Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Тож є підстави вважати, що вона народилася в селі, яке заснували її предки. Пані Алла все життя прожила в Бессарабії, зараз мешкає в Одесі.
В межах рубрики «Люди півдня» Алла розповіла про курорт на Одещині, який називала українськими Мальдівами, плачинди, що готує її мама, та за що не любить українське море.
Що для вас означає — жити на півдні України? Чим життя тут особливе?
Мені пощастило народитися в українському селі, говорити українською мовою й мати українські звичаї та традиції. Чим життя тут особливе? Насамперед це природа, клімат. Колись у мене була колега з Закарпаття і вона запитувала «я не розумію, що ти можеш тут любити? Тут ці безкраї степи, поля, сонце». Я розумію про що вона, бо на Закарпатті ліси й гори. Але за це і люблю з самого дитинства. В цьому краса: в полях, степах і, звісно, морі. Без моря важко уявити Південь України.
Що ви найбільше любите і не любите в українському морі?
На морі проходило все моє дитинство. Зараз я мешкаю в Одесі й кожні вихідні море — місце, щоб посумувати, і порадіти, і наповнитися ресурсом.
Але я не люблю одеське море в сезон. З жовтня по квітень море наше, а потім приїжджає багато людей. Моє море в сезон поза Одесою, в Татарбунарському районі. Там є чудовий курорт Рассєйка, до якого зараз відремонтували дорогу.
Єдине, що коли відкрили пляжі й ми туди поїхали, то я побачила все: і шахеди, і ракети, і ППО над головою. А раніше я називала цей курорт українськими Мальдівами: там великі піщані пляжі, прозоре море і мало людей.
Фото: Алла Кіріяк/Фейсбук
Яке місце на Півдні України ви вважаєте найцікавішим?
Про Рассєйку я вже згадала. Ще у нас є Вилкове, яке називають українською Венецією. Також гарне місто Ізмаїл. Після обстрілів він, звісно, має вже не такий вигляд, як раніше. Але це дуже затишне місто. Влітку мені деякі історичні будівлі там нагадують Грецію. Ще в Одеській області є Саврань, з її традиціями й мальовничими місцями, і ще там є історичні маршрути, прокладені прилеглими селами.
Південь вплинув на вас як особистість?
Так, безумовно. Якраз нещодавно згадувала про вірш, написаний в юному віці, в ньому якраз про моє становлення і Бессарабію.
Тут, як ніде, я відчуваю себе українкою. Я зростала серед різних культур, але я була патріоткою завжди, з народження. І цим завдячую своїм вчителям, які плекали в нас любов до України на поезії шістдесятників. Вони досліджували історію села і показували нам, що попри те, що ми живемо в регіоні, де багато національностей, ми є справжніми українцями.
Водночас я досі, коли чую запальну болгарську і гагаузьку музику — можу пустити сльозу.
Які місцеві страви або продукти ви вважаєте символом Півдня України?
Наша кухня збагачена стравами, які походять з інших країн. Наприклад, плачинди. В Молдові їх називають плациндами. Мама смажить їх на соняшниковій олії, й саме в нашому селі ця страва — фішка. Як правило, це тісто на кислому молоці й сир змішаний з бринзою, або просто з бринзою. Бо бринза — теж символ Бессарабії. Ще мама готує голубчики. Дуже маленькі, як мізинчик: кисла капуста, рис і фарш. Ще унікальна страва, яку ми перейняли від болгар — банніца. Це коли тонесенько розтягуються тісто, теж з сиром, і заливається вершками або сметаною з яйцями, а тоді запікається в духовці. Ще моя мама робить маленькі трикутні вареники. І запечений фарширований перець (цибуля, фарш, морква, помідори, рис і спеції).
Мама і плачинди.Фото: Алла Кіріяк/Фейсбук
Який стереотип про південь вас бісить найбільше?
Про те, що тут усі сєпари й всі російськомовні. Я його ламаю з того часу, як себе пам'ятаю. Я вже звикла до питання «Звідки ти?». В таких випадках казала «вгадайте», співрозмовники перелічували все що завгодно, а коли дізнавалися що з Одещини — очі на лоба лізли.
Так, звісно, тут багато російськомовних. Я пам'ятаю, як в Одесі було соромно говорити українською мовою, я була в епіцентрі цих подій. І це не виправдання, просто це можна пояснити. Ситуація вже змінюється, тож у нас є потенціал, щоб зруйнувати цей стереотип.
Щодо «ватників», то це теж можна пояснити. В деяких районах Бессарабії «вєщало» російське радіо, там жило багато родин військових радянської армії. Але не всі такі. У нас є отець Владислав Шіман, завдяки якому ще у 2020 році храм в селищі Сарата перейшов до православної церкви України. Й дотепер його судить московський патріархат. Однак він би не впорався сам — поруч була громада.
Хто із земляків ще вас надихає зараз?
Зоя Казанжи. У 2014 році, коли нічого не було зрозуміло, Зоя давала розуміння, що насправді відбувається в країні й до чого це може призвести. Для мене вона — провідниця. Ще народна депутатка Соломія Бобровська. Вона не з Одеси, але працювала в нас, тож завжди буде трошки одеситкою.
Звичайні люди надихають. Команда, з якою я працюю і якою реалізовувала проєкт підтримки сімей з дітьми вразливих категорій.
Які місцеві легенди або історії Півдня України вас найбільше захоплюють?
Не знаю чи це легенда. Люблю історію про те, що на узбережжі Одеської області жили українські козаки. Це спростовує міфи про те, що Одеса — російське місто і про те, що Одесі 230 років.
Що ви вважаєте головними викликами перед жителями Півдня зараз?
Серед моїх знайомих, родичів, земляків — фактично всі чоловіки у війську. Тож тил тримають жінки і їх головний виклик — зберегти дітей, дочекатися чоловіків. Дбати про безпеку, про ментальне здоров'я. Тоді ми зможемо триматися, підтримувати одне одного, об'єднуватися. Вижити, зберегти свою державність.
Яким ви бачите український південь за 10 років?
Хотіла б побачити його українським до останнього сантиметра нашої землі. Південь, в якому лунатиме виключно українська мова, без примусу, а в знак поваги до всіх, хто виборов цю перемогу. Однозначно — я вірю в перемогу, що буде вільний кожен клаптик нашої землі.
Зараз також підростає перспективне покоління, що має потенціал і усвідомлює, хто вони. Сподіваюся, що вони будуть пишатися тим, що півдня України. Покажуть національну ідентичність, культуру. А ще сподіваюся, що звідси почнеться потужний розвиток всього українського і Південь стане рушієм змін.
Фото: Алла Кіріяк/Фейсбук
