Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Початок повномасштабної війни став неабияким викликом для економіки та підприємців. Навіть перед тими компаніями й підприємцями, які перебували далеко від лінії фронту постала низка проблем: виїзд працівників за кордон, релокація бізнесу, блекаути тощо. А комусь, як от херсонцям, довелося починати усе з нуля.
О,море побувало в Одесі й розповідає три історії херсонських підприємців, які були змушені виїхати з рідного міста через російську окупацію, й продовжили власні справи.
Хобі, що переросло у бізнес. Історія херсонської кондитерської макаронс
Аліна й Микола Шаповали приходять на зустріч з коробочкою кольорових макаронс. Ми пʼємо запашну каву в одній із невеликих кавʼярень, де продаються їхні фірмові вироби. Обоє мають економічну освіту, але одного разу хобі Аліни – кондитерські вироби – перетворилося на родинний бізнес.«Солодощі та десерти були моїм хобі.
Спершу я робила торти для друзів і знайомих, потім – на замовлення. Всьому вчилася сама, а згодом пішла працювати кондитеркою у велику херсонську мережу кафе. Так минуло три з половиною роки й тоді я зрозуміла, що хочу розвиватися далі, і, звісно, я мріяла про свою кондитерську. Микола мене підтримав, і тоді у нас зародилася ідея зробити кондитерську саме макаронс – смачних тістечок з мигдального борошна, які дуже любить наша родина. Так зʼявилося “Atelier des macarons” – у перекладі з французької “Ательє макаронс”. Ми вирішили працювати лише з макаронс. Це дуже цікавий десерт, можна постійно вигадувати нові смаки, поєднувати нові кольори. Наприклад, у нас є смаки кактус-самбука, пармезан-манго, брауні, обліпиха-апельсин, барбарис-вишня… Тому й ательє, бо це не лише про їжу, а й про моду, про красу, нові відкриття. Зараз у наявності маємо понад 30 смаків, також ми робимо тематичні набори», – розповідає Аліна.
Спочатку макаронс пеклися вдома. Згодом знайомий допоміг з орендою цеху, батьки дали старенький холодильник, а обладнання придбали за власні заощадження, першою купили спеціальну пічку, на неї пішло найбільше витрат – 16 тисяч гривень. Постачати тістечка почали у мережі херсонських кавʼярень, а перші замовлення Микола розвозив маршруткою або розносив пішки по центру міста.
Аліна Шаповал за роботою.Фото: Надане родиною
«Ми намагалися зразу заходити у топові кафе, де була хороша кава, щоб люди могли до смачного напою зʼїсти вишукане, ніжне тістечко. Ми з Аліною обожнюємо каву. А я не пʼю каву, щоб прокинутися, а прокидаюся, щоб випити каву. Тож ми шукали такі кавʼярні, які б відповідали нашим смакам», – говорить Микола.
За перші три місяці роботи подружжя розширило мережу своїх клієнтів до 10 кавʼярень.
«Це було непросто, але цікаво. Микола зранку розвозив замовлення, я приходила в цех і ставала до роботи. Налагодила виробництво так, щоб це було максимально швидко – спочатку печеш “кришечки”, потім крем, начинки, тістечка, які мають стабілізуватися до завтра – і наступного дня процес по колу. Спочатку було важко, тому що коли ти тільки зʼявляєшся на ринку, тобі треба заявити про себе. Ти підлаштовуєшся під умови клієнтів, і якщо вони замовляють сьогодні на завтра – ти просто мусиш встигнути зробити якісний товар вчасно. Але ми справилися, наростили виробництво макаронс з 700-800 штук до 2000 за місяць чи й більше. Я розробила вже три набори – осінній, різдвяний, до Дня закоханих і саме працювала над весняною, квітковою, колекцією. 23 лютого ми її робили, а 24-го мали фотографувати для нашого Instagram. О четвертій ранку ми, як і всі херсонці, прокинулися від вибухів. Ту колекцію так ніхто й не фотографував», – згадує Аліна.
