Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Віктор (ім'я змінене задля безпеки героя) з дружиною та 11-річним сином до серпня 2023 року мешкав у Енергодарі та працював на Запорізькій АЕС. Через колаборантів росіяни тиснули на чоловіка, аби схилити на свою сторону, однак Віктор всіляко ухилявся від цього. Коли зрозумів, що чим далі, тим жорсткішою стає окупаційна влада, то вирішив їхати. Але до останнього не знав чи вдасться, адже працівників АЕС так просто не відпускали – спеціалістів на станції майже не залишилося, а ті кого росіяни набрали «по оголошенню», нічого в цій роботі не тямлять.
Для О, море Віктор розповів, як українцям живеться в окупації, як росіяни поводяться на тимчасово окупованих територіях та як все-таки вдалося виїхати з Енергодару.
Фото ілюстративне
На підвалі міг опинитися будь-хто
Віктор розповідає, що коли росіяни зайшли в місто, то одразу почали красти й відбирати майно. Першими були бізнесмени: у них відбирали автомобілі, будинки, квартири.
Самі росіяни, в основному, перебували на ЗАЕС. А в місті «хазяйнували» чеченці, інгуші дагестанці буряти.
«Чеченці себе королями відчували», – підкреслює Віктор.
Відтак місцеві почали виходити на вулицю лише за великої потреби – в магазин чи на ринок швиденько скупитися.
«Якщо їм не сподобається, як ти на них подивився одразу зачепляться – типу не шанобливо глянув на військового. Можуть й в підвал закрити, й на вулиці у бік відвести, віддубасити чи грошей вимагати», – каже Віктор.
За його словами дістатися могло будь-кому, на вік не звертали уваги. Особливо прискіпливі окупанти були до чоловіків: починаючи від підлітків до чоловіків доволі похилого віку.
«У нас у під'їзді дід жив, йому десь за 70 років було. Він казав, що якось до нього в гараж прийшли з обшуком. Поки гараж перевертали, то він на одного з російських військових подивився й хмикнув. Йому тут же автомат до голови приставили й запитали, що це означало. Він відповів: “Та нічого, просто на тебе дивлюся, ти худий й на тобі все, як на вішалці висить”. Діда мало не забрали на підвал. Його врятувало, що в гаражі серед мотлоху знайшли престарий прапор СРСР. То вирішили, що він свій й дали спокій. Хоча дід проукраїнський був”, – розповідає Віктор.
Віктор додає, що за надуманими звинуваченнями у підвал потрапив і його колега: він пробув у полоні місяць, там в’язнів водили на допит, били й катували. Зрештою цей чоловік підписав зобов’язання щодня відзначатися у росіян. Таких людей, а також тих, у кого рідні якось пов’язані з СБУ або ЗСУ, вносять в базу й виїхати з окупації їм складно.
«На блокпості таких людей можуть розвернути, а можуть у Мелітополі посадити на підвал», – каже Віктор.
Російський військовий на території Запорізької атомної енергостанції, 1 травня 2022 рік
«Розмова з росіянами – це або підвал, або ліс»
На захопленій атомній станції росіяни теж поводили себе, як господарі.
«Ми якось виходимо з їдальні, а на зустріч нам – начальник зміни, кваліфікований робітник. Його зупинили два п'яні росіяни зі зброєю і почали йому розповідати, що він ніхто, а вони тут головні й можуть прямо на місці його покласти. Уявляєте, немите бидло, яке навіть 9 класів, напевно, не закінчило, диктує свої умови людині з високою кваліфікацією», – каже Віктор.
Спочатку окупаційне керівництво не звертало увагу на таке поводження російських військових. Але коли фахівці почали виїжджати, то вони своїх солдатів приструнили – лякали, що відправлять на передову.
«Загалом, вони набирали на станцію всіх, кого раніше звільнили: за крадіжку, за поведінку, за п’янку. Навіть майстринь манікюру та педикюру брали. Дружина каже, жодної майстрині – всі на АЕС зараз», – розповідає Віктор і пояснює такі дії тим, що окупаційному керівництву Запорізької АЕС треба було прозвітувати, що в них є працівники, що з ними співпрацюють.
