Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Не сідати в човен, не плавати без відчуття дна під ногами, не пірнати у басейні — люди по-різному описують свої страхи перед водою. Та інколи боязкість переростає у тривогу, яка заважає митися в душі та навіть зливати воду на обличчя. Панічний страх взаємодії з водою називають аквафобією.
За даними дослідження, проведеного у 22 країнах світу, більше 2% людей мають аквафобію. Тобто приблизно кожна 50-та людина в Україні боїться води. Страх перед водою — ірраціональний, адже сама по собі вода не може ні на кого напасти, а тому загрози не становить. Чому ж люди її бояться і чи можливо впоратися з цим страхом — далі в тексті.
Страх води може бути генетичним
Ярославі було п'ять років, коли вона вперше прийшла у дорослий басейн. Його глибина сягала до двох метрів. Ярослава була з подругою її мами. Жінка не знала, що п'ятирічна дівчинка не вміє ще добре плавати. У якийсь момент Ярослава пішла під воду. Її відсутність вчасно помітили і швидко витягли з басейну.
«Я злякалася тоді страшенно, — пригадує Ярослава. — Після цього випадку я панікувала щоразу, як на вуха потрапляла вода. У мене з дитинства було довге волосся. Його й так було непросто мити, а до того ще й постійно виникало бажання все кинути і втекти».
У людей, яким діагностують аквафобію, при контакті з водою може прискорюватися серцебиття, ускладнюватися дихання, може нудити, деколи люди від страху втрачають свідомість.
Дослідники розходяться у думках стосовно походження аквафобії. Поширена причина — травматична подія у дитинстві. Наприклад, коли дитина тонула або їй здавалося, що тоне. Однак фобія може бути і успадкованою генетично від родичів, які мали проблеми психічного здоров'я — скажімо, тривожність. Згідно з «Посібником з діагностики та статистики психічних розладів» аквафобія як окремий психічний розлад не діагностується. Але страх води є одним із чинників, який може викликати фобію і панічні стани, пов'язані з нею.
Настя з дитинства боялася мити голову, якщо на обличчя потрапляла вода, тому волосся батьки мили їй, зливаючи воду зі спини. В перукарнях вона просила мочити голову з пульверизатора. Настя вважає страх вродженим, адже з дитинства не розуміла, звідки він береться.
«Якось бабуся розповіла, що моя тітка спершу замотувала обличчя рушником, а потім вже зливала воду собі на голову, коли милась, — розповідає Настя. — Я ніколи з нею про це не говорила, на жаль. Я росла і мій страх теж змінювався — почала боятися водойм. Пам’ятаю, як ми з батьками поїхали на Азовське море, в Урзуф. Там була невелика глибина, я могла зайти самостійно навіть. Але скрізь постійно ширилися такі історії, типу хтось десь втонув, хоча була мілина. Якось я захотіла з’їхати з надувної гірки, яка завершувалася басейном. Я не боялася висоти, нічого, лише води унизу. Змогла спуститися лише тоді, як батько пообіцяв одразу мене виловити з басейну. Він швидко дістав мене, але здавалося, ніби я пробула під водою мільйон годин».
«Я загадала бажання не боятися»
«Щоб впоратися зі страхом води, я вирішила ходити на плавання у басейн, — продовжує Настя. — Я висока, тренерка завжди хвалила й казала, що мені світить велике майбутнє у спорті. А я просто боялася там бути. До психолога не ходила. А в басейн перестала ходити, коли одного разу не висушила голову після плавання і захворіла».
Інструкторка з плавання Джейн Петтерссон у своєму блозі для The Guardian пише, що до неї часто за допомогою звертаються люди, що мають аквафобію. Переважно це дорослі та люди похилого віку, яких направляє на плавання психолог. Вона розповідає, що багато хто з них мав травматичний досвід на воді у дитинстві.
Вона переконана: коли її учням вдається зробити ці дві речі, далі стає набагато легше вчитися.
«Природна реакція на подразник — втягнути ноги під тіло. Це щось схоже на позу ембріона, — пише Джейн. — Але таке положення не сприяє навчанню плавати. Тому спершу я змушую людину лежати рівно на воді обличчям донизу. Тоді обережно тягну її за руки вперед».
