Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
У межах рубрики «Людина Півдня» волонтерки розповіли про мультикультурність регіону, людей, які надихають, описали ландшафти, яких більше ніде не побачиш, і повідали, звідки у Бердянську взялася бруківка.
Марія і ЕвелінаФото: особистий архів героїнь
Що для вас означає – жити на півдні України? Чим життя тут особливе?
Евеліна: Для мене життя на півдні – це коли ти виходиш з потягу (в якому дуже спекотно, особливо влітку) на пероні Бердянська, і перше, що тобі б'є в обличчя – вітерець і вологе, свіже повітря. У мене цього ніхто не забере, я це пам'ятатиму до кінця життя: цей запах моря. Коли від вокзалу до моря ще далеко, але ти вже вдома. Цей запах одразу мене повертає додому.
А ще – величезні зірки. Пам'ятаю, як зараз: вночі виходиш на вулицю, а небо – просто величезне, наче на тебе зараз просто впаде.
Марія: Так, жити на півдні – це, коли ти ніби можеш доторкнутися неба: воно неначе зовсім низько, здається, що ти можеш дотягнутися до зірок.
Небо і море Бердянська Фото: особистий архів героїв
Бердянськ – це морське повітря, якого більше немає ніде: ти його відчуваєш, воно йодоване, класне.
У мене є грецьке коріння, мій тато – приазовський грек, а в європейській Греції є таке словосполучення «сіга-сіга», тобто «тихо-тихо» – «нікуди не поспішай». І життя на півдні, особливо в Бердянську, для мене завжди – «сіга-сіга»: розмірене. Порівняно з Києвом, Дніпром, Запоріжжям, у Бердянську ніхто нікуди не поспішав. Коли ти сюди потрапляєш, сповільнюєшся. Напевно, це притаманно містам, які знаходяться біля моря: розмірене життя невеличкого курортного містечка з гарним кліматом. Тут комфортно жити з дітьми. Університет, школи садочки – це дуже класне місто для сімейного життя.
Евеліна: Є отаке поняття slow living – воно про Бердянськ точно.
Природа Бердянська Фото: особистий архів героїв
Як Південь вплинув на вас як особистість?
Марія: На мене – класно! У мене була чудова школа: хоч вона і знаходилася в селі, давала нам дуже якісну освіту. Я пішла до неї у 1991 році – в рік, коли Україна стала незалежною. Школа була україномовною, з другого класу ми вивчали англійську – тож не знаю, чому південь вважають зросійщеним.
Люди з півдня – пробивні ще з дитинства. Зараз я живу в Києві і можу розповісти, якими бачу мешканців центральних регіонів. Нам, щоб чогось там досягнути, потрібно було докладати більше зусиль. У вас тут комунікація, можливості: не треба нікуди їхати, все під боком. У Києві більше можливостей для спілкування з людьми з-за кодону, бо вони приїжджають переважно у столицю. Тут дозвілля на будь-який смак: хочеш – музикою займайся, хочеш – чимось іншим. Є можливість обрати університет. Людям півдня, мені здається, все життя треба було це виборювати: кудись їхати, десь навчатися. Кияни більше «розбалувані» вибором, вони мають можливість обирати. А на півдні, через те, що вибір невеликий, доводилося докладали більше зусиль, тому люди з півдня видаються мені більш пробивними.
Марія Фото: особистий архів героїні
Евеліна: За рахунок того, що у Бердянську море і slow living, у людей рівень стресу від народження набагато нижчий. Коли я приїжджаю до Києва, почуваюся не зовсім у своїй тарілці, тому що я – іншого темпу. Коли ти в Бердянську, навіть якщо ти поспішаєш, за мірками того ж Києва ти – дуже повільна людина. І я за цим сумую, тому що Бердянськ дуже надихає. Там з одного боку море, з іншого – залив, безкраї степи. Дивишся – зайчик побіг.
Краєвиди БердянськаФото: особистий архів героїв
У нас були люди з цікавими проєктами. До повномасштабної війни планувався новий урбаністичний парк. Всі проєкти, які були реалізовані у Бердянську (не скажу, що їх було дуже багато), були про натхнення, творчість, розвиток молоді. У Бердянську завжди відбувалися різні фестивалі: музика, кіно, дитяча і доросла творчість, виставки. Мені цього, звісно, не вистачає. Бердянськ був не зовсім про бізнес, не зовсім про «досягаторство». Але це було про те, щоб зробити паузу, видихнути, почати заново. Тобто ти пробуєш, пробуєш, щось робиш і знову пробуєш. Бердянськ саме про натхнення і творчість. Це мені, власне, і дав південь. Я завжди росла у відчутті, що я живу в класному місці.
