Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
- 20 лютого в Україні День анексії Криму. Редакція "О, Море" зібрала розповіді п’яти українських військових, які служили на півострові під час анексії. Крим для них – не просто місце служби, а спогади та втрачені надії на майбутнє.
- Наш останній герой циклу текстів – Леонід Матюхін, йому 44 роки, полковник.
- Нині – начальник пресслужби об’єднаного командного пункту Операції Об’єднаних сил України.
- У співавторстві з двома офіцерами, які вийшли з Криму, написав книжку "А мама зрозуміє" про вихід із Криму. Знає місце на узбережжі півострова, де світанки такі ж прекрасні, як у раю.
Далі Криму життя немає
У Криму я опинився в 2005, перевівся служити в Севастополь із Вінниці в чи не єдину україномовну газету "Флот України". Їхав не з великим задоволенням – не любив спеку. А в Криму завжди гаряче, довге літо і майже не буває зими.
Але за рік зрозумів, що далі Криму життя немає, тож планував назавжди залишитись на півострові, навіть якщо військова кар’єра стоятиме на місці.
У Червоній печері був водоспад, я дізнався недавно, що води там немає. Це болюