Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
За цей час вона встигла змінити кілька міст й професій, запустити власний бізнес з в'язанням та повернутися додому. Своєю історією вона поділилася для «О, море».
Фото: Instagram/@ilonkasverchkova
Евакуація до Польщі
Російська війська були близько до міста, родина Ілони була налякана, адже ніхто не знав як швидко дійдуть до Запоріжжя. Тож 2 березня вони вирішили виїжджати і чоловік віз їх до кордону з Польщею.
«Тоді було страшно, багато машин і не було пального.Тягучки були на 10-30 кілометрів, машини просто виштовхували одна одну з дороги. Це було страшно, бо навіть до туалету не можна було вийти. Ми від Запоріжжя до кордону їхали 30 годин, дитина спала весь час. Був такий момент, у нас закінчилася вода, закінчилася їжа, бо ми якось так не розрахували, ну і їхали ми довше, ніж ми сподівались. І був пункт ТРО, і нам військові давали воду і печиво, пиріжки дітям, щоб вони хоч поїли».
У Польщі Ілоні довелося змінити місто чотири рази. Оскільки було дуже багато українців, то важко було щось орендувати, орендна плата теж зросла. Крім цього, в поляків була низка вимог до орендарів. Зрештою Ілоні вдалося знайти квартиру в Хожові, де вони мешкали до кінця перебування в Польщі.
«Як тільки українці почали приїжджати, то орендна плата зросла вдвічі. Також, якщо є дитина чи тварина — квартиру не здадуть. І якщо в тебе немає офіційної роботи, то також. А у мене дитина, тварина і праці офіційної в Польщі нема, бо ми тільки приїхали. А те, що я працюю в Україні онлайн їх не влаштовувало — треба було надати якийсь документ чи мати поляка-гаранта. У нас таких людей не було. Тож ми переїжджали, поки не знайшли квартиру, яку нам погодились здати на довгий період», — розповідає жінка.
Фото: Instagram/@ilonkasverchkova
Підтримка і приниження
Ілона розповідає, що життя в Польщі було дуже різним. Зокрема, були випадки приниження або корисливості. Якийсь час жінка жила по програмі 40+. Це програма, що підтримує вимушених мігрантів з України й уряд виплачує 40 злотих за добу будь-якому орендодавцю
«За цією програмою поляки мають надати не тільки місце для проживання, але й забезпечити їжею. А ми просто жили, продуктами нас не забезпечували. До того ж у цієї сім’ї був сад, город, хостели, які вони купували, щоб потім здавати. І ми там працювали — прибирали й мили. Дбали про їх дім також, готували їжу, коли у них були свята й мали прийти гості», — ділиться Ілона.
Був випадок, коли господар не хотів давати договір оренди, бо він хотів отримувати плату і від сім’ї, і від уряду за програмою 40+.
«Коли я працювала в майстерні й дитячому садочку, то було таке, що мені казали, що уряд платить мало грошей, але це нічого страшного, бо я зможу працювати або неповний робочий день, або мені будуть доплачувати різницю. А коли починала працювати офіційно, то це все забувалося. Декілька разів було, що я в'язала на замовлення і висилала людям речі, а вони не оплачували і погрожували, що напишуть заяву до поліції що я працюю нелегально. Хоча я спочатку дізналася, як можна працювати на себе у Польщі, і тільки потім почала свою діяльність. І коли я це їм доводила, вони були вимушені мені заплатити за ті речі, які вони вже отримали, хоча намагалися обдурити».
Були й добрі люди. Якось Ілона познайомилися з полькою, яка хотіла допомагати українцям. І протягом перебування родини в Польщі вона спілкувалася з ними, давала можливість додаткової роботи, підтримувала: «Коли я зламала ногу, вона возила мене на прийоми до лікаря. Потім я познайомилася онлайн з жінками, з якими я почала співпрацювати й продовжую досі».