«Росіяни забрали одного баристу, і тоді ми перестали робити тістечка»
У перші дні великої війни й початку окупації Херсона було не до бізнесу. Але деякі кавʼярні намагалися працювати. Тож Аліна і Микола вирішили робити будь-яку випічку, адже продукти зникали з полиць миттєво, а ті, що можна було дістати, шалено зросли в ціні.
«З продуктами стало важко майже відразу: найгірший маргарин, який раніше ніхто особливо й не купував, тепер коштував 300 гривень, а масла не було взагалі. Яйця по 120 гривень за десяток, мішечок цукру я діставала через знайомих. Тож ми вирішили робити найпростіше з простих продуктів. Я готувала для кавʼярень печиво, кекси, спочатку пекла торти “Червоний оксамит”, але потім барвник скінчився, і я вже робила “Шоколадний оксамит” з какао. Навіть робила трішки макаронс з тих запасів, які в мене були. У мене була заморожена полуниця, тож і макаронс вийшли полуничні. Я для них робила сині й жовті кришечки, а посередині була рожева полунична начинка. Ви ж памʼятаєте той мем про полуницю-паляницю? (помилкова вимова слова “полуниця” замість “паляниця”, допущена російською пропагандисткою Ольгою Скабєєвою, що стала жартівливим мемом в Україні на початку повномасштабної війни. – ред.). От у нас зʼявилися тістечка “Паляниця” у синьо-жовтому кольорі, у кав’ярнях же ці тістечка називали “райдужні”, щоб убезпечитися від росіян».
За словами Аліни й Миколи, зайти у ті дні в кавʼярню, випити каву і скуштувати тістечко стало чимось, що іноді тримало людей і давало сили.
«Це було ніби занурення у нормальність. Поступово запаси кави зникали, молока вже не можна було дістати – брали навіть домашнє або 1,5%, з якого взагалі пінку не зробиш. Але це дрібниці. Люди намагалися вижити, втримати свою психіку, і наші солодощі із залишків борошна у цукру були тим, що давало іноді трошки більше сил. Особливо наші синьо-жовтні макаронс. Але потім росіяни забрали одного баристу, і тоді ми перестали робити ті тістечка», – каже Микола.
Окупація, блекаути та грант. Як почати усе з нуля?
В окупації родина Шаповалів пробула два місяці. Брали участь у мітингах на підтримку України, вʼязали синьо-жовті стрічки на російські пам'ятники, але поступово люди виїзжджали з рідного міста. Обривалися звʼязки, було страшно виходити на вулицю, новини були жахливі: одне за одним херсонці потрапляли в російські катівні, місто потерпало від обстрілів та обшуків окупантів, а потім зʼявилися перші чутки, що вони незабаром розпочнуть масову мобілізацію серед українських громадян. Навесні люди почали масово виїжджати. Шаповали зробили це з другої спроби, подолавши за два дні шлях від з Херсона до Одеси через Кривий Ріг.
«Це було перед Великоднем, на всіх блокпостах – ми нарахували їх тридцять – стояли пʼяні росіяни, які кричали: “Христос воскрес!”. Це було нам на руку, бо вони не дуже ретельно оглядали машини, ми буквально за кілька годин подолали шлях до Львового (село у Бериславському районі Херсонської області. - Ред.) і вирішили рухатися далі. Це було правильне рішення – тоді був останній день, коли можна було виїхати через Снігурівку. Потім ту дорогу закрили. Так ми опинилися в Одесі», – розказує Аліна.
Їхали ненадовго – «перебути» літо, тож брали лиш трохи літнього одягу, про обладнання також не йшлося – надто важким і довгим був шлях від Херсона до Одеси.
