Історія моєї сім’ї – не унікальна. Таких – мільйони по всій країні. Але нехай ця розповідь буде однією з мільйонів свідчень про трагічні наслідки антигуманної неспровокованої загарбницької війни, яку розв’язала Росія.
Моя сім’я – сестра, її чоловік та їхні троє дітей. Проста родина. Ми цінуємо веселе спілкування, особистий простір одне одного і маємо безліч наших спільних радощів та фішок.
Хоч і бачимося рідко, проте кожна наша зустріч – приємні моменти. Російське вторгнення та лінія фронту через Запорізьку область поставила наше життя «на паузу».
Мелітополь
Перші місяці ми могли зідзвонитися і поговорити, зараз – лише коротке повідомлення в месенджері «Привет! Как вы?».
Все спрощується до двох категорій: побут і війна.
Місто Мелітополь, тимчасово окуповане російськими військами
Звісно, мати та батько кількох дітей оберуть побут. Бо його хоч можна контролювати.
Звичка багато працювати, заробляти за будь-якої можливості може вважатися нашою сімейною рисою, я б так сказав.
Вони стараються там жити повноцінне життя. Я про виїзди на риболовлю, на море в порожню Кирилівку, з дітьми на роликах в розважальний центр.
Словом, батьки, за умови постійної зайнятості на своїх роботах, все ж знаходять можливості для повноцінного життя всієї сім’ї. Навіть в таких умовах.
Коли надсилають мені фото, де вони щасливі – це особливо зігріває.
І як би я не вмовляв виїхати та не запевняв, що тут краще і більше можливостей, все ж мусив з розумінням поставитися до їхнього вибору залишитися.
Там – все їхнє життя, яке вони вибудовували десятиліттями, там – їхні усі соціальні зв’язки і там їхнє середовище життя.
Вулиці Мелітополя
Ми перестали говорити про складний і небезпечний виїзд з окупованих територій, про загрозу обстрілів, про можливе повторення долі Маріуполя та інші трагічні наслідки життя під окупацією росіян. Вирішили, що вже немає сенсу.
Такі розмови закінчилися ще десь у квітні 2022 року аргументами про про важливість власної безпеки, і що не варто недооцінювати тих нелюдів, про увагу до своїх телефонних (і живих) розмов, переписок і підписок в інтернеті.
Далі спілкуємося лише на побутові теми.
Все більше бачу, як вони змушені пристосовуватись там. В нових умовах «освобождєнія», з новою «владою», з новими паспортами та швидко заполонившими все рублями.
Мелітополь
Спочатку, в перші місяці окупації ще була гривнево-рубльова ситуація, де гривню прирівняли до рубля за курсом один до одного. Потім витіснили гривню з публічних цінників, а перевести в готівку гроші з карти можна було лише через знайомих «мінял» (які швидко налагодили схеми).
Доволі непросто знати про звірства російських військових, але потім перед ними ж усміхатися і тримати себе в руках на черговому блокпості чи при обшуці машини.
Спрацьовує, мабуть, захисний механізм.
В наших розмовах чи переписках я боюся обговорювати обстріли, смерті знайомих та пережите останнім часом.
Явно відчувається те, що окупанти продовжують створювати інформаційний вакуум.
Повідомлення про щоденні обстріли росіянами, про атаки на українські міста і вбивства цивільних все менше просочуються по ту сторону фронту. Доходять, власне, лише російська пропаганда.
Так я стаю свідком того, як Росія забирає в мене рідних. Починаючи від зобов’язання дітей ходити в школі і навчатися за російською програмою, закінчуючи примусовою паспортизацією.
Уявляю, як з кожним днем моїм племінникам там втовкмачують в голову те, що я і всі, хто тут – головні вороги.
Перевірки особистих телефонів – вже звична річ для школярів. Перевірити, судячи з розповідей знайомих, можуть і на виході зі школи, і просто на вулиці.
Розумію, що будь-які стосунки, навіть сімейні, під дією постійного стресу, побутових турбот, відстані і неможливості щиро і відкрито спілкуватися, будуть всихати і біднішати.
Тримає віра в те, що коли все це закінчиться, ми знову зберемося, сядемо разом всі за стіл, обговоримо і проговориммо все недосказане і знову будемо одне одному рідними і відкритими.
"Жовта стрічка" у МелітополіФото: Facebook-група "Новини Мелітополя"