович здох" до МВС. Ще задовго до Революції Гідності, початку війни та повномасштабного вторгнення, дисидент не погоджується брати навіть квитанцію про отримання пенсії російською мовою.
Залізні історії
Від часу роботи в "Преступности.Нет" пройшло багато років – Марічка встигла повчитись у Школі Журналістики УКУ, стати співзасновницею The Ukrainians, запустити власне репортажне медіа Reporters та написати власну книгу ("Бог дивовижних людей та інших грішників").
У 2023 році, Марічка натрапляє на анонс книги видавництва "Лабораторія" про Укрзалізницю під час війни. Цілком випадково. Редакторка по-доброму позаздрила людині, яка мала писати – тема здалась їй неймовірно цікавою.
"А потім мене набрав Антон Мартинов, засновник видавництва "Лабораторія". Сказав, що Віра Курико, авторка і моя подруга, з якою попередньо домовились, написати цю книгу з особистих причин не зможе. І попросив когось порекомендувати. Я сприйняла це як подарунок долі, і взялась за справу сама. А Віра стала моєю редакторкою", – розповідає Марічка.
Море Балтійське, худі - українське, залізничне
Колеги підстрахували свою головну редакторку і відпустили на пів року у творчу відпустку.
Назви книги поки не розголошують. Антон Мартинов, керівник "Лабораторії", розповів виданню Forbes, що Марічка пише про те, як "Укрзалізниця" ламала хребет російському ведмедю в часі війни.
Дуже дипломатичний розділ
Один з частин Марійчиної книжки присвячена дипломатичним перевезенням.
"Через повномасштабне вторгнення небо над Україною закрилося. А політиків, бізнесменів і відомих людей – таких як Борис Джонсон, Джастін Трюдо, Джо Байден – доставляти сюди якось треба. Уже відбулось 700 таких перевезень", – розповідає Марічка.
Укрзалізниця постала перед завданням із зірочкою – для більшості цих людей її потяги стали першим контактом з Україною.
"Сідаючи на потяг у Польщі, вони їдуть вісім чи дев’ять годин. Це перший шанс для країни скласти про себе гарне враження", – розповідає Марічка.
Марічка спілкується з Борисом Джонсоном - колишнім прем'єр-міністром Великої Британії
З Борисом Джонсоном, колишнім прем’єр-міністром Великої Британії, журналістка зустрілась на п’ятий його приїзд, коли він був уже досвідченим пасажиром Укрзалізниці.
"Джонсон сказав мені так – українська залізниця надає шикарний сервіс. Спершу він їздив дипломатичними вагонами (такі собі президентські люкси на колісних парах). Його все вражало – їжу носили в кілька прийомів. Але потім виявилось, що і звичайний сервіс Інтерсіті його теж цілком влаштовує", – резюмує Марічка.
Артерії
Кілька історій журналістка написала про евакуаційні рейси.
"Всі куточки країни об'єднали історії про те, що поїзди Укрзалізниці стали можливістю для людей виїхати. Хай там в яких умовах. Але потяги їздять. А значить – все під контролем", – розповідає авторка.
Як жилось і відчувалось провідникам, Марічка розповідає через історію однієї з них.
Момент в Укразалізниці
"Очевидно, що провідники переживали все те саме, що і пасажири.
Їм було точно так само страшно. Вони часто не могли повернутися додому – у багатьох домівки розташовані в зоні бойових дій чи окупації. Але вони продовжували виконувати свою роботу", – розповідає журналістка.
Одна з героїнь книги, пані Ірина, ділилась з журналісткою – їй і самій було страшно. Але провідниця не могла цього показати пасажирам.
Героїні Марічки говорять - я була потрібна. Тому я прийшла
"Вона тут за старшу. Якщо провідниця почне панікувати, почнуть панікувати всі. Нащо їй паніка в салоні? Тому Ірина пробиралася між людьми в туалет, закривалася і плакала там. А потім виходила – і знову мала на обличчі усмішку й дзвінкий голос", – розповідає Марічка.
Не меншу відвагу показували і машиністи поїздів.
Так машиністи стали героями одного з розділів Марійчиної книги. Журналістці вони прямо не жалілись, але трохи ображено розповідали – люди дякують стюардам, а про них ніхто не згадує. Але без машиністів поїзди б не ходили.
"Мені здається, що в цьому якраз і є сила залізниці. Це дуже мережева історія. Немає якогось провідника, який краще відпрацював в евакуації. Або робітника, який краще відбудовує мости після обстрілу. А є просто величезна спільнота людей, які готові робити свою роботу, і підставляти одне одному плече. Не зважаючи на те, що відбувається довкола", – говорить Марічка.
Потяги везли трохи обіймів - і забирали трохи квітів
Авторка розпитувала своїх героїв – чому ви це робили? Чому ви не відмовились?
"Вони не мають якоїсь відповіді – казали, що просто не могли відмовитись. А як? З низькими зарплатами, ніхто не думав про гроші – у них був обов’язок. І цього було достатньо", – згадує Марічка.
Журналістка писала про чергову Київського вокзалу, яка прийшла пішки на роботу в останні дні лютого 2022. У свій вихідний.
"Вона казала – я розуміла, що на вокзалі зараз буде повно людей. І я там буду потрібна. Тому я прийшла", – розповідає Марічка.
Ще одна з провідниць діставалась на роботу до Києва трасою вздовж Гостомель, Бучу, Ірпінь і всі ті міста, де точились бої.
"Мене неймовірно зворушувала людяність. Коли, наприклад, машиніст, здоровий дядько під два метри зросту, розповідає, як привозив в Краматорськ жінок військових – лише на 40 хвилин побути поруч з чоловіками. І поїхати цим же рейсом назад. А їхні чоловіки якимось дивом знаходять там, на війні, квіти. І стоять там, зворушливі, з цими квітами на пероні, зустрічаючи поїзд. Машиніст бо везе їм трошки обіймів", – Марічка каже, коли він говорив про це, то зворушувався до сліз.
Машиніст везе трошки обіймів
Зміни
Журналістка говорить – за останні 10 років Південь змінився. І змінився він фантастично.
"Коли відбувалася Помаранчева революція, я вчилася в 10 класі. Була єдиною дитиною в школі, чия родина цю революцію підтримувала. На помаранчеву стрічечку на моєму рюкзаку однокласники старанно фукали", – згадує Марічка.
Мама журналістки – майстриня народної творчості, вишивальниця.
Коли журналістка приїжджає до Миколаєва, вона на автоматі починає говорити українською – і люди тепер тішаться цьому. Намагаються відповідати і їй українською.
"Так я бачу своє місто. Рожеві окуляри одягати не варто, бо війна, руйнування і смерті, миколаєвські проблеми з водою — нікуди не ділись. Але ідеологічні і внутрішні зміни я бачу – і вони мене дуже тішать", – говорить журналістка.
Марічка з сином на Кінбурнській косі
Перед поїздкою до Херсона Марічка передивлялася з сином "Володаря перснів". І звернула увагу на діалог між Фродо та Гендальфом:
– Я хотів би, щоби персня не існувало! Щоб нічого цього не було!
– Так думають усі, на чию долю випадає подібне, але їм це непідвладне. В наших силах лише вирішувати, що робити з часом, який нам відпущено.
"Я собі нагадую – усе не назавжди. Дуже складно собі уявити, як ми будемо почуватися в момент Перемоги. Але є надія на те, що колись це має статися. І вона мене тримає", – говорить журналістка.
