Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Херсон в окупації та після звільнення
В листопаді 2022 року ЗСУ звільнили правий берег Херсонської області та Херсон. Правоохоронці встановили, що російські військові в окупації влаштували 20 катівень, в яких знущалися та вбивали українських активістів. 400 людей вважають безвісти зниклими.
Олена Тарасенко — відома в Херсоні волонтерка. Їй, водійці тролейбуса з 25-річним стажем, вдалося на великогабаритному автобусі вивезти на підконтрольну територію України 50 людей, це були жінки та діти.
Далі поїздки не склалися — був полон.
«Всю окупацію була в Херсоні. Вісім днів у полоні… Найстрашніше — чути крики людей, потім чути, як тягнуть тіла. Це нелюдське. Ти не відчуваєш себе в реальності, це жахіття не вкладалося в голові. Ці відчуття не забути. Мене раз допитували струмом. Всі інші допити — моральний тиск, моральне знущання. Сказали так: «за тебя такие люди просили, физическое насилие приманять не будем», - розповідає Олена.
За словами Олени, зараз Херсон під обстрілами, але він живий: працюють комунальники, пожежники, лікарі. Все для життя є.
«Якщо ви повернулися в Херсон і затрималися на декілька тижнів, то це небезпечно. В тому плані, що ви залишитесь жити дома, більше нікуди не поїдете. Якщо я їду звідси, то на декілька днів. Виїзди пов’язані з роботою», - говорить Олена.
Серед жахіть на Херсонщині, що пережила жінка, окрім окупації, полону, обстрілів, називає підрив російськими військовими у червні 2023 року Каховської ГЕС.
«Я досі чую, як неприродно гуркотіла вода, як кричали птахи. В пам’яті — людський крик, виття тварин. Вода зносила все. Навіть у Херсоні люди гинули. У мене, до речі, мама з Острова (херсонський мікрорайон - прим. автора) так і не захотіла виїжджати. Вона в багатоповерхівці живе. В неї були запаси їжі, води. Тут було страшно, але працювали рятувальники, волонтери. Людям допомагали. На лівому березі було страшніше. Спілкувалася зі знайомими, вони декілька діб просиділи на дахах, їх росіяни не поспішали рятувати. І досі не відомо, скільки людей не змогло вибратися на дахи та вижити», - згадує Олена.
Лівобережна Херсонщина. Що дає сили
В листопаді 2023 року (практично через рік після звільнення Херсона та правобережжя області) Генштаб ЗСУ повідомив, що українські військові закріпилися на кількох плацдармах на лівому березі Херсонщини.
Аби відтіснити російських військових від правого берега, щоб ті не мали змоги обстрілювати цивільне населення, українські воїни виборюють кожен метр української землі у вкрай тяжких умовах. Унікальність в тому, що на захоплених плацдармах немає можливості окопатися, під невеликим шаром ґрунту проступає вода. Тож бої проходять практично на відкритій місцевості.
Військовий ЗСУ однієї зі штурмових бригад, що утримують позиції в Кринках (30 км на північний схід від Херсона та 2 км від Дніпра) розповідає: «Кожного разу, як ми вирушаємо в Кринки, мовчимо. Знаємо, що це може бути квиток в один бік. Треба підійти до Дніпра, перетнути його. Залишитися живим. Далі нас криють авіацією, артилерією, а потім штурмують. Навіть якщо ти 300-й, то негайної евакуації не буде… Щоб не боліло, я про втрати, не запитую імен. Хоч все одно болить. Назад теж мовчимо. Не раз вже відкривали «купальний сезон». Це як кадри зі страшного кіно, така реальність».
Про ціну визволення на лівому березі люди знають, і це стишує біль від морального та фізичного знущання окупанта та дає надію місцевим про життя на своїй землі, в Україні.
Що відбувається в окупованих Олешках
Чим більше поразок у російських окупантів на полі бою, тим жорсткіше вони стають до мирного населення.
«Їх у нас в місті вже менше, бояться ДРГ. Але все частіше обстрілюють наші домівки й вдень, і вночі. Потім роблять об’їзди, знімають відео та кажуть нам: «Це ваші по вас стріляють». Звичайно, що цю брехню ніхто не сприймає. Зрадникам хіба що підходять такі версії. Але й вони вже бачать, що їх кинули. Вже немає таких високих зарплат колаборантам в лікарнях, в соціальній сфері, ще й ті гроші не завжди вчасно виплачують. Кожен злочин проти мирних стає відомим відразу, у нас невелике місто, ми один одного знаємо. Знаємо також, хто залишився і з якої причини», - розповідає Олег, житель Олешок (ім'я змінено).
Родина Олега виїхала з окупації не відразу, не хотіли покидати рідної домівки, важко працювали на землі, щоб облаштувати родинне життя у добротній двоповерховій домівці. Жінка з дітьми покинула Олешки вже після підриву Каховської ГЕС.
«Не дай Боже пережити таке страхіття ще раз. Спочатку нам сказали, що все нормально, а потім ми почули шум води. Гавкіт собак, потім крик людей. У нас був невеликий човен. Все було, як уві сні, довго думати не було коли. Ніколи не міг подумати, що буду бачити, як у воді плавають мертві люди. Ми потім із сусідами ще й збирали людей. Багато будинків стоїть зруйнованих. Те що не втопили, зараз снарядами добивають», - згадує Олег.
Чоловік мріє про те, щоб жити з родиною, як раніше.
«Розумію, що у нас було щасливе життя. Його зруйнували. Зараз елементарне – я більше живу у підвалі, ніж в домі. Не має світла давно, є тільки газ. Я не можу спокійно вмитися, спокійно, як людина, поспати у своєму ліжку. Сім’я у чужих людей живе».
Сергій – пенсіонер, залишився в селі біля Олешок, бо літня мама прикована до ліжка після інсульту. Розповідає, що в сільській місцевості тиск окупантів посилився особливо над тими, хто ще не отримав російський паспорт:
«З одного боку нам легше, ніж у місті, бо могли щось виростити на землі, та з цього жити. З іншого – тут все, як на долоні. Ви, мабуть, чули про трагедію, як у вересні в Малих Копанях російські військові молоду сім’ю Саксаганських викрали з домівки та розстріляли. Вони не взяли паспорти. Працювали на своїй землі, з того жили, залишилася сиротою мала дитина. Такий жах відбувається. Молодим кажу: «Їдьте, немає вам зараз що тут робити». Так і чуєш, то там зникли, то там когось забрали. В Олешках вже в цьому році п’яні «визволителі» з автоматної черги розстріляли пенсіонера на власному подвір’ї. Чоловік вийшов на ганок покурити, і помер від сліпих куль. Ось таке життя».
За словами чоловіка, у кожного тут своя причина залишитися, але основна – це дім, це своя земля.
«Я чекаю на визволення. Інколи так важко буває, так стискає в грудях, від бридкої брехні руських, від того, що гинуть люди, що це відбувається в нашому житті, з нами. Розумієте? Потім кажу сам собі: «терпи, хлопцям важче». Надіємось на ЗСУ. Розуміємо, що і у світі є люди, що засуджують війну, допомагають Україні. Але якби більшість зрозуміла, менше б смертей було».
