Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Пляж – це специфічне місце, де всі, незалежно від своїх соціальних ролей стають рівними. Оголюють внутрішні і зовнішні шрами. Наша героїня переконана, що саме пляж допоміг їй до кінця прийняти себе. Тут вона зустріла людей зі схожими проблемами, які теж соромилися власного тіла, а потім змогли скинути з себе не лише зайвий одяг, й комплекси, і нарешті втілити свою мрію в життя.
Редакція "О, Море" запустила проєкт на підтримку сприйняття свого тіла таким, яке воно є. Наші герої пройшли важкі випробування на шляху сприйняття себе та зрештою стали вільні від власних упереджень. Як їм це вдалося, що довелося пережити і яке полегшення вони отримали у підсумку.
Рятуючи однокласника, впала на плече
- Марина Ковальчук з Крюківщини;
- 29 років;
- займається вишивкою на замовлення;
- мала сколіоз 3 стадії, у 2013 році пережила операцію на хребті – його вирівняли за допомогою титанових пластин.
Я була дуже худою дитиною. Лікарі в Хмельницькому поставили діагноз: затримка фізичного розвитку. У молодших класах і підлітковому віці постійно намагалася вклинитися в якусь компанію, але мене ніде не сприймали. Я відрізнялася візуально: була дуже мала і бліда.
У той час, коли дівчата почали обговорювати місячні, я могла розповісти хіба що про різні марки машин. Це було моє єдине захоплення. Якось я спитала в однокласника, що зі мною не так. Він відповів: "Марино, ти таке худе й мале, на тебе ніхто навіть не гляне".
У 2010 році, коли весь клас святкував 8 березня, я побачила, як мій однокласник йде у бік річки топитися через нерозділене кохання. Він був добряче напідпитку. Надворі холодно. Я схопилася і вибігла за ним. Через кілька метрів посковзнулася і впала на праве плече.
Воно боліло, та я нікому не жалілася, щоб не розчарувати маму. Через 2 тижні на місці удару виріс горб. Фактично він відсунув лопатку і візуально добряче випирав. Всі, хто мене бачили, намагалися тикнути в горб пальцем, щоб зрозуміти, який він: твердий чи м’який.
Ми звернулися до лікарів, але ті сказали, що це вікове, мовляв, переросте. Це падіння згодом спровокувало розвиток сколіозу 3 стадії.
До "чахлика невмирущого", "наша бідненька, хвороблива дівчинка", "хто ж тебе заміж візьме" додалися прізвиська "квазімодо" й "горбунок". Але найбільше мене дратували не проблеми і з зовнішністю, а те, що мене не приймали в жодну компанію.
Марина (крайня ліворуч) на випускному в 11 класі
На морі влітку сиділа в махровому халаті
У дитинстві батьки кілька разів возили мене в Затоку. Зазвичай обирали будиночок на березі моря. Щоразу це закінчувалося однаково: щоб не засмучувати маму я бігла до води помочити ноги.
Потім хутенько верталася до будинку, закутувалася в махровий халат, всідалася на ганку і цілий день вишивала. Я боялася, що хтось із незнайомців скаже: "Ой, вона в вас така худенька", чим зробить боляче моїй мамі. Тому мені було комфортніше сховатися.
Вдома носила спортивний костюм, ніколи не фарбувалася. Вирішила, що не матиму стосунків з чоловіками, бо негарна.
Я дуже хотіла вчитися. Вступила в Острозьку академію на журналістику, а на проблеми зі спиною не зважала. Думала, що є люди, яким значно гірше.
Однак викривлення хребта мене турбувало: після кількох пар у сидячому положенні я починала відчувати болі в попереку. А найдужче мене дратувало те, що я не могла позіхати. Втім, я все одно їздила на волонтерські програми в Польщу і мріяла там працювати.
Варшава
Якось мама помітила, що я ледь не плачу через біль в шиї. Вона сказала: "Досить. Припиняй всі справи. У тебе квиток в Москву на 8 червня. Їдеш робити операцію". Тоді в Україні ще не встановлювали титанові пластини. Вдома мені загрожувала операція з видалення нижньої частини хребта, а в Росії був шанс його вирівняти.
Був 2013 рік. Я сиділа на роботі в інтернет-виданні в Рівному. Пам'ятаю, що мене охопив страх. Я думала не про саму операцію, а про те, як повернуся назад з ціпочком чи в інвалідному візку. Ніхто не захоче покликати мене погуляти, бо буду повільно квилити позаду або ж мене доведеться котити.