«Багато хто не може покинути свій дім, залишити майно, бізнес. Я розумію цих людей. Але ми якось відразу відпустили усе. Внутрішньо. За кілька тижнів до окупації купили нову велику морозильну камеру. Що ж, довелося залишити і її. Коли приїхали до Одеси, то там почалися сильні обстріли, загинули люди. Але було не так страшно, як у Херсоні. Знайомі дали нам приватний будинок для життя, спочатку навіть грошей не брали. Я памʼятаю, як ми зачудовано заходили в магазини і бачили, що там усе є – борошно, цукор, ягоди… Це було так дивно після порожніх полиць у Херсоні. Ми видихнули і зрозуміли, що треба далі щось робити. Варіантів було два – іти на когось працювати або знову почати бізнес з самого початку. І ми вирішили, що не хочемо втрачати час, працюючи на когось. Ми, певно, виглядали диваками тоді. 2022 рік надворі, люди купують сіль, цукор, олію, консерви і макарони, а ми хочемо пекти макаронс. І нам треба спеціальна електропіч для них. Замовляли, магазини відмовляли, пічок не було, ледь знайшли, ціни росли на очах, але таки купили. Пощастило, що у будинку знайомих були холодильник і морозилка. Спекли першу партію – зʼїли самі на пробу, щоб перевірити нову пічку. І почали знову шукати клієнтів», – посміхається Аліна.
Подружжя у Херсоні Фото: Надане родиною
Слухати розповідь про смачні перші проби й пошуки кавʼярень легко і весело, однак спробувати уявити внутрішній стан двох людей, які щойно вирвалися з окупації й намагаються продати тістечка у чужому місті, в кілька разів більшому за їхній Херсон, – складніше. Але справа налагодилася. Спочатку знову використовували свої напрацьовані звʼязки – шукали херсонців, котрі виїхали і вже почали відкривати свій бізнес, давніх знайомих, власників кавʼярень і барист.
«Ми для себе беремо каву у мережі “Смажимо каву”. І от познайомилися з власником, запропонували свої макаронс, і почали співпрацювати. А бувало, що Микола просто брав коробочку тістечок, обирав кавʼярню, яка нам підходила за нашими критеріями, їхав туди і пропонував скуштувати. Так ми напрацювавували мережу, яка тепер складає близько 30-35 кавʼярень», – розповідає Аліна.
Микола згадує, що під час блекауту наприкінці 2022 року він мав відвезти замовлення в житловий масив «Райдужний». Приїхав – а мобільний звʼязок зник, і зателефонувати змовниці не виходить:
«Що робити? Я зайшов у кавʼярню, спитав у баристи, чи є вай-фай. Є. Дозволив скористатися. Я подзвонив замовниці через мережу. Вона спустилася, ми знайшлися, я віддав замовлення. Роззирнувся – гарна, затишна кавʼярня. Великі вітрини. Повернувся додому, написав пост з подякою баристі. А потім згодом написав у дірект – подякував і спитав, чи не хочуть вони наші макаронс? Вони кажуть: давайте спробуємо. Ось так у нас – плюс постійний клієнт».
Під час блекаутів треба було налаштувати процес виготовлення макаронс так, аби потужностей домашнього генератора вистачало на пічку й підтримку морозильної камери. Свою їжу довелося зберігати на вулиці, аби віддати весь простір морозилки продуктам для солодкої начинки. Процес збору тістечок відбувався під освітлення лампи для зйомок в Instagram. Нещодавно Аліна й Микола виграли грант для підприємців через «Дію» – отримали кошти, придбали все необхідне виробниче обладнання і винайняли сучасний цех.
«Ми переїхали в новенький цех тиждень тому. Вся техніка – сертифікована, все обладнання – правильне, з дотриманням усіх вимог. Окремий вхід і вихід, все – за стандартами НАССР (система аналізу ризиків, небезпечних чинників і контролю критичних точок, що дозволяє гарантувати виробництво безпечної продукції шляхом ідентифікації й контролю небезпечних чинників. - Ред.). Це просто мрія», – розповідає Аліна.
Крім того, відтепер у неї є дві стажеки, які допомагають виготовляти тістечка і, якщо все буде добре, то вони стануть постійними співробітницями.
Подружжя зізнається, що в Одесі було важче налагодити мережу клієнтів, адже у великому незнайомому місті пропонувати тістечка кавʼярням – ще той виклик. З іншого боку, попри величезну конкуренцію, високі й шанси знайти саме «свою» мережу:
«Я би сказав, що тут інші клієнти, інші покупці. Одеса стала для нас відкриттям. Багато справжніх поціновувачів такої продукції, як наша. Тобто люди розуміють, чому тістечко коштує саме стільки і яким воно має бути. Хорошим, якісним, смачним, ніжним, цікавим. Ми знайшли саме тих, хто цінує нашу роботу, і це дуже круто. Зараз ми уже працюємо над зимовою колекцією», – говорить на прощання Микола.