Пошук роботи й перші кроки до власної справи
Як тільки Ілона приїхала до Польщі, то одразу почала шукати роботу і розсилати резюме. Вона розмовляє англійською, німецькою, педагог за освітою. Втім Ілона не говорила вільно польською, тож нікому не була потрібна. Зрештою, вона почала давати оголошення у Фейсбук про те, що вміє:
«Я часто змінювала роботу, але це не про пошук себе — я просто шукала варіанти, як мені заробити гроші на оренду. Ми готували на замовлення, прибирали. Я працювала у кравецькій майстерні, нянею у дитячому садку. Але я звикла працювати вдома, сама на себе, розраховувати свій час, ні від кого не залежати. Тому я подумала, що краще даватиму більше оголошень про в'язання. І я, і моя мама вміємо це робити. Так у нас з'явилося своє коло замовлень. З липня я покинула усі інші роботи й ми займалися тільки в'язанням, це дозволяло заробляти достатньо грошей, щоб платити за оренду й забезпечувати своє повсякденне життя».
Фото: Instagram/@ilonkasverchkova
Власний бізнес
Ще до початку повномасштабного вторгнення Ілона хотіла відкрити у Запоріжжі школу в’язання. Крім цього, вона все життя працювала сама на себе, тож у Польщі Ілоні було складно морально працювати на когось.
«Я згадала, що перед війною почала розвивати в'язання саме, як бізнес. В мене вже був написаний бізнес-план на відкриття школи з в'язання. Я розуміла, що у Польщі мені це буде важко зробити, але якщо я вмію в'язати, то можу в'язати на замовлення. В Українці це не дуже виходило, бо я соромилася назвати ціни тощо. А у Польщі мене ніхто не знав, і я промоніторила польський фейсбук. усе записувала собі, порівнювала і почала розвивати свою сторінку, викладала ролики. Колись у мене там було 500 підписників, а у Польщі їх стало понад три тисячі. Люди почали замовляти. У нас з мамою було стільки роботи, що черга була на два місяці вперед».
Фото: Instagram/@ilonkasverchkova
Ілона каже, що в'язання – гарний варіант заробітку і з того боку, що не треба особливих вкладень. Не потрібно винаймати офіс тощо. Вкладаєшся лише у свої матеріали. Ілона працювала разом з мамою, організовувала процес для неї: розробляла моделі, розрахунки. А завдяки активному розвитку сторінок у соцмережах, з'явилися замовники. Зокрема, й для польського онлайн-магазину. Туди ми в’язали моделі за описом. З деким разом розробляли моделі.
«Звичайно, треба показувати, що ти вмієш, треба мати світлини своїх робіт, розповідати про них. Ще ми брали участь у польських ярмарках. Але це ризик, бо треба нав'язати речей багато речей, які не факт, що продадуться. Крім того, треба заплатити за місце, а часто це немалі гроші. І не завжди є гарантія, що окупиться навіть стіл. Тому ярмарки це не моє. Мені більше подобається працювати на замовлення. Можливо, це важче, бо треба мати особистий бренд. Але в мене це спрацювало.
В Ілони також є Патреон (платформа монетизації, яка допомагає творцям і артистам отримувати постійний дохід, надаючи винагороди та бонуси своїм підписникам, — прим. ред.).
Вона його завела, як скарбничку майстер-класів. Патрони мають доступ до безкоштовних майстеркласів, також є чотири пакети послуг.
«В’язати на замовлення — це був класний бізнес в Польщі. А в Україні я в’язатиму менше, бо я гарно роблю майстер-класи й навчаю. Я кажу, що за допомогою моїх майстер-класів люди можуть заробляти. Тобто, використовуючи мій МК, вони можуть в'язати цю сумку або цей светр на замовлення. Єдине, що вони не можуть робити, брати мій МК і подавати, як свій, бо це порушення авторських прав».
Повернення в Україну й ціль відкрити школу
Цього року Ілона вирішила повернутися в Запоріжжя, бо ніколи не хотіла жити за кордоном.
Проживши два роки у Польщі, вона зрозуміла, що мрія заробляти інтелектуальною працею не здійснюється і вона не відчуває себе щасливою. Тож вирішила повернутися, щоб свої мрії втілювати у своєму місті.
«Приїхавши до міста, я планую збирати живі майстер-класи. У мене дуже вже багато замовлень. Є замовлення на базовий курс навчання, в'язати гачком, в'язати спицями. Ще будуть тематичні майстер-класи на вив'язування якихось елементів декору для дому, можливо сумок. Бо до 24 лютого я робила офлайн майстер-класи, збирала дітей, вони в'язали декор до Святого Валентина тощо. І в Польщі проводила такі зустрічі. Бо це не тільки можливість навчитися в'язати, а й поспілкуватися, розвіятися.
Ілона досі ставить перед собою ціль відкрити школу в'язання для дітей та жінок зали