Переосмислення себе: синій сарафан
Перше переосмислення себе прийшло до мене в Національному медичному дослідному центрі травматології і ортопедії ім. Пирогова в Москві (ЦИТО), де я чекала на операцію.
Бачила там дуже різних дітей. Приміром, іде дівчинка з пишним волоссям і довгими ногами, а при цьому її тулуб вдвічі менший, ніж потрібно. Я зрозуміла, що мої проблеми значно менші.
Нейрохірургу, який врятував мене, довелося попрацювати ще й психологом. Цькування дітей, те, що вони тикали в мій горб пальцями призвело до того, що я соромилася навіть лікарів. Коли хтось торкався мого тіла, починала труситися.
Одразу після хірургічного втручання щось змінилося: я попросила маму купити мені синій сарафан. Вже через два тижні, мене вивезли з лікарні в ньому. Було літо. На території ЦИТО цвіли квіти, було дуже зелено. Мама викликала таксі, щоб забрати мене на квартиру. Я змогла самостійно пересісти на переднє сидіння.
Водій сказав: "Ви знаєте, вам дуже пощастило, що через такий короткий час ви змогли самі пересісти в машину. Я вожу з ЦИТО багато пацієнтів. Зазвичай лежачих". Його увага була мені приємна, я зрозуміла, що зможу подобатися чоловікам.
Я все ще побоювалася людей і вирішила кинути собі виклик. У 2014 році переїхала в Київ. Навмисно вирішила шукати роботу адміністратором, щоб подолати свій страх. Та мені постійно відмовляли через те, що "зовнішністю не вдалася".
У 2015 році я була в стосунках з чоловіком. Він підняв на мене руку і сказав, що якби я себе не накручувала, то такого не сталося б. Це стало останньою краплею. Я вирішила, що пора змінювати ставлення до себе.
Впевненості додали тату і відвертий купальник
Почала шукати психолога. Змінила чотирьох. Проблема була в тому, що я прочитала багато книжок з психології і все ставила під сумнів. Мені здавалося, що вони копають не в той бік.
Втім, були й позитивні зрушення. Не можу сказати, що я подолала невпевненість в собі і підвищила самооцінку, але тіло мені вдалося прийняти і полюбити.
Одна з психологинь була достатньо жорсткою у спілкуванні зі мною. Так вона показала мені, що я постійно себе жалію. Раніше я не помічала цього. Це допомогло вийти з позиції жертви. Але потім вона переїхала до Німеччини і я почала займатися з іншою фахівчинею, яка порадила кинути собі виклик – одягнутись не притаманно мені й піти в людне місце, де б, на мою думку, я могла б отримати потрібну для мене увагу для впевненості.
Психологиня запитала, чи помітила я, що на мене звертають увагу чоловіки. Я відповіла: "Так". Отже, проблема була лише в моїй голові і потрібно було далі над цим працювати.
Також я зробила велике татуювання вздовж шва на спині – малюнок почала робити ще в 2014 році, а повністю закінчила в 2017-му. Це додало впевненості.
У 2017 році мама запропонувала мені поїхати в Єгипет. Пройшло майже 15 років звідтоді, як я востаннє була на морі і я злякалася, що знову почую критику. Та я вирішила, що не мушу відмовляти собі в відпочинку через внутрішні проблеми.
Пам’ятаю, як прийшла в магазин і побачила купальник своєї мрії – чорний, з оголеною спиною. Я сказала продавчині, що він мені дуже подобається, але я ніколи його не вдягну. Вона запропонувала поміряти. Я крутилася і любувалася собою в дзеркалі, а потім таки наважилася його взяти.
Від інсульту до керівництва агрофірмою: як знайомство на пляжі може змінити все
Кілька днів я засмагала в звичайному роздільному купальнику, а насамкінець одягнула чорний з відкритою спиною. Почала помічати на собі зацікавлені погляди. Це настільки мені сподобалося, що я почала фотографуватися з різних ракурсів.
Я вже набрала вагу і не влажу в той купальник, але зберігаю його як пам'ять. Спеціально обираю виріз на спині, щоб всі бачили, що мої шрами – це частина мене, я не соромлюся їх, а приймаю. Дуже люблю їздити на море. Мені подобається збирати на собі погляди чоловіків. Цієї енергії потім вистачає ще на кілька місяців вдома.
Приміром, після відпустки я можу вдягнути сарафан, не піддягаючи ліф, бо впевнена, що маю гарний вигляд.