«Коли мені було 12 років, батьки запланували поїздку на море і я вирішила підготуватися, — розповідає Ярослава. — Я лягала у ванну, затуляла вуха руками і занурювалася під воду. Поступово дала доступ воді і прибрала руки, але на це пішли місяці тренування».
Але по-справжньому Ярослава попливла не одразу. Спершу заходила по пояс, просила подруг пройти далі, щоб побачити, де вже починається глибина. Поступово почала плавати у воді по шию. Ярослава досі не пірнає й не спускається з водних гірок.
Інструкторка з плавання Джейн Петтерссон пише, що часто бачить глибокий страх учнів, який існує лише у їхній головах:
Це психологічний момент, який важливіший за техніку плавання.
«Зараз я вже більш упевнена в собі, — каже Настя. — У моєму житті трапився переломний момент, коли я приїхала в гості до подружки, яка живе біля Кременчуцького водосховища. Ми пішли на пляж, а водосховище велетенське, берегів не видно. Подруга з батьками пішла плавати, а я сиділа на березі і думала, що це ж нецікаво лише спостерігати за ними. Дуже дивно, коли я підійшла до берега — з одного боку сильно хотілося плавати, з іншого — було неймовірно страшно. Тоді я ніби загадала бажання не боятися води. Дуже сильно загадала. Крім того, переді мною плавали люди — приклад того, що може бути інакше. Я ніби навчилася бачити, де страх, а де я, і відокремлювати його від себе».
Олена ніколи не боялася води, адже усе життя жила недалеко від озера, де проводила літні канікули. Її не лякали навіть невдалі спроби навчитися плавати. Часом по телевізору вона чула історії про те, як хтось десь потонув через напад судоми під час плавання. Але реальної загрози вона через це не відчувала, аж поки чотири роки тому вона не поїхала на Азовське море з друзями.
«Хвилі були високими, але ми все одно полізли купатися, — пригадує Олена. — У якусь мить мене накрила хвиля, і я не змогла підвестися. Все відбувалося дуже швидко. Новий удар води — і я розумію, що не вдихнула повітря вчасно, і що тону. Берег був далеко, друзі далеко, я нічого не могла вдіяти, мене наче знерухомило, у грудях все стиснулося. Тоді вперше в житті ногу схопило судомою.
Не знаю, у який момент спрацював інстинкт самозбереження і змогла помахати руками, щоб друзі помітили. Вони мене витягли з води».
Після того випадку Олена, яка з дитинства могла переплисти річку, почала боятися навіть підходити до води. Для неї немає різниці — море чи басейн, чи є поряд люди, які допоможуть. Вона може підійти постояти на березі, інколи побути у воді так, щоб діставати ногами дно, інколи поплавати з надувною подушкою вздовж берега. Це великий крок уперед для Олени, але, щоб його зробити, знадобився час.
«Я працювала з психологом, — каже Олена. — Розумієте, біля води страх сам домальовує картинку. Навіть якщо є хтось поряд — а раптом і цю людину схопить судома? А що, як мені доведеться її рятувати?
Напад паніки закінчується судомою».
У випадку, якщо людина відчуває страх перед водою, дослідники радять стежити за собою. Якщо напади паніки при взаємодії з подразником не припиняться протягом шести місяців, варто звернутися до психолога. Є два основні методи терапії, які застосовуються для подолання ірраціональних фобій: експозиційна та когнітивно-поведінкова.
У першому випадку людина безпосередньо контактує з подразником, лікар фіксує всі реакції, думки та відчуття, допомагаючи контролювати тривогу. У другому — лікар вчить кидати виклик ірраціональним міркуванням, які виникають через страх (наприклад, думці, що всі навколо потонуть, якщо ви зайдете у воду). Обидва терапевтичні методи можуть поєднуватися. У складних випадках лікарі додають медикаментозне лікування. Однак якою б не була терапія, це довгий шлях, а тому не варто сподіватися на швидкий результат.