Краєвиди Бердяснька Фото: особистий архів героїв
Коли народила дитину, зрозуміла, що це – ідеальне місце для сімейного життя. Тому я дуже хочу повернутися до Бердянська, коли буде можливість.
Мені дуже хочеться, коли я повернуся до Бердянська, відроджувати сімейні українські традиції. Розумію, що дуже багато людей цього прагнуть.
В моїх фантазіях буде величезне свято на два тижні: ми святкуватимемо день і ніч, обійматимемо один одного, плакатимемо і радітимемо, що все це завершилося.
Евеліна Фото: особистий архів героїні
Марія: Південь – це взагалі унікальна територія в аспекті мультикультурності. У нас в місті жили греки, болгари, євреї, вірмени, німці – і ніхто ніколи нікого не «притісняв». Це дає такий притаманний колорит для цього регіону.
Яке місце на Півдні України ви вважаєте найцікавішим? Чому?
Евеліна: Бердянська коса – там ти стикаєшся з природою.
Мені здається, це найкраще місце для сповільнення, щоб розслабити свій мозок: дійти до нашого маяка, подивитися на чайок. Я обожнюю це місце, воно мене завжди надихало і надавало сил.
Краєвиди Бердянська Фото: особистий архів героїв
В Україні купа живописних місць, але таких, де ще наступала нога людини, залишилось не так вже й багато. А в Бердянську такі місця є.
Марія: Повністю підтримую: Дальня коса і взагалі Бердянська коса – улюблене місце. З дитинства, з молодості, якщо їдемо відпочити, то саме на косу. Там кожен знайде щось своє.
Для мене Південь – це однозначно Бердянськ, бо це унікальна зона. Багато чого нам не подобалося в плані благоустрою, але ця унікальна фауна, наші чайки, теплесенький, м'якенький пісочок…
БердянськФото: особистий архів героїв
Які місцеві страви або продукти ви вважаєте символом Півдня України?
Марія: Азовський бичок! В Одесі є свій, чорноморський, а у нас – азовський. Камбала – теж моє улюблене. З дитинства для мене південь і схід – це грецькі чебуреки.
Евеліна: Бердянськ – це про те, що в кожній родині є риболов. У нас в центрі міста стоїть пам'ятник бичку-годувальнику, тому що під час Голодомору дуже багато життів врятувало те, що у людей була можливість виловити рибу. Як кажуть, хліб – святе для людей, а у нас риба – то дуже святе.
Пам’ятник бичку-годувальнику в БердянськуФото: discover.ua
Словом, камбала, пиленгас, креветка – все, що можете собі уявити з риби та морських страв, – це якраз про Бердянськ.
Який стереотип про Південь вас найбільше дратує?
Марія: Є такий стереотип, що тут попрацювала рука пропаганди і що тут багато проросійських людей.
До речі, коли я розповідаю в Києві, що 70% Бердянська виїхало і показую фотографії наших мітингів, то мої співрозмовники дуже дивуються.
Евеліна: До війни Бердянськ часто сприймали так, ніби це не місто, а якесь селище: здавалося, що тут немає нічого цікавого. Але я вважаю, що саме в Бердянську є можливості для туристів.
Евеліна у Бердянську Фото: особистий архів героїні
Після війни внутрішній туризм виросте. Цінність нашої землі зараз зросла і хочеться побачити, зрозуміти, з'їздити до всіх у гості.
Мені здається, що Бердянськ трошки недооцінили. Я б хотіла, щоб тут була більш потужна туристична програма.
Марія: Взагалі у Приазов'я, Півдня шалений туристичний потенціал. Останні роки над цим почали працювати. У нас багато крафтового виробництва.
Які місцеві легенди або історії Півдня України вас найбільше захоплюють?
Евеліна: Мені згадалися різні історії про створення міста. Це, до речі, міф, що його росіяни побудували. Оскільки тут море, то відповідно є і порт, і залізничне сполучення. Якраз все починалося з того, що тут було створено величезне залізничне сполучення.
Море в Бердянську Фото: особистий архів героїв
Марія: Порт давав торгівлю, тут було зручне сполучення, тому сюди приїжджало багато іноземців. До речі, серед мерів нашого міста спочатку було дуже багато греків.
Бруківку, якою ходять бердянці, завозили кораблями: щоб не йти порожніми, вони брали каміння і привозили його сюди і викладали, як баласт, а вже далі тут затарювалися. Колись в Бердянську робили ремонт дороги і почали розбирати цю бруківку. Люди забили на сполох: це ж історичне каміння.