Я намагаюся їздити в Єгипет щороку. Мені подобається приємна ціна і тепле море. Не була там лише в 2020-му через пандемію. Переконана, що пляж – це гарний лайфхак, який психологи мають радити всім невпевненим в собі людям.
На пляжі я познайомилася з одним чоловіком, історія якого мене вразила. Він дуже худенький, має хворобливий вигляд. Розповів, що пережив інсульт, замкнувся в собі, мав проблеми з самосприйняттям, як і я, а після цього побував на пляжі. Познайомився з кількома людьми, вони прийняли його в компанію.
Він обмінявся з ними досвідом, зустрів дівчину, з якою вони по поверненню з відпустки багато відпочивали на пляжах Києва. Це настільки додало йому впевненості в собі, що він втілив свою мрію – купив трактор, почав здавати його в оренду і відкрив власну агрофірму. Таке спілкування дуже цінне для мене. Воно додає впевненості.
Найближчим часом я мрію відвідати Туреччину. Також мене цікавлять східні континенти, та ж Сирія, яка насправді неймовірно красива і недооцінена з туристичного боку.
Що радить психотерапевт в такій ситуації
Психотерапевтка Оксана Верховод проаналізувала досвід Марини і порадила, як діяти людині, що через тілесні особливості не приймала себе, а також розповіла, як оточенню допомогти їй на шляху до прийняття:
Оксана Верховод
В історії людини, яка працює над прийняття своєї зовнішності, тілесності, зазвичай, глибше може бути дуже багато внутрішньої критики до себе. Так зване самоцькування в якийсь момент може стати частиною самосприйняття. Вирішити це та змінити допомагає вибудовування дружніх стосунків з собою.
Важливо прийти не лише до прийняття свого тіла, а й всієї себе, своєї повноцінності. Цей шлях можливий через побудову внутрішніх стосунків із собою, виходячи з позиції співпереживання, розуміння, активної підтримки, але без жалості до себе і знецінення своїх сил та можливостей. Це тривалий процес. Прийняття своєї тілесності і зовнішності може бути проміжним результатом у ньому.
Коли ми опиняємося в ситуації, де потрібно побудувати свою нову ідентичність, то перший найважливіший крок – це дати собі дозвіл прийняти себе нову і наважитися ризикувати попри страх бути відторгнутою.
У цій історії ми бачимо, що героїня, долаючи великий страх, знову і знову кидає собі виклики і просувається далі. Власне, з самої історії можна виділити поради, як саме потрібно діяти в схожій ситуації.
Можна порадити експериментування. Треба пробувати діяти, починати з більш безпечних обстановок, де страх не буде панічним. Тоді мозок фіксуватиме, що певні дії безпечні для нього, і буде легше наважитися на новий більш сміливий крок, поступово ускладнюючи собі завдання.
Наприклад: якщо вам сподобався купальник, але ви боїтеся його вдягнути на пляж, застосуйте тактику маленьких кроків:
- Влаштуйте собі фотосесію у вподобаному купальнику.
- Якщо ви маєте людину, яка вас приймає, і з якою вибудувані довірливі стосунки, покажіться їй в цьому купальнику.
- Дозвольте собі в якийсь визначений проміжок часу побути в купальнику на пляжі без накидки чи рушника. В когнітивно-біхевіоральній терапії це називається експозиція. Обмеживши себе певними часовими рамками, ми створюємо собі відчуття безпеки. Потім розуміємо, що визначений час минув, і з нами нічого поганого не трапилося. У мозку формується установка, що перебувати на пляжі у цьому купальнику – безпечно.
- Далі можна збільшувати цей проміжок часу, пробувати виходити на пляж в різних ситуаціях: коли там менше людей, або ж в час пік. Таким чином ми залишаємо безпечну дію і пробуємо її в різних контекстах, формуючи відчуття цілковитої безпеки.
Що робити зі страхом тілесного контакту:
Коли героїня розповідає про страх дотиків до її тіла навіть лікарями, йдеться про психотравматичний досвід. У той момент, коли інші люди здійснюють травматичні дії (наприклад, тикають пальцями в горб на спині), наша психіка застрягає в моменті сильного страху.
Повторення дій, схожих на ці, будуть викликати ті ж почуття, які виникали в ситуації травматизації. Людина повертається в цей досвід, знов переживає ті ж самі почуття, які щоразу можуть ставати інтенсивними.
Якщо ви маєте подібні проблеми з близькою людиною чи пацієнткою, спочатку потрібно працювати над побудовою довірливих стосунків. Це можна робити з допомогою психотерапевта.