Все про «яблуко». Історія херсонського магазину техніки «Мобідар»
Нещодавно у центрі Одеси відкрили магазин техніки “Мо, який відразу привернув увагу: світле приміщення з цікавим дизайном, де продаж техніки поєднується з ароматом свіжозвареної кави. «Я люблю каву» і «Мобідар» – два написи на фасаді. За кілька тижнів я вже сидітиму всередині й буду слухатиму розповідь співвласниці цього бізнесу – Юлії Боровик з Херсона.
«Ідея “Мобідар” існує вже майже 13 років. Спочатку ми працювали на гуртових продажах техніки, а згодом перейшли винятково на Apple. Зробили у центрі Херсона магазин і сервісний центр Apple Store. Розвивалися досить потужно, мали постійних клієнтів, і це була робота для душі. Я сама обожнюю цю техніку, постійно стежу за всіма новинками, знімаю блоги, поради, обожнюю спілкуватися з людьми й пояснювати їм, як це працює. І ми з Віктором (співвласник бізнесу Віктор Михайленко та чоловік Юлії - ред.) вже мріяли про інший формат – створити магазин та кавʼярню одночасно. Це було пов'язане з тим, що коли людина купує телефон, це займає певний час. Коли людина ремонтує телефон, це теж займає певний час. Буває, треба, наприклад замінити, акумулятор в телефоні. Людині незручно кудись йти без зв'язку – чому б не посидіти у теплому, затишному сервісному центрі? А якщо ще й попити хорошої кави? Класно, коли бізнес закриває якусь потребу. І ми почали робити ремонт, щоб створити омріяний простір», – розповідає Юлія.
Ремонт почали незадовго до початку повномасштабної війни. Бізнесменка каже, що у такий напад не вірила:
«Я ж все життя людям розказую про сучасні технології. Про розвиток людських можливостей. Про те, скільки крутого робить людство і як класно це можна розвивати далі. Двадцять перше століття, космос, маленький потужний компʼютер у кожного в кишені – як це може поєднатися з артилерійськими обстрілами й тортурами у смердючих підвалах, скажіть мені», – питає вона і ми обоє не знаходимо відповіді.
Вранці 24 лютого Юлія і Віктор уже зібрали свій невеликий колектив, видали зарплату і зібрали весь товар у коробки – розуміли, що залишати на вітринах айфони точно не варто.
Пошкоджений магазин у ХерсоніФото: Юлія Боровик
«Йому не цікаві сучасні технології. Він просто дивиться на тебе і грається твоїм життям». Як «Мобідар» оселився в Одесі?
Другого дня після початку окупації Херсона Віктор, Юлія і її брат Сашко почали допомагати годувати людей, оскільки їжі катастрофічно не вистачало:
«Коли почали обстрілювати села, звідти до Херсона стали вивозити багато дітей й пенсіонерів. Їх селили в гуртожитки й лікарні, але їх треба було чимось годувати. Раніше у нас був свій ресторанчик, тож залишилася купа корисних звʼязків. Я брала на себе організацію співпраці з рестораторами: вони постійно інформували мене, які мають залишки продуктів, а представниці міської адміністрації щодня повідомляли скільки є людей, котрі потребують їжі, і де вони зараз знаходяться. Одні волонтери готували їжу з цих продуктів, які ми привезли від ресторанів, інші пакували по контейнерах і розвозили людям. Самі ресторатори також пакували готову їжу і розвозили, хто скільки міг. Іноді це було дуже небезпечно, бо у місцях, де збиралися люди, щоб отримати їжу, іноді зʼявлялися росіяни, які могли вбити просто так. Але тоді це було важливо робити. Особливо – дитяче харчування, яке ми діставали буквально з-під землі й розвозили по лікарнях. Можливо, якби не ця допомога людям, я б збожеволіла», – згадує Юлія.
