Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Поїхати додому у війну
Таня чесно розповідає, що до 24 лютого 2022 року війна в Україні її обходила.
«Соромно, але про війну я пам'ятала у 2014-2015-му, коли це стосувалось моєї сім'ї. А далі я спокійно поїхала в Штати на навчання, звідти лише вела уроки англійської для українців та організовувала конкурс есе для старшокласників рідної Волині. А так жила своїм життям: повернулася зі Штатів, вийшла заміж у Німеччині», — говорить дівчина.
Каже, що планувала залишитися в Німеччині — батьківщині свого чоловіка. Там у майбутньому вона бачила себе у науковому середовищі.
«Я пішла на навчання, хотіла отримати диплом в міжрелігійних студіях, аби потім працювати на вирішення релігійних конфліктів у європейському суспільстві», — розповідає Таня.
Наприкінці 2021 року у Німеччині всі говорили про те, що Росія нападе на Україну:
«Батьки мого чоловіка казали, що мають вільні кімнати для моїх рідних. Але мені та моїй сім'ї в Україні думалося: «яка війна?». Коли визнали незалежність «ЛНР» і «ДНР», для мене це стало знаком, що війна все ж таки буде. Але коли вона почалася наступного ранку, то стався когнітивний дисонанс: я два тижні не могла зрозуміти, як взагалі таке може бути?»
Таня Альбрехт почала вивчати війну по книгах з дипломатії й зрозуміла, що хоче повернутися і докласти зусиль до перемоги. Навчання у Німеччині кинула, бо про вирішення релігійних конфліктів не може бути й мови, поки в Україні війна.
«Зрозуміла, що моє місце в Україні й для України. Думала, що я можу? І в пошуках натрапила на програму в Ізраїлі «Магістр безпеки та дипломатії та міжнародних відносин», – каже Таня.
Програма тривала рік. У серпні 2023 жінка повернулася з Ізраїля в Україну, у вересні пройшла співбесіду у міжнародній гуманітарній організації, де нині працює, а у листопаді переїхала з рідної Волині до Миколаєва.
«Не вірили, що приїду в Миколаїв»
Влітку 2023-го ще в Ізраїлі Таня почала шукати в Україні вакансії, де міг би згодитися її досвід.
«Я не думала, що піду в окопи чи щось подібне, але роботу за кордоном я вже не розглядала, хоч до війни й думала про якесь консульство чи щось подібне. Мені хотілось увійти у громадянське суспільство України, бо я вже давно не була тут, відчувала себе трохи аутсайдером», – ділиться дівчина.
У пошуку вакансій Тані довелося пройти кілька співбесід, вивчити, чим займається кожна організація, і обрати ту, яка найбільше до душі: «Коли я проходила співбесіду до своєї організації, мене вразили історії двох іноземців, які приїхали сюди працювати в перший місяць після вторгнення. Я думала: вони взагалі не мають ніякого відношення до України, але приїхали сюди, так близько до лінії фронту, у небезпеку, аби допомагати людям. Це дуже підкупило».
Рідні в Україні відмовляли від роботи в Миколаєві, а чоловік, навпаки, підтримав. Пізніше він теж переїхав до міста, подав заявку на волонтерство у «Добробаті» та шукає можливості вести клуб розмовної німецької у місцевому університеті.
Нині Таня працює з гуманітарними громадськими організаціями Миколаївської та Херсонської областей, шукає серед них партнерів. Хоча спочатку подавалася на позицію перекладача – у міжнародній гуманітарній сфері своя специфіка, довелось швидко удосконалювати навички під час роботи, вивчати нові слова та абревіатури.
За перші три місяці на новому місці дівчина побачила роботу організації зсередини, бо доводилося перекладати все, чого стосувалась діяльність. Аби переклад був досконалим, навіть завантажувала книжки, призначені для інженерних військ, щоб навчитися правильної термінології про демаскуючі ознаки на землі.
«У нас надають підтримку місцевим громадським організаціям, які роздають постраждалим непродовольчі набори або ремонтні набори, або грошову допомогу, або роблять ремонти квартир і комунальних будівель. Також обладнують бомбосховища, надають соціальну, психологічну, юридичну, підтримку, та ще й розміновують території. Найскладнішим для мене був переклад тематики розмінування – доводилось вчитися по книжках», – розповідає дівчина.
Потенціал та бажання вчитися помітили, тож незабаром Тані запропонували перейти на іншу позицію, яка передбачає безпосередню роботу з активними людьми з місцевого громадського сектору.