Евеліна: У Львові бруківку не можна чіпати. І у нас, в Бердянську, теж.
Кам’яні баби у Бердянську Фото: особистий архів героїв
А ще, оскільки в нас були скіфи, у краєзнавчому музеї можна побачити кам'яних баб. Не знаю, скільки їм сотень років, але це теж історична пам'ятка і свідчення того, що Бердянськ – не нове місто, воно дуже старе.
Хто із земляків вас найбільше надихає зараз?
Марія: Наші військові, ті, хто боронять нас. Для мене нема людей, які роблять більше, ніж вони.
Евеліна: Мене також надихають люди, які, навіть коли виїхали за кордон, не забувають про Бердянськ, про Україну. Я вдячна тим, хто не забуває своє коріння, і, звичайно, військовим: вони дуже круті.
Марія: А, знаєте, ким ми ще пишаємося? Фотограф Євген Малолєтка, один з авторів фільму «20 днів в Маріуполі» – наш земляк. Я нещодавно випадково йшла по Хрещатику, а він – мені на зустріч. Хоч Євген не знає мене особисто, але я не змогла не зупинитися і не сказати йому «дякую», потиснути руку від всіх бердянців.
Євген МалолєткаФото: mujrozhlas.cz
Ще у нас є Шарлотта Хмельницька, вона вчилася в Бердянському ліцеї, працювала у міністерстві, а з початком великої війни стала доброволицею. Зараз вона – лейтинантка, командирка взводу безпілотних авіаційних комплексів.
Шарлотта ХмельницькаФото: texty.org.ua
Евеліна: Ми разом, сто років тому, ходили разом на навчання, пам'ятаю її ще звідти: вона дуже талановита. І вона розмовляла українською ще до того, як це стало мейнстрімом.
У нас дуже багато захисниць Бердянська.
Марія: Ще мені згадався Андрій Турків. Це стоматолог, він багато років працює у Києві. У нього вся сім’я – стоматологи, і він добровольцем пішов у «Госпітальєри».
Що ви найбільше любите і не любите в українському морі?
Марія: Не люблю медуз, останні роки їх було багато. Але і їх я вже люблю: не бачу два роки моря, тож вже всіх люблю (сміється).
Медузи біля берега у БердянськуФото: особистий архів героїв
Евеліна: У нас в морі змінилася прісність води і з'явилося дуже багато медуз. Це якраз почалося за два роки до великої війни.
Я обожнюю наше море. Воно зазвичай доволі прозоре, тому там дуже комфортно плавати, навіть тим, не вміє. У нас на пляжі мушлі і сам пісок – дуже м’які.
Коли я стала мамою, то зрозуміла, що насамперед мені не хочеться відриватися від коріння. Я хочу навпаки повернутися і будувати оцю систему якихось цінностей, щоб потім мої пра-пра-правнуки відкривали скрині і знаходили в них свої скарби.
Краєвиди Бердянська Фото: особистий архів героїв
Що ви вважаєте головними викликами перед жителями Півдня зараз?
Марія: Повернути свої території. Тим, хто лишився там, дочекатися. А тим, хто виборює перемогу, повернути нашу землю. І вірити в те, що ми повернемось.
Евеліна: Погоджуюся, тут немає, чого додати.
Ми скажемо: «О, наше Море!», коли Україна деокупує Південь та Крим. А що скажете ви?
Евеліна: Я скажу «Привіт, мамо» і просто обійму.
Марія: «Нарешті я вдома».
Кава в БердянськуФото: особистий архів героїв
Яким ви бачите український Південь за 10 років?
Марія: Класним! Ще кращим, ніж був.
Евеліна: Мені дає дуже багато натхнення, коли я на цю тему фантазую. Я розумію, що це може не відбутися скоро.
Скажу про внутрішній туризм. Це важливо, тому що це величезна складова економіки.
Марія та ЕвелінаФото: особистий архів героїнь
Я мрію, що на чолі нашого міста будуть люди, які дійсно думатимуть про місто, а не про те, як збагатитися. Це будуть люди, які думатимуть про людей.
Вірю, що розвиватиметься внутрішній туризм, будуть відроджуватися і з’являтися нові фестивалі.
Мені хочеться, щоб люди дізналися про Бердянськ і розуміли, що ті, хто залишились в окупації, теж тримають свою оборону. І, звичайно, мені хочеться, щоб моя дитина побачила рідних, побачила свій дім.
Марія: Ми точно будемо через 10 років вільними – вірю в це. Також бачу Бердянськ більш розвиненим. Сподіваюся і вірю, що багато людей, які поїхали, повернуться: не тільки фізично, а ще й з великим багажем нового, що вони побачили навколо.