Роздача їжі в окупованому Херсоні
Трохи пізніше знадобилися технічні знання й навички: до Юлії й Віктора почали звертатися люди, які хотіли виїхати з окупації, але вже чули, що на блокпостах перевіряють телефони, і не видалені вчасно фотографії або якісь контакти могли коштувати життя. Подружжя взялося допомагати: чистили телефони самі або робили інструкції, як правильно це робити, почали безоплатно видавати людям телефони, які мали в магазині, щоб у херсонців були «чисті» пристрої перед виїздом. А згодом почали ремонтувати гаджети містян:
«У когось вийшов з ладу старенький телефон, десь треба терміново замінити акумулятор, у чиєїсь бабусі перестав працювати дзвінок тощо. Ми з Віктором почали їздити містом, збирали техніку, яка потребувала ремонту, і віддавали її нашому майстру, який мусив переховуватися в підвалі, аби його не знайшли орки. Далі почалися серйозні перебої зі звʼязком. Нема звʼязку — не можеш не лише зателефонувати, а й зняти, наприклад, гроші в банкоматі. Нам пересилали сім-карти з усіх міст, ми налаштовували й віддавали людям, потім допомагали їм знімати гроші через банкомати. Це була ціла система, непроста й з купою ризиків, але ефективна. А потім все; українського зв'язку вже не було, гривні в банкоматах скінчилися… Стало зрозуміло, що тиск посилюється, що нас будуть шукати, бо ми мали техніку і знання, аби її ремонтувати. Через місяць після початку окупації ми виїхали з Херсона, здається, одні з останніх, хто зміг це зробити ще через Станіслав. Ми їхали в колоні з 17 машин, це все були тільки наші знайомі, друзі, діти… До Одеси їхали тринадцять годин, встигли якраз перед комендантською годиною. Ми не знали, куди нам їхати, не мали планів. Просто хотіли вирватися з пекла. Знаєте, якщо ви жодного дня не провели в окупації, то напевно ніколи не зрозумієте, що це таке. Я розуміла, що людям з окупованого Донбасу дуже важко. Допомагала тим, хто переїздив звідти до Херсона. І ніколи не думала, що хтось буде ось так само допомагати мені. Я ніколи не забуду, як ти їдеш під прицілом танка. І російський військовий на тебе дивиться. І ти не знаєш, застрелить він тебе чи ні. Йому не цікаві сучасні технології, телефони, штучний інтелект, супутниковий інтернет. Він просто дивиться на тебе і грається твоїм життям», – продовжує розповідати бізнесменка.
В Одесі родину поселила у квартирі незнайома жінка, теж підприємиця, і сказала, що можуть жити безоплатно, скільки треба.
«Нас було п'ятеро, ми з дитиною малою. А вона просто нас обійняла і сказала, що нічого не треба. І так ми там лишилися жити. Вона нам привозила пироги й дарувала добро. Я просто не мала слів, щоб подякувати. Ось така вона, Одеса, виявилася для нас – добра, тепла, рідна», – говорить Юлія.
«Ми пережили окупацію. Налагодити бізнес – значно легше»
За деякий час Юлія і Віктор почали думати про плани на майбутнє. Все обладнання, техніка лишилися в окупованому Херсоні. З Одеси до рідного міста вони налагодили доставлення гуманітарної допомоги – ліків, їжі, дитячої гігієни й харчування тощо. Ще досить довго в Херсоні лишався Юлін брат Сашко – лагодив людям телефони, допомагав з розподілом гуманітарки.
«Тут ми їздили по аптеках, купували ліки, все необхідне, і відправляли через знайомих у Херсон. А там наш Сашко розносив це людям – ходив пішки або їздив самокатом. Також допомагав людям із сім-картами, які ми тут купували й передавали йому. Одного разу наша машина потрапила під сильний обстріл, все згоріло, але водій уцілів, на щастя. А іншого разу росіяни просто забрали машину разом з усією гуманітаркою, та й усе. Але ми все одно допомагали, возили, ремонтували, бо інакше – ну як інакше?», – розповідає вона.
