Олександр Полібза працює ветеринаром у Болграді – містечку на кордоні з Молдовою. А у вільні від роботи дні збирає болгарськими селами старовинні предмети побуту, одяг і фольклор. 

Олександр почав захоплюватися модою давнини у свої сімнадцять. Тоді, каже,  поїхав до свого друга в сусіднє село Нові Трояни, і знайшов болгарські костюми, які зберігалися в тамтешніх бабусі й дідуся. З того часу він почав їздити в експедиції селами й вишукувати нові скарби.

Старі світлини, з яких почалося захоплення Олександра стародавньою культурою

«Намагаюся потрапити на свята чи фестивалі, шукаю фотографії з місцевих музеїв, вдивляюся, що є у цьому селі. Якщо є в музеї, то є і в людей. Тоді знаходжу, за кого у цьому селі можна зачепитися, і приїжджаю щодня на розвідку: раз приїду, потім ще раз. Буває так, що і переночувати пускають», – розповідає Олександр. Каже, інколи, щоб дістатися села з Болграда, доводиться робити по три пересадки. Така дорога можна забирати весь день.

Олександр зберігає старовинні експонати у власній кімнатіОлександр зберігає старовинні експонати у власній кімнаті

«До людей намагаюся говорити болгарською. Мені якраз треба ті, що народилися у 1930-х роках. То вони краще знають болгарську, ніж російську. Хоча сам я мову теж вчу на ходу.

Я етнічний болгарин, але вдома ми не говорили болгарською і в школі не вчили. Болгарська була завжди мовою дорослих. Нею говорили, щоб діти не зрозуміли.

У селах діти здають болгарську, але у Болграді – ні», – каже Олександр. 

 

Коли записує фольклор, то болгарські слова пише російською мовою, бо не знає граматики.

Зараз у нього вже назбиралося два збірники пісень і казок. Записує й історії місцевих традицій.

Все, що почув у селі, він ілюструє візерунками, які змальовує з місцевих будинків.

Назбиране він тримає у себе в кімнаті. Тут і биклиці, обрядові посудини для напоїв, з яких поїли гостей на весілля. Також у нього є цервулі, старовинне взуття, більш ніж 50 костюмів і хусток. Каже, рахувати не встигає, бо поки лише збирає. І викладає знахідки на свою сторінку. Половину вільного простору кімнати займає ткацький станок його бабці. 

Ткацький станок лежав без діла 25 років

«Він лежав без діла років 25, якщо не довше. І зараз міг би вже горіти в печі, але я не дав», – каже Олександр. Це не просто експонат, а робочий інструменти: хлопець тче вовняні паски. Ремесла його навчила бабця Марія Федорівна з гагаузького села Єнікіой. 

«Я був у неї два дні, і ми пройшли все від основ до власне ткацтва. Тут головне запам’ятати почерговість, які педалі коли натискати: першу і третю, другу і третю, другу та четверту, першу і четверту. Ноги працюють окремо, очі окремо, руки окремо. Заплутався – розпускаєш і наново», – каже Олександр.

Його особлива пристрасть – вдягати гостей у стародавні костюми. Так би мовити, підбирати гостям ідеальний лук.

Каже, за болгарськими звичаями все має контрастувати: плаття, сорочка, фартух і хустка.

Олександр ретельно підбирає кожну деталь до костюмів, які приміряють його гості.

Батьки інтерес Сашка до колекціонування не розділяють. Йому 25, а бабці-болгарки – його найкращі подруги:

«Я це називаю “шлях самурая”.

Якщо це не зроблю я, не зробить ніхто. Воно з кожним днем вмирає, нищиться.

Людям не до того. Я такий дурний, ще кілька людей, як я, і все. Але ж кожному потрібно якесь хобі, я обрав собі таке», – каже хлопець.

«В Україні українською культурою пишаються, одягають вишиванки. У нас натомість до народного вбрання ставляться так: воно старе, смердюче, бабське, приберіть», – пояснює Олександр. 

Більш за все Олександр хоче, щоб місцеві почали цінувати й берегти власну культуруБільш за все Олександр хоче, щоб місцеві почали цінувати й берегти власну культуру

Каже, поки є в кого збирати, він збирає. Нагромаджує знахідки у власній кімнаті.

Хлопець хотів би створити окремий музей, але знайти приміщення заскладно.

«У Болграді немає такого будинку, як треба. У селах є прекрасні великі старі будівлі, але це далеко – туди люди не їхатимуть. Абияк не хочеться, але важливо, щоб це було і гарно, і зручно для людей», – каже хлопець.

фото Анни Ютченко