Кубей не зовсім біля моря, але звідси можна дістатися узбережжя буквально за півтори години. Це бессарабське село на кордоні з Молдовою, де замість туристичних екскурсій пропонують смакувати парне молоко та робити бринзу. Замість вечірок на пляжі тут народні танці, а місцеві жителі — переважно болгари та гагаузи.

Зробити туризм самотужки

Кубей – багатонаціональне село. Тут живуть гагаузи, болгари, росіяни, українці, німці, і, загалом, 14 національностей. Це його й вирізняє з-поміж багатьох міст і містечок на Півдні. Тут поєднуються унікальні кухні різних народів, їхні традиції та культури.

І ще тут є звична для українських сіл проблема. Молодь звідси їде. Як поїхала, наприклад, кубейка Аня Старжевська. Як більшість її друзів, вона втекла до великого міста та великих можливостей. Повертатися не планувала.

«Мені було 16 років, і я переїхала до Одеси. До 28 років їздила світом, вивчала богослов’я та журналістику. Звісно, я була впевнена, що ніколи не повернуся в село, але потім почала помічати важливе.

Наша мова, традиції — це те, що відрізняє нас від інших.

Але навіть самі кубейці цього не бачать. Я захотіла показати це спершу місцевим, а потім поділитися з іншими», — розповідає Аня.

Вона почала з соцмереж: створила Instagram-сторінку, де показувала, чим живе її село, і почала розвивати сторінку у фейсбуці KubeyTour. Там вона ділилася тим, що ж такого унікального у її селі, та чому сюди варто приїжджати.

А влітку 2018 року Аня провела перший етно-фестиваль, де танцювали гості з трьох країн, а подивитися з’їхалися три тисячі людей із довколишніх сіл. У програмі були танці, співи, багато національної їжі та навіть показ мод. Тепер фестиваль — це щорічна традиція.

Згодом у селі з’явився дім-музей народного побуту Стара Кишта. Його облаштували в закинутій хаті. Ідею музею в селі підхопили із задоволенням. Однією з ентузіасток, яка зголосилася допомагати Ані з відкриттям, була Олена Іванівна. Вона гагаузка, говорить болгарською, гагаузькою та російською, і до пенсії майже 30 років працювала в школі секретаркою. Шкільні зв’язки знадобилися.

Щоб відкрити музей, треба було щонайменше назбирати експонатів. Жінка ходила по хатах і питала, чи немає в кого нічого раритетно-історичного. Потім усією родиною робили ремонт в будівлі, проводили світло й білили хату. А потім вона музей і очолила. Точніше, стала його хранителькою, як кажуть місцеві. І трошки смм-менеджеркою, бо активно просуває музей у фейсбуці Дом музей "Стара къща.

За рік пошуку експонатів назбирали чотири кімнати старих речей. Щось місцеві доносять і зараз, а щось — знаходять на смітнику. Так сюди потрапила стара вишита картина, якою хтось витирав мазуту, годинник і плетений кошик. Ще тут є столітнє ліжко, шкіряне взуття з кількасотрічною історією, ковдра, яку берегли до весілля, домотканні килимки і купа всяких місцевих раритетів.

З появою фестивалю та музею сюди дійсно зачастішати туристи. Якщо раніше про те, аби відкрити тут готель або щось подібне, навіть не йшлося (бо кому таке в селі треба), то тепер людина може не перейматися, що їй не буде де заночувати. Опцій кілька: жити в родині, жити в окремому будинку, замовляти харчування в сімей. Причому ціни тут зовсім не курортні. Взимку з дворазовим харчуванням тут можна заночувати за 120 гривень на день, а влітку за 200.

Аня планує більше — з бабусиного будинку, який їй лишився у спадок, зробити арт-простір та хостел.

Навчитися пасти овець і робити бринзу

Це теж культурна програма, якою тут розважають гостей. Щоранку о 5 годині місцеві йдуть і пасуть овець. Без вихідних. Тирла, де тримають тварин, розташована на краю села, звідси видно кордон із Молдовою.

Пасти й доїти овець тут — виключно чоловіча справа. На 699 овець тут троє чабанів, які протягом двох годин під музику збирають молоко.

«Ця робота завжди була престижною, — розповідає Петро, чабан у третьому поколінні. — Коли ми були малі, то всі ганяли овець. Тут таке місце».

У Кубеї на день народження не дарують айфон, тут дарують коня

Влітку роботи більше, тож беруть фрілансерів. Це переважно місцеві школярі, яким платять погодинно. Допомагають і туристи — щоправда, безкоштовно. Це для них щось на кшталт атракції, а не щоденна праця.

Ще одне традиційне місцеве заняття — плести кошики. Сергій Кисаделі продовжив справу свого батька — збирає хмиз у лізі й плете кошики для цибулі й винограду. Ще одне традиційне місцеве заняття — плести кошики. Сергій Кисаделі продовжив справу свого батька — збирає хмиз у лізі й плете кошики для цибулі й винограду.

Давні промисли тут — буденність. Марина, скажімо, засолює шкури, з яких потім роблять килими. Давні промисли тут — буденність. Марина, скажімо, засолює шкури, з яких потім роблять килими.

А ще Бессарабія відома своїми виноградниками. В Михайла Гагауза, наприклад, росте 380 кущів різних видів. З них торік вийшло 800 літрів вина.

Вино тут роблять за технологіями кількасотрічної давності:

«Ми збираємо виноград у дробилку, через короб, під прес. Так робили ще мій батько й дід», — каже Михайло Георгійович.

Але головна й найцікавіша розвага в Кубеї — це їсти місцеві страви. Можете навіть придумати собі щось на кшталт челенджу та перевірити, чи зможете перепробувати все.

Про те, які страви популярні на Бессарабії, ми вже писали ось тут. Головне — пам’ятайте, що вино потрібно заїдати киирмою. Це листкове тісто з бринзою. Болгарською страва називається «меліна». Киирму тут їдять як закуску. А вдома традиційно готують фарширований болгарський перець і мамалигу — кашу з кукурудзяного борошна.

Якщо вас годують кавармою або курбаном — це велике свято. Ці страви зазвичай подають на весілля чи дні народження. Каварму роблять із баранини, тушкують у жирі на вогні. Курбан готують у печі з молодого ягняти, додаючи рис чи булгур. Кафе в Кубеї є, але справжні національні страви варто замовляти безпосередньо в людей, які готують їх на щодень. Так ви зможете відчути справжнє кубейське життя в усіх його проявах.

Обов’язкова вечірня програма в Кубеї — це вийти «на масал». Тобто потеревенити з сусідами. У перекладі масал — це казка. Такі собі казки про сусідів із сусідами.

Фото Анни Ютченко