В історії з нейрохірургом ми можемо бачити, що спочатку був вибудуваний місточок в стосунках, коли Марина зрозуміла, що їй не зашкодять.
Це розуміння скоріше за все приходило до героїні через пояснення, для чого цей дотик, потім через створення альтернативного досвіду – до мене зараз доторкнулися і це було безпечно, не викликало поганих відчуттів. Їй вдалося відпустити цей досвід застрягання в травматичній ситуації.
У близьких стосунках у подібній ситуації, наприклад, між чоловіком і дружиною, варто спочатку працювати над встановленням емоційного, а потім уже фізичного контакту. Так, наприклад, у мене була клієнтка, яку під час сварки захопив ззаду і намагався придушити родич.
Після цього вона не могла терпіти, коли чоловік намагався підійти й обійняти її ззаду. Люди, які мали травматичний досвід, схильні замикатися і ховатися від будь-якого контакту. Під час терапії моя клієнтка змогла розповісти своєму чоловіку про травматичний досвід, і вони поступово вирішили цю проблему.
Як рідні та близькі можуть допомогти у процесі прийняття свого тіла:
Рідним та близьким важливо пам’ятати про важливість безумовного прийняття. Намагайтеся втримати баланс між постійним акцентуванням на особливості дитини чи близької людини і повним її ігноруванням.
Відмовтеся від постійних нарікань, що ваша донька, знайома чи подруга нібито чимось обділена. Це може ображати її і викликати почуття, що з нею щось не так. Варто відмовитися від фраз "ти ж наша бідненька", які б’ють і в без того болючу в точку. При цьому не варто робити вигляд, ніби нічого немає. У такому разі людина відчуває, що через її особливість від неї всі відкараскуються, соромляться.
Підтримуйте людину без акцентування на її ваді. Ви можете допомогти практично – організувати процес лікування, довезти людину до лікарні, але все це має бути з її дозволу. Перш ніж щось зробити, варто пропонувати допомогу і погоджувати її з близькою людиною, особливо, якщо вона доросла.
Якщо ж ми робимо якісь дії, не погодивши їх з тим, кому допомагаємо, то ми інвалідизуємо цю людину, не зважаємо на її думку і рішення. Якщо хочете допомогти, запитайте: "Чи можу я зробити це для тебе?", "Чи хочеш ти, щоб я це для тебе зробив?".
Якщо людина має якусь фізичну особливість, наприклад, горб чи викривлення спини, обіймаючи її, друг чи подруга може відчути зніяковіння. Зазвичай воно супроводжується думками: чи їй приємні мої дотики? як мені не нашкодити?
Зазвичай це зніяковіння застигає в німому мовчанні. Та щоб уникнути фантазування, яке зазвичай виникає там, де щось не договорено, варто вийти на діалог з людиною і пояснити, що ви відчуваєте зніяковіння не через неприйняття її особливості, а тому, що ви не знаєте, як діяти, щоб її не образити. Попросіть сказати, як їй буде комфортніше в контакті з вами, чи припустимі фізичні дії (доторки й обійми) чи краще її не чіпати.
Як реагувати на нетактовні репліки незнайомців на пляжі:
-
По-перше, варто відстояти свої межі. У такій ситуації можна достатньо жорстко відповісти: "Я не запитувала вашої думки", "Мені неважливо те, що ви думаєте", "Я не хочу чути те, що ви зараз говорите". Важливо відреагувати на нетактовний коментар в тактовній формі. Необов’язково озвучувати це вербально, достатньо просто відвернутися чи піти від такої людини.
-
Далі – пережити контакт з власною емоційною реакцією, найчастіше злістю. Варто нагадати собі, що будь-які коментарі, закиди, оцінки є неприйнятними ні для вас, ні до іншої людини, тому що це прояв нетактовності, порушення меж, психологічного насильства, яке не має бути здійснене по відношенню до вас. Нагадайте собі, що те, що прозвучало, було, в першу чергу, не про вас, а про ту людину, яка це сказала. Це – про її культуру, тактовність, самопрояв у цей момент.
-
Відмітьте свою больову точку. З’ясуйте, куди влучили ці слова. Якщо вони були болючими для вас, рекомендую виконати таку вправу – подивитися на себе очима доброго друга. Що зробив би ваш кращий друг, якби побачив, що вам боляче? Подумайте про те, що ви самі можете зробити для себе, щоб не зіткнутися з почуттям власної неокейності, повного знецінення себе і дайте собі те, що міг би вам дати друг.
