Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
У свої 22 роки Катерина пережила російську окупацію, обстріли, переїзд у нове місто і втрату домівки. Але не зламалась та знайшла як себе професійно реалізувати – навчилась водити тролейбус у Миколаєві.
Катерина Васякіна на КП Миколаївелектротранс
Після великого вторгнення Росії на миколаївських курсах водіїв електротранспорту навчалось 52 людини, 5 з них – вимушені переселенці. І одна з них – уроджениця Херсонщини Катерина. Незабаром, завдяки підтримці Європейського банку реконструкції та розвитку та уряду Данії, Миколаїв має отримати тролейбуси з автономним ходом до 20 кілометрів. Катерина буде однією з тих, хто поведе тролейбус у віддалений район міста, де раніше ніколи не було такого транспорту.
Нині дівчина чекає на повернення коханого з війни та мріє отримати водійські права на легкове авто.
«Я побачила на бігборді рекламу про курси та вирішила стати водійкою тролейбуса» – про новий етап життя
Катерина згадує, що після переїзду до Миколаєва у червні 2023 року вона довго перебувала у депресії та розуміла, що з часом лише поглиблювалась у неї.
Катерина Васякіна
«Я просто лежала в кімнаті й не хотіла, щоб мене хтось чіпляв. Коли я засинала, то власні ж думки й не давали мені спокою. Я думала про втрачене житло, що чоловік на фронті, що може щось погане статись. Пам’ятаю, що коли у чоловіка була відпустка, то ми їхали з кінотеатру «Піонер», і я побачила на бігборді рекламу про курси навчання водіїв електротранспорту. Я одразу подумала — може варто спробувати? Чоловік спочатку поставився трохи скептично до мого бажання. Батьки ж навпаки підтримали одразу, бо раділи, що у мене буде якесь заняття та можливо більш активне життя», – каже дівчина.
Катя зазначає, що до курсів ніколи не сиділа за кермом навіть автівки та не мала уявлення, як функціонує електротранспорт. Дівчина вирішила, що хоче стати водійкою й довести перш за все собі, що зможе реалізувати, на перший погляд, шалену ідею.
«Коли я прийшла, то мені здавалось все незрозумілим. Спочатку були лекції, тобто теоретична частина курсів. Мені здавалось це каторгою, в голові нічого не вкладалось. Потім мені дали пораду дочекатись практики. Коли я сіла за кермо тролейбуса, то частини пазлів наче зібрались в одну картину. Я зрозуміла які потрібно тиснути кнопки, відчула габарити тролейбуса. І я відчула, що моє рішення було недарма», – відмітила дівчина.
Реклама про курси водіїв електротранспорту у Миколаєві.
Катерина зазначила, що до кінця курсів дійшли не всі учні. Та говорить, що їздити електротранспортом не любить, а от бути водієм – зовсім інше відчуття.
«Єдине, що поки що мене лякає – це продаж квитків. Адже ще багато є людей, які купують квитки саме у водія. Хоч у Миколаєві можна розрахуватись за проїзд через QR-код або ж купити у пунктах продажу. Це відволікає водія, на мою думку. Я розумію, що всі люди різні. Психологічно я до цього готова. І хочеться, щоб люди були більш терплячими один до одного», – резюмувала Катерина.
«Це боляче згадувати» – про російську окупацію
Про початок війни її родина дізналася о четвертій ранку 24 лютого 2022 року, коли почула звуки вибухів. Російські окупанти атакували міжнародний аеропорт «Херсон» у Чорнобаївці.
«Ми з чоловіком швидко зібрали речі й поїхали до батьків. Тоді вже пропав мобільний зв’язок та світло. Я не знала, що відбувається. Люди почали масово виїздити з Херсона та села. Мої батьки не хотіли їхати. Коли ми почули, що цивільні люди потрапляли під обстріли, то вирішили залишитись вдома й не ризикувати», – згадує Катя.
За пару днів село вже було під контролем російських військ. Катерина відмітила, що тоді й вона, і її близькі відчули лише страх, адже не знали чого очікувати від ворога. Про окупацію Катерина згадує неохоче, адже 9 місяців минули для неї та її родини боляче й важко.