Відкривати бізнес за кордоном Юлія не захотіла. Каже, що зʼїздила у кілька країн, але повернулася до Одеси. Вирішила, що жити далеко від свого міста, своєї Батьківщини вона просто не може. Так «Мобідар» почав поступово «оселятися» в Одесі – спочатку, як Instagram-сторінки, з якої почалися онлайн-продажі, а згодом в центрі міста з'явився, сервісний центр і кавʼярня. Приміщення знайшли на початку 2023 року:
«Сашко виїхав з Херсона зі своєю родиною у грудні. І от кожен ранок у квартирі, де всі ми мешкали, починався так: кава, купа людей у спортивних костюмах з ноутбуками опрацьовують наші замовлення. Я їм готую їжу, вони всі працюють, і зʼявилося відчуття, що життя продовжується. Що ми вціліли, вижили, що можемо планувати хоча б на тиждень наперед. Багато наших друзів побували в підвалах – російських катівнях у Херсоні. Хтось вирвався, хтось – ні. Це дуже страшно. Людей сильно били, знущалися. Якось до мене приїхав по невеличку допомогу молодий хлопець. Я знала, що він теж був у підвалі, росіян примушували його очолити їхній окупаційний відділ спорту. І били, щоб він погодився. на щастя, він зміг вирватися від них на волю. Я дивилася на цього хлопчину і думала: як можна пережити це і залишитися людиною? Як нам усім тепер з цим жити, після всіх цих знущань і тортур? Але треба», – каже Юлія.
У їхньому родинному магазині-кавʼярні – багато світла, квітів, запашної кави й сучасних гаджетів. Вони ще облаштовують цей простір, планують купити потужніший генератор на випадок зимових обстрілів і бути невеличким коворкінгом для усіх охочих.
«А ще я роблю тут регулярно безплатні зустрічі шанувальників Apple, проводжу якісь майстер-класи, невеличкі семінари тощо про новинки техніки, про оновлення і різні лайфхаки. Ми раніше форуми робили для рестораторів, а тепер я хочу продовжувати розвиватися у напрямку роботи з людьми», – розповідає вона.
Ремонт простору робив Віктор, а допомагав їхній друг, виконроб з Херсона. Величезний портрет Стіва Джобса на стіні намалювала художниця з Херсона. Фотографії для Instagram робить колишній власник квіткового магазинчика в Херсоні.
Новий простір в Одесі
«Херсонці спочатку шукають одне одного всюди, бо це з одного боку люди, яких ти добре знаєш і які не підведуть, а з іншого боку – маємо допомагати одне одному, підтримувати. Наші перші клієнти, звичайно, херсонці, які завжди купували й ремонтували у нас техніку. Але поступово зʼявляються й одесити. Хтось заходить просто з вулиці, зацікавлений незвичним форматом і дизайном. Хтось приходить через інформацію у соцмережах. В Одесі у нас сильна конкуренція, якої й близько не було в Херсоні, але з іншого боку – багато клієнтів. Ми любимо працювати чесно, уважно й робити так, щоб клієнт повертався. У Херсоні в цьому плані навіть важче було – всі ж один одного знають, і якщо ти щось зробиш не дуже гарно – людина тут же піде до інших і до тебе не повернеться. Тож ми звикли робити максимально ідеально абсолютно все. І тут робимо так само – це наша перевага. Чи легко починати бізнес з нуля в чужому місті? Нелегко. Але ми пережили окупацію. Налагодити бізнес – значно легше. Та й хто сказав, що Одеса нам чужа», – посміхається підприємиця на прощання.
«Щось зробіть, бо вже не їде». Історія херсонського СТО
Небагатослівний Валерій Морару зустрічає мене на СТО AB Car service – вони відкрили її разом з другом на території одного з гаражних кооперативів у Херсоні ще у середині двохтисячних.