«Фахівцем по роботі з партнерами я стала відносно нещодавно — далися взнаки моє вміння та бажання налагоджувати контакти, а ще можливість ефективно комунікувати, як українською, так і англійською мовами. Бо це, зрештою, робота з людьми, і багато чого впирається в уміння висловлювати логічно свої думки та ідеї, а також чітко формулювати завдання і так доносити його, щоб був результат», – каже Таня.
Люди, дайте до вас доторкнутися!
На початку вторгнення Таня була в Німеччині, про повітряні тривоги чула від рідних та з новин. А до переїзду в Миколаїв лише раз була на малій батьківщині у батьків, тож звички до сирен не мала. Проте розуміла, що ймовірність потрапити під ракетний удар на заході країни значно менша.
У перші дні в Миколаєві волонтерка жила в готелі, а під час сигналу тривоги спала в коридорі, дотримуючись правил двох стін, потім зрозуміла, що обидві стіни зроблені з ДСП.
«Тобто що стіна, що ковдра — однаково. Коли я приїхала в Миколаїв, то відчувала напруженість, небезпеку. Так близько до лінії фронту я ще не була. І коли на телефоні вмикався сигнал тривоги, було ніяково. В першу ніч я не дуже добре спала, бо думала, що можу проспати тривогу, дрони. Хоча мені й казали, що вже близько року не було прильотів у центр міста. Це дало мені спокій».
В перші дні знайома Тані трохи показала їй місто. Серед іншого — кав'ярню поряд із будівлею обладміністрації, яка не зачинялася жодного разу.
Поруч з будівлею ОДА в Миколаєві
Її вражала незламність людей, їхня готовність допомагати один одному та небажання залишати рідне місто. Хочеться торкнутися їх, щоб стати сильніше самій, каже Таня. Тут вона зустріла багатьох, хто працює на добробут міста. Її вразило, що деякі з них готові працювати без вигоди для власної організації, виключно заради покращення життя українців, які живуть ще ближче до зони бойових дій.
«Це зазвичай молоді люди, які готові шукати ресурси, аби відновлювати та ремонтувати будинки, інвестувати у професійне навчання, висаджувати дерева, реконструювати ЦНАП — що завгодно. Вони активні, готові працювати. І що цікаво: коли ти виходиш на вулиці Миколаєва, бачиш, наскільки він живий. Може здаватися, що тут все похмуро, бо неподалік лінія фронту та тривоги, але на вулицях багато людей, музики. Навесні із кожним днем бачу, як потроху все стає зеленішим — і розумію, наскільки Миколаїв буде красивим!», - говорить дівчина.
Фортепіано, ковзани й Копенгаген
У Тані — два основні захоплення: фортепіано та ковзани. Їх подарував чоловік, коли на новий рік жінка поїхала з ним побачитися. Вона забрала ковзани з собою, попри те, що знала, що катка у Миколаєві немає.
«Думала собі: ну, може, в Києві покатаюсь. Аж тут приходжу на роботу, а мені кажуть, що відкрили ковзанку у парку розваг. Для мене це був, як голос із неба», – пригадує Таня.
З фортепіано все було складніше. Це зараз чоловік привіз їй електронне, а до квітня 2024 року Таня грала у двох місцевих кав'ярнях.
«Там стоїть фортепіано, і працівники дозволяли грати, якщо ти вмієш, вимикали музику. Якось йшла з роботи повз одну з цих кав'ярень. Знаю, що вони працюють до пів на восьму. А тут бачу, що світла немає. Я заходжу, кажу: «А чому зачинені?» А вони відповідають: «Нема світла, приготувати нічого, на жаль, не можемо». Питаю, можна тоді зіграти на фортепіано в темноті? «Із задоволенням!»
Таня Альбрехт каже, що у місті дуже багато музики — прямо на вулицях грають на різних інструментах.
«Хтось грає на гітарі, хтось на саксофоні. Це дуже гарно! А яка краса, коли Інгулець, Південний Буг трішки розливаються! Мені, та й моєму чоловікові тут дуже подобається. Це велике гарне місто, чимось схоже мені на Копенгаген — навіть, якщо на карту подивитися. Тут є прекрасні, сміливі, вмотивовані люди, які готові робити багато для свого дому, а це — потенціал. Багато хто говорить: «з України всі виїжджають». А я хотіла бути прикладом того, що не всі виїжджають, що є люди, які вертаються, і які будуть відновлювати Україну. І я хочу бути тут, як потенціал Миколаєва реалізовуватиметься!», – підсумовує Таня Альбрехт.
