Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Селище Нижні Сірогози розташоване на лівому березі Дніпра на Херсонщині. Росіяни зайшли сюди вранці 24 лютого 2022 року і досі там перебувають.
Пані Олена (усі імена в тексті змінені задля безпеки героїв) разом з дітьми й онуками виїхала із селища ще рік тому, а її батьки – 85-річні Микола та Наталя – не наважилися покинути рідний дім. Та й здоров’я на довгу дорогу й очікування в черзі на блокпосту чи кордоні, вже не те. Так подружжя пенсіонерів півтора року пробуло в окупації й лише в серпні 2023 року наважилося виїхати, бо залишатися в Нижніх Сірогозах було вже нестерпно. Історію батьків Олена розповіла О,море.
Фото ілюстративне
Пані Олена з родиною одразу опинилася в російській окупації. Жінка згадує, що перший місяць росіяни поводилися тихо, а потім почали по домах ходити. Окупанти перевіряли документи, будинки, сараї.
«Заходили до двору й обшукували саме сараї, в будинок могли й не зайти», – каже Олена.
Шукали працівників поліції, учасників АТО. Як знаходили – забирали. Для родини це стало сигналом їхати. Адже в Олени син призовного віку, а зять – поліціянт. Тож через два місяці жінка разом з онуками й дітьми виїхала до Черкас. У селищі залишилися її батьки й свати, які до останнього не хотіли покидати дім.
За час поки родичі перебували в окупації, в їхньому будинку двічі були обшуки. А як виїхали, то росіяни у сусідів почали запитувати, куди вони поїхали та як їм це вдалося.
«Сусіди розповіли, що десь через місяць, як ми поїхали, у будинок доньки заїхали російські поліцейські. Й зараз там живуть, а речі всі повиносили», – каже Олена.
Нема російського паспорта – нема води та світла
Миколі та Наталі в окупованому селищі допомагали свати. Приїздили до подружжя раз-два на тиждень, привозили продукти й допомагали, як могли, бо самі мають інвалідність.«Мама вже погано ходить, лише по двору і то за допомогою ходунків – в неї був перелом тазостегнового суглоба, а в батька проблеми з пам'яттю – трошки не орієнтується в часі. Й мама за ним доглядала», – каже Олена.
«Вони сказали: якщо відмовляться, то відключать воду й світло. Й мама питає, що ж робити? Ну що, брати, бо жити ж треба», – каже Олена.
Росіяни самі приїхали до подружжя пенсіонерів, вдома їх сфотографували й одразу оформили 10 тисяч рублів допомоги. Приносили ці гроші їм теж до дому. Однак вистачало їх на найнеобхідніше – ліки, хліб, риба.
«Українські продукти й ліки, зі слів мами, були якісні. А ті, що потім завезли з Росії – гірші: їжа несмачна, ліки якісь недієві. Сваха розповідала, що мама завжди просила очні краплі з сердечком купувати, тобто наші, українські. А де ж їх було взяти?», – каже Олена.
Фото ілюстративне. «Ярмарок» у тимчасово окупованих Нижніх Сірогозах. Фото: nsirogozy.city
Дістати все було не просто: треба було вистояти чергу, і то не факт, що купиш те за чим прийшов. Дедалі батькам й сватам ставало складніше.
Наталя й Микола вже не справлялися з господарством – загалом все робила жінка, чоловік допомагав, а сватам вже було важко їздити, оскільки мешкали вони далеко від батьків Олени.
Влітку стало зрозуміло, що зимою опікуватися собою старенькі не зможуть – треба було вугілля й дрова купляти, піч топити.
«Тонна вугілля минулої зими коштувала 7-8 тисяч російських рублів. Тоді 1 т росіяни людям похилого віку привозили, але на всю зиму 1 т мало, а ще треба дрова купити», – пояснює Олена.
Допомога у 10 тисяч рублів діяла лише до нового року, а з 2024 росіяни казали, що треба буде вже й пенсію оформлювати, а батьки Олени не хотіли. Відтак погодилися виїхати, хоч було страшно.