«Я за освітою механік, Андрій – електрик. Ми просто друзі, які одного разу вирішили відкрити свою СТО в Херсоні. Спочатку це були знайомі, потім – таксисти, знайомі таксистів і так далі. Працювалося непогано – були постійні клієнти, купа роботи. Ми займалися й автопідбором, і ремонтом, фактично могли надавати умовний «пакет» послуг. А оскільки робили все на совість, то й клієнти були постійні. У 2021 році ми вирішили, що час розширятися, купити більше обладнання, виходити на новий рівень. Для цього поїхали за кордон, щоб заробити більше грошей і вкласти їх в оновлений сервісний центр. Поїхали – і в лютому дізналися, що почалася війна. Спочатку був шок, нерозуміння, що робити. Ясно, що там від нашої з Андрієм СТО орки нічого не лишили. Шкода, все робилося своїми руками, з любовʼю. Але й думки залишитися за кордоном не було, якщо чесно. Ну я не знаю, хто як, а я не можу без України. Без Херсона. Думали, куди нам податися, і вирішили в Одесу. Близько до Херсона, багато херсонців живе тут, місто схоже душею на нас. Знайшли тут приміщення та й відкрили нову СТО. От і вся наша з Андрюхою бізнес-історія», – посміхається Валерій.
Валерій на новій СТО
Їхня невеличка ремонтна станція знаходиться в Одесі, на Миколаївській дорозі: якщо їхати цією вулицею з міста, то дійсно опинишся спочатку на трасі, що веде в Миколаїв, а потім і в Херсон. Чоловіки регулярно їздять додому, допомагають херсонцям, але хвалитися цим не люблять. В Одесі ж поступово вчаться знаходити нових клієнтів. Кажуть, перш за все, це земляки, які дізнаються про «перевідкриття» знайомого з херсонських часів сервісу й приїздять і поремонтувати автівки, і підтримати друзів.
«Починали тут усе з початку. Купили обладнання, зробили ремонт, бо тут лиш яма була, та й ту треба було розширювати. Безсонні ночі, важка робота, переживання, звичайно. Зробили непогано. Тепер нам треба лиш рекламу свою посилити, щоб почали всі їхати до нас», – знову сміється механік.
Поки ми розмовляємо, до боксу підʼїжджає автівка на херсонських номерах. Водій вітається, уточнює щодо ремонту, і їде далі, обіцяє повернутися.
«Іноді одесити питають, мовляв, чому у вас стільки машин з “ВТ” (херсонські номери. - ред.). Ну чому-чому, бо так. Земляки дізнаються, що ми відкрилися. У нас в соцмережах чати є херсонські, там всі пишуть, хто, де, коли відкрив бізнес чи ще щось, інші підтягуються, щоб допомогти. Ну нормально, я вважаю. Маємо підтримувати своїх. Але одесити теж непогані клієнти, багато хто підтримує, каже, мовляв, дякуємо, хлопці, за якісну роботу і що ви тут. Ну і нам приємно. Одного разу чоловік заїхав і каже: “Хлопці, щось зробіть, бо вже не їде”. Ми зробили, звичайно, а його слова взяли собі на візитівки як гасло нашої СТО. Чому б ні», – каже Валерій.
На цій СТО також можна безоплатно відремонтувати авто, якщо ти – військовий. Кажуть, буває, що заїжджають і ті, хто звільняв Херсон.
Андрій за роботою
«Ну це наш борг – їх підтримати. Інакше ніяк. Буває, що без слів усе зрозуміло. Бо вони розуміють, що пережили херсонці. Не знаю, як там далі буде складатися, але віримо, що наш бізнес в Одесі приживеться. Не тому, що нас пожаліють – ми проти жалощів, а тому, що ми дійсно достойні конкуренти й вміємо добре працювати. Може, колись і мережу зробимо? Херсон, Одеса…. іще хтось. Побачимо. Головне зараз для всіх нас – перемога. Без неї бізнесу кінець, і нам усім – теж. Ви так і напишіть: хай одесити заїжджають на ремонт. Ми ж з Херсона, сусіди, значить», – прощається автомеханік.
На центральній стіні їхнього боксу – український прапор, праворуч – прапори країн, в яких Валерій встиг побувати. Бо де б він не був – завжди повертався додому.