Запорізька атомна електростанція. Фото ілюстративне
Віктор до останнього дня працював на АЕС й майже весь цей час на українців тиснули, щоб вони уклали з росіянами контракт щодо співпраці.
«Спочатку вони схилили на свою сторону керівництво: кого погрозами, кого купили, пообіцявши одноразову допомогу у 200 тисяч рублів, а потім ще й зарплату вищу ніж у РФ на АЕС. Якщо там працівники отримують 30 тисяч рублів, то тут обіцяли 90, а українці до того ж ще й українську зарплату отримували», – каже Віктор.
Коли українське керівництво дізналося про схему, то дистанційно почало розривати контракти із такими працівниками і вони переходили на повне забезпечення росіян. Цих працівників окупанти змушували агітувати тих, хто не підписав контракт.
«До нас мінімум раз на тиждень приходив старший майстер і півтори-дві години проводив агітацію. Говорив, що в Україні поганці, продали Енергоатом, а з Росатомом буде набагато краще», – каже Віктор.
На АЕС за важкі умови праці, всім працівникам видавали талони у їдальню. Але з 2023 року такі талони видавали лише тим, хто пішов на співпрацю, інших не годували».
Віктор додає, що йому обіцяли підвищити зарплату, якщо укладе контракт з росіянами: «Я перерахував на гривні й вийшло менше, ніж я отримував від України. Такий собі привілей».
Віктор також розповідає, що на момент від'їзду, з його ділянки, на якій працювало 40 робітників, контракт не підписали лише 15. Загалом, росіяни намагалися купити співробітників. Однак були випадки й залякування.
«Якось одна з лабораторій (5-6 людей) повністю вирішила піти на “енку” – тобто, працівник працює дистанційно з дому, а від України отримує не всю зарплату, а оклад і премію. Того ж вечора до кожного з них додому прийшли ФСБшники й провели розмови. Наступного дня хтось на роботу повернувся, хтось російський паспорт отримав, а хтось виїхав», – каже Віктор.
Несмачна їжа та тихий обмін грошей
За словами Віктора, коли росіяни завезли свої продукти у магазини, то туди намагалися не ходити:
«Ми в основному на ринку скуплялися у наших людей – овочі, фрукти. Молочні продукти та м’ясо – старалися брати продукцію нашого м’ясо-молочного комбінату. Бо їхнє було огидно купляти, до того ж воно не смачне. В них навіть шоколад та цукерки не солодкі».
Він згадує, що в перші дні окупації, в місті майже не було їжі:
«Перші місяці, щоб купити хліб, треба було постояти годин 5-6 в черзі. Коли постачання налагодилося стало легше. Але російські продукти, як я вже казав, дуже відрізнялися за якістю від наших».
Піднялися в окупації й ціни: м'ясо від 400-500 рублів, хліб 30-50 рублів, молоко та сметана – до 100 рублів. Сигарети найгірші від 60 до 200 рублів, електронні – до 300. А на речі й побутову техніку, каже Віктор, ціни взагалі були нереальні. Мешканці могли дозволити собі лише необхідний мінімум.
Щодо грошей, то спочатку росіяни ще дозволяли обмінювати гривні на рублі:
«Так було десь до осені 2022. Зазвичай всі міняли гроші біля ринку, але якось під'їхали чеченці, скрутили всіх, гроші забрали. І вже після цього міняти не можна було», – розповідає Віктор.
На той час росіяни провели свій інтернет, тож люди через VPN заходили у соцмережі й домовлялися зі знайомими щодо обміну грошей. З незнайомими не ризикували – боялися підстави:
«Домовлялися й швиденько-тихенько у машині обмінювали. Хтось спеціально їздив у Крим. Скидалися по кілька людей, але в Крим їздити було небезпечно – могли не повернутися».
Окупаційний референдум
Під час референдуму Віктор був на роботі, а його дружина вдома.
«Коли прийшли двоє військових зі зброєю, жінка та чоловік зі скринькою дружина їх запитала, чи будуть вони дивитися, як вона проголосувала. Вони сказали, що ні. Тож вона проголосувала “проти”, склала цей листок і закинула в урну, урну потім перетрусили», – каже Віктор.