Миколаїв, квітень 2024
“Ми з чоловіком відкладали ще до війни й мали певні заощадження. Продукти різко здорожчали, наприклад, вартість муки піднялась з 19 до 100 гривень за кілограм. Ми одразу зробили закупи й сиділи вдома. Ми мали пічку й готували на ній або ж на вулиці їжу, й у нас був ще власний колодязь. А от людям у місті було трохи важче. За місяць ці запаси скінчилися. Коли ті, про яких без мату неможливо говорити, почали завозити типу продукти, то довелось купляти. Тоді ще, пам’ятаю, вони дозволяли обмінювати гривню на рубль за шаленим курсом. Згодом окупанти просто позабирали термінали з магазинів, аби люди не могли розраховуватись українськими картками», – говорить дівчина.
В окупації на Херсонщині люди мали обмежений доступ до новин. Ті, кому вдавалось щось прочитати чи подивитись, розповідали іншим. Навесні, коли всі українці читали, як ЗСУ завдавали ударів по аеропорту у Чорнобаївці та створювали народні меми й пісні на цю тему, місцевим жителям було несмішно. При атаках були влучання і в житлові будинки, що розташовувались поряд, та були загиблі серед цивільного населення.
«Люди, які пережили окупацію, жарти про Чорнобаївку не сприймають. Якщо говорити про настрої, було два основних типи: ті, хто змирився й пристосувався до окупації, і ті, хто вірив та чекав на звільнення. Було сильне моральне виснаження. Але я ніколи не забуду день звільнення, 11 листопада 2022 року. Ми з чоловіком повертались з Херсона й побачили військового у формі ЗСУ на пікапі. Він посміхнувся та помахав нам. А росіяни взагалі не посміхались, навіть ховали свої обличчя. Зв’язку ж не було, то ми не знали про звільнення. Але я одразу зрозуміла, що то наші, то ЗСУ», – пригадує Катерина.
Катерина говорить, коли відбулось звільнення, люди подіставали українські прапори, які закапували в себе на городах, і бігли зустрічати українських захисників, обіймаючи зі сльозами на очах. Але радість від звільнення тривала всього кілька днів. Потім росіяни почали постійні обстріли.
Підрив Каховської ГЕС, втрата будинку та переїзд у Миколаїв
6 червня 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС. Через підрив дамби гідроелектростанції затопило тисячі українських домівок. Серед постраждалих опинилася і родина Каті.
«Вода підступала не одразу. Будинок батьків, де ми разом на той момент проживали, знаходився майже на пагорбі. Аби стримати підступ води у селі, люди клали мішки з піском. Й почалася масова евакуація. Я почала шукати волонтерів у перший же день підриву. Вже надвечір вода була по коліна. Я вже не питала батьків, а поставила перед фактом, що ми будемо покидати домівку. Ми не встигли зібрати речі, я взагалі була у піжамі. Вже за дві години після того, як ми виїхали, наш сусід сказав, що затопило дві вулиці повністю. Вода була вже на рівні дахів”, – говорить Катерина.
Миколаїв
Родина Катерини осіла у Миколаєві. Знайти житло й речі допомогли небайдужі містяни. Дівчина пригадує, що їй довелось звикати до певних речей та нової обстановки.
“У нас в Херсоні луплять сотні разів на день, тому сирени відключили. Мені було незвично чути їх знов. Було також незвично, що ввечері їздить транспорт, працюють супермаркети, люди спокійно гуляють. На звикання до нового міста у мене пішло три місяці, а на остаточну адаптацію ще більше. Батьки ще важче звикали, вони все життя прожили на Херсонщині, мали власну домівку, а в один момент втратили все», – каже Катя.
Кабіна водія тролейбуса, Миколаїв
У березні 2023 року чоловік Катерини долучився до лав ЗСУ. А незабаром стався прильот в будинок, де вони разом з ним проживали поблизу Чорнобаївки. Снаряд зруйнував житло подружжя, загинули і деякі їх домашні улюбленці. Катерина впевнена, що то була невипадковість.
«Я була у Миколаєві, провідувала чоловіка як раз. Мені серед ночі зателефонував тато і розповів про обстріл. Вранці я побачила, що від мого дому нічого не залишилось. дуже шкода було двох собак наших. Це була невипадковість, точно. Я думаю, що в селі залишились люди, які могли бути навідниками. Вижила одна собака та двоє кошенят. Після того, я перебралася до батьків жити», – зазначила херсонка.
Миколаїв
Наразі в Миколаєві проживає близько 48 тисяч переселенців з Херсонщини. Майже рік тому Катерині та її родині довелось залишити своє життя під Херсоном та розпочате нове у Миколаєві. Але попри це, Катя вірить, що зможе повернутись додому.
