Мертвий штиль. Що відбувається з єдиним українським вітрильним фрегатом

На горизонті з’являється силует корабля. Білий вітрильник рухається в напрямку одеського порту. Тисячі людей на причалі вдивляються в далечінь, перегукуються, радіють, махають руками. Діти просяться батькам на плечі, щоб бачити краще. Оркестр грає музику.

Надворі жовтень 1990 року, навчально-вітрильне судно “Дружба” повертається до Одеси після шестимісячного плавання. Екіпаж назве ці пів року “Американським рейсом”.

Вже за кілька років корабель опиниться на одеському пірсі й більше ніколи не вийде в море. Він стане велетенським вітрильником, який захочуть викупити в України, відреставрувати та дати йому друге дихання. Але його не віддадуть, і він розсипатиметься на березі Чорного моря. Чи варто і чи ще можна врятувати “Дружбу”, а головне — який у цьому сенс?

Американський рейс

У червні, майже тридцять років тому, на борт “Дружби” піднялися 41 американський і 72 радянських моряки. Серед них — кадети, курсанти морської академії, інструктори та члени екіпажу. Вони попрямували в Стамбул, далі через Середземне море вийшли до Гібралтару, зайшли в Кадіс — порт, з якого Колумб розпочав подорож, що змінила світ назавжди. Далі — шість з половиною тисяч морських миль через океан до першого північноамериканського порту Балтимор. Потім — тріумф на набережних Нью-Йорка.

Вид на Військову гавань Одеси з Воєнного узвозу.

В Youtube є кілька аматорських відеороликів про цей рейс, знятих кимось із учасників. Сьогодні вони виглядають як експериментальне сучасне мистецтво. Радянські та американські моряки живуть і працюють разом на вітрильнику з символічною назвою “Дружба“ в океані. У їхньому житті зараз немає жодної політики, вони не знають, що відбувається на суші. Співають пісні, танцюють, травлять байки, влаштовують змагання з армреслінгу.

"Дружбу" спустили на воду в 1987-му, за кілька років до американського рейсу. Трищогловий вітрильник спроектував польський інженер Хорен Зігмунд у Гданську. Протягом наступного десятиліття за проектом цього конструктора на воду зійдуть ще шість схожих вітрильників. Чотири з них урешті опиняться в Росії, один лишиться в Польщі, а один, "Дружба", попливе в Одесу.

І залишиться тут, в Україні, єдиним трищогловим навчально-вітрильним судном з повним вітрильним спорядженням. Навчальним, бо вітрильник створили як базу для моряків — щоб вони вчилися тут нести вахту, визначати координати, ставити вітрила, працювати в команді, вперше виходити в море.

Палуба навчально-вітрильного судна «Дружба»

Анатолій Парфенюк став боцманом "Дружби" у її найкращі роки — в часи, коли американський рейс зустрічали тисячі людей у десятках міст по світу. Він учився в Одеському морському училищі рибної промисловості, потім пішов у китобійний флот, працював на промисловій базі, аж поки в 1986 році китобійний промисел врешті не заборонили. А коли заборонили, то став боцманом “Дружби” і пішов з нею в американський рейс. І залишився, коли вона вже нікому не була потрібна.

Анатолій Парфенюк, боцман «Дружби»

Але про такі перспективи тоді, на початку дев’яностих, ніхто навіть не міг подумати:

"Пам’ятаю, коли ми заходили в Балтимор, до нас підійшла яхта, звідки люди простягнули нам кілька ящиків з пивом. Наш тесляр дістав відро з залишками фарби, прив’язав до нього мотузку й спустив за борт — витягати подарунок. А в Нью-Йорку навколо нас літали гелікоптери, і досі можна знайти фотографії як ми проходимо повз Статую Свободи", — згадує боцман.

Після американського рейсу навчальна “Дружба” прожила ще буквально рік. Після розвалу Союзу доля вітрильників опинилася під загрозою. Академія не могла собі дозволити експлуатацію судна, тож переобладнала її на туристичний корабель. Курсанти теж залишились, але кількість кают для них зменшили в кілька разів, а решту переобладнали на двомісні пасажирські номери, ресторан і бари.

Ми стоїмо посеред одного з таких барів. Навколо тиша дерев’яних панелей та шкіряних диванів. Від носу до хвоста вітрильника — 109 метрів вузьких коридорів.

З 1992 року “Дружба” працювала на туристичному маршруті Барселона — Балеарські острови. Пасажирами здебільшого були заможні німці та австрійці. В такому режимі курсанти могли не тільки отримати цінні для них знання і стаж, але й заробити — за туристичні рейси їм платили додатково.

“Якось у Барселоні ми організували екскурсії, вчили туристів ставити вітрила. Багато хто з дитинства мріяв піти в море саме на вітрильнику, тому готовий був платити гроші за такі круїзи. І ще сувеніри ми продавали. Нам вдалося тоді непогано заробити, ми навіть купили для академії цілий зубопротезувальний кабінет та мікроавтобус”, — пригадує боцман.

Бак та форштевень (передня, найміцніша, конструкція носової частини судна)

Пізніше маршрут змінили і фрегат кілька років пропрацював в Болгарії. Проте через фінансові проблеми фірма, що орендувала судно для круїзів, розірвала контракт з академією. Потім була ще одна фірма, яка врешті теж не потягла такі витрати. У 1996 році фрегат заарештували на Кіпрі, де він простояв довгих два роки. У 1998 його нарешті переправили до Одеси.