Загалом з селища виїхало майже половина мешканців. Ті, хто працював в бюджетній сфері або поліціянти поїхали майже одразу, оскільки до них приходили росіяни й пропонували доєднатися.
«То вони після тих бесід, наступного дня вже їхали ще у 2022. А ті, хто з проукраїнською позицією, але працював сам на себе, на них дуже не тисли. Вони зараз у своїх будинках знаходяться й в центр майже не виходять. Як, наприклад, свати. Харчі в них свої з городу, з господарства. Так іноді на ринок вийдуть й до дому одразу», – каже Олена.
Джанкой-Москва-Брест-Черкаси
Раніше можна було виїхати через Мелітополь, такий шлях був швидким. Зараз же маршрут до Черкас, де на них чекала донька, пролягав через дві країни.
«Ми з сестрою передивлялися соцмережі, питали у знайомих, хто або сам виїхав, або чиї родичі виїхали. І на роботі сестрі колежанка підказала, що є група волонтерів в Телеграмі, які допомагають виїхати маломобільним людям, з підтоплених районів на лівому березі. Тож сестра мені скинула електронний документ для реєстрації, я його заповнила, і десь через тиждень волонтери організували виїзд», – каже Олена.
Жінка розповідає, що деякі односельці бояться їхати: комусь важко кинути господарство, когось лякає проходити кордон та їхати Росією, когось – майбутня невизначеність вже на підконтрольній Україні території.
«В мене кума вже пів року хоче виїхати, валізи зібрала, але ніяк не наважиться. Боїться, що може на кордоні виникнуть проблеми в чоловіка. Йому 58 років. Боїться, що десь затримають й не випустять. А, наприклад, свати, вони пенсіонери: не хочуть будинок кидати, до того ж в них донька з інвалідністю», – каже Олена.
Щоб вивезти батьків з Нижніх Сірогоз до села Раденськ Олешківської громади жінка найняла машину за 10 тисяч рублів, а звідти вже вивозили волонтери.
«З Раденська вони їхали до Джанкоя. Там, у церкві, поїли й переночували. Потім поїздом поїхали до Москви. Десь у передмісті Москви їх прихистила у приватному домі якась жіночка. Вони там побули два дні й потім поїхали до Бресту потягом. А з Бресту до Ковеля їхали швидкою – вона раз на тиждень людей возить. І вже в Ковелі я з сестрою їх зустріла і ми разом поїхали до Києва й далі до Черкас. Все ще не віриться, що вдалося їх вивезти”, – каже Олена.
На кордоні, за словами жінки, росіяни до батьків не дуже чіплялися:
«Водій одразу попередив, щоб ті в кого є російські паспорти показували їх, а українські сказав сховати. Тож вони у Криму, Росії та Білорусі лише російські показували. Загалом людей, які старі й не ходять навіть з автобуса не виводили. В них ті паспорти на перевірку забрали й все. А всі інші виходили, мама каже, їх кожного по годині десь тримали».
Але на білоруському кордоні запитували куди та чому їдуть з Росії.
«Вони нічого не приховували, казали, що важко самим, то до дітей в Україну їдуть», – каже Олена.
Майже всі витрати на дорогу фінансово забезпечили волонтери. Олена, окрім 10 тисяч рублів за машину до Раденська, доплатила ще 4 тисячі гривень за швидку з Бреста до Ковеля.
«Не знаю, яка це волонтерська організація. Я з ними через Телеграм списувалася. Коли вони на мою заявку відповіли, я дуже хвилювалася, як все буде, адже батьки вже похилого віку й мама погано ходить. Тоді волотерка Нора порадила почитати відгуки про те, як вони працюють, у їх групі. Я почитала й погодилася», – каже Олена.
«Виїхали батьки у середу зранку, а у Черкаси ми приїхали зранку у вівторок», – каже жінка.