Віктор припускає, що окрім його дружини були ще люди, які голосували проти, але їх думку в до уваги не брали:
«Ті цифри підтримки, які вони озвучили – це смішні цифри».
На ЗАЕС, серед працівників, теж проводили голосування.
«В кожному цеху проводили агітацію. Казали, що треба проголосувати, виявити солідарність із суспільством, взяти участь у становленні свого краю», – розповідає Віктор.
Водночас висловлювати свою думку у голос було небезпечно – могли забрати у полон:
«Здати міг будь-хто. Всі люди з проукраїнською позицією майже перестали спілкуватися. Навіть зі своїми добрими знайомим говорив лише на побутові теми: поїв, попив, прокинувся, заснув».
Російський військовий в тимчасово окупованому Енергодарі
Лякливі й агресивні
За словами Віктора, росіяни стали жорстокішими після того, як зазнали поразки на Харківщині та Херсонщині:
«Цивільних почали частіше зупиняти. Могли п'ятеро зі зброєю на одну людину налетіти, на землю покласти й обшукати. Якщо бачили, що документи українські, ти одразу питання – чому ще не отримав паспорт, ти що проти росіян? Якщо був без телефону, теж підозріло. Як скажеш вдома, то їхали туди й могли влаштувати обшук».
Він пригадує, як працівники ФСБ проводили час у квартирі сусіда, якого по чиємусь доносу закрили, а на ранок перевіряли свій автомобіль і зверху, і знизу:
«Боялися, що могли їм щось підсунути. Інакше стали почуватися у нашому місті восени 2022».
Тиждень дороги та 26 годин на митниці
Віктор зізнається, що за півтора року життя в окупації хотілося спокою й відчувати себе у безпеці:
«Я хвилювався за дружину. Росіяни могли зайти до неї на роботу, могли на вулиці зупинити, а в неї характер уїдливий, могла відповісти, щось що не треба. І вона хвилювалася, коли я йшов кудись. Це постійне відчуття страху тиснуло. Тож ми вирішили їхати».
Він оформив відпустку й сказав, що повезе дружину й сина до знайомих у Санкт-Петербург.
«У ФСБ є картотека атомників, які не уклали контракти з російським керівництвом, тож нас могли не випустити», – каже Віктор.
З Енергодару родина Віктора виїхала власною автівкою. Дорогою до Бердянська на блокпостах родина говорила, що їде на море, адже це був кінець серпня. У Новоазовську Віктор сказав, що везе сім’ю до Росії, бо сину потрібна школа (хоча і тоді, і зараз він навчається онлайн в українській школі).
«Ми переночували, здається, на трасі під Павлоградом. Ніч у готелі нам обійшлася 3 тисячі рублів за тримісний номер», – каже Віктор.
Вранці родина виїхала до Воронежа, а звідти, в об'їзд Москви, поїхала на контрольно-пропускний пункт Убилінки.
«Там нічого не пояснивши, нас не пропустили. І ми рушили до кордону з Естонією на КПП “Койдула” (Кунічіна гора). Там нас протримали 26 годин. Працівники ФСБ запустили на митницю нас і ще одну машину, але не перевіряли й не пропускали далі. Це було знущання: вони ходили туди-сюди, розмовляли телефоном, гуляли», – каже Віктор.
Частина маршруту Віктора
Допоки сім’я Віктора стояла у черзі до КПП, то була можливість поїсти в кафе чи скористатися туалетом, а вже на самому пункті пропуску був лише туалет. Зрештою родину перевірили й пропустили. На Естонській стороні митницю пройшли за пів години.
«У мене був закордонний паспорт громадянина України, у дружини – український паспорт, а у сина українське свідоцтво про народження. Ми заповнювали міграційні картки, анкети для ФСБ. Коли на Естонському кордоні питали куди їдемо, то казав, що везу дружину із сином до родичів і про школу», – каже Віктор.
Наразі Віктор з дружиною та сином досі перебувають там – відновлюються, насолоджуються безпекою та спокоєм.