Тоді “Дружба” виходила в море востаннє.

Нижня частина щогли з готовими до роботи канатами. Анатолій Володимирович навчає практикантів в'язати різноманітні морські вузли.

Практика без практики, море без моря

Анатолій сидить у своїй каюті й розповідає історії з минулого "Дружби". На стінах висять плакати, календарі з фотографіями вітрильників. На деяких із них він працював після 93-го року, коли майбутнє “Дружби” вперше опинилося під питанням. На стільцях і полицях — книжки, журнали, ковдри. Другий дім.

Парфенюк — один з тих, кого називають морськими вовками. Китобій, боцман вітрильного корабля. Виховав з курсантів морської академії капітанів і офіцерів для суден, які тепер курсують по всьому світу.

Навчати моряків на пальцях не можна. Для цього потрібні такі вітрильники, як “Дружба”. Раніше, згадує, курсанти академії вже після першого курсу йшли на практику. Деякі після таких навчальних рейсів розуміли, що море — не для них.

“Зараз часто буває, що студент вчиться, закінчує академію, жодного разу не вийшовши в море, а потім раптом з’ясовує, що в нього морська хвороба. А це невиліковно”, — каже боцман.

Щоправда, отримати робочий диплом можна, лише отримавши рік досвіду роботи в морі. У сучасних реаліях студенти шукають приватні компанії, куди можна влаштуватися за копійки. Або одразу купують робочі дипломи.

А могли би просто отримати практику на спеціально збудованому для цього судні.

“Звісно, існують дискусії, чи варто взагалі у 21 столітті курсантам практикуватися на вітрильному судні, чи є в цьому практична цінність. У такі моменти треба пам’ятати про те, що усі найбільші морські держави мають власні вітрильні флотилії і дуже цінують їх. Це імідж держави, а практика на таких кораблях є обов’язковою для всіх курсантів морських і військово-морських училищ”, — пояснює Анатолій.

Ми вийшли на палубу і прогулюємося вздовж бортів. Дерев’яна палуба висихає й потрохи розсипається — місцями бракує гумових прокладок. Подекуди дірки в палубі залиті бетоном — грошей на нове дерево не вистачає. Інколи сюди приходять курсанти. На практику: фарбують борти, доглядають щогли, ремонтують те, що можна відремонтувати без грошей. Але це навряд чи можна назвати морською практикою — бо в море вони вийти не можуть.

Для капітального ремонту треба гроші, а грошей нема.

“Я нещодавно спілкувався з Зігмундом Хореном, конструктором цього корабля. Йому боляче чути, що сталося з фрегатом. Каже, необхідно негайно шукати гроші на ремонт, переганяти її в Ґданськ та приводити до ладу. Уявляєш, досі живі більшість з тих, хто її будував. Вся документація, креслення — все збережене! Але, на жаль, стан її такий, що невідомо, чи витримає корпус перехід до Польщі — існує ризик, що її просто заллє водою і вона потоне”, — пояснює боцман.

Палуба корабля. Подекуди згниле дерево просто заливають бетоном

Декілька років тому до керівництва академії звернулася компанія, що готова була інвестувати в ремонт “Дружби” та взяти її в бербоут-чартер. Це такий тип договору, коли судно здають в оренду без екіпажу. “Дружба” могла знову стати круїзним кораблем. Компанія порахувала, що на капітальний ремонт треба витратити близько 5 мільйонів доларів, і готова була інвестувати.

“Аж тут виявилося, що через відкати, які треба було роздати учасникам цієї операції, сума суттєво збільшилась. З таким ніхто не захотів мати справ”, — згадує Анатолій.

Іржа з ілюмінаторів

Ще років 15 тому Україна була власницею трьох вітрильних трищоглових кораблів: “Товариш”, “Херсонес” та “Дружба”.

У 2007 році “Товариша” викупила Німеччина за символічні пів мільйона євро. Він тоді був навчальним судном Херсонського морського училища і потребував негайного ремонту. У Німеччині, де його і збудували, його врешті відреставрували, дали назву “Gorch Fock” та зробили з нього музей у німецькому Штральзунді.

Інша доля спіткала фрегат “Херсонес”, теж збудований у Ґданську Зігмундом Хореном. Його, як і “Дружбу”, переобладнали на пасажирський вітрильник, але врешті коштів забракло і на це. Роками він стояв на якорі в порту Керчі. Після анексії Криму в 2014 росіяни перебазували фрегат до Севастополя. Там йому відновили оригінальний колір, відремонтували внутрішні приміщення та дали статус навчально-вітрильного судна. Тепер це вітрильник, який належить російському військово-морському флоту, а тренуються на ньому курсанти місцевого морського училища.

Тоді, у 1990 році, “Дружба” поверталася до Одеси ніби з похмілля, в холодному й штормовому осінньому океані, без іноземних друзів на борту. Вітер був такий, що швидкість не падала нижче 14 вузлів. Разом з сушею на корабель і на всіх, хто був на борту, насувалася епоха змін — менше ніж за рік країна, чий прапор несла “Дружба”, перестане існувати, прийдуть інші часи, інші люди. Роки комерційних рейсів і врешті швартовка на віддаленому пірсі. Іржа з ілюмінаторів. Вічний штиль.

Висота найвищої, грот-щогли становить 49.5 метрів. Ставлять і знімають вітрила виключно вручну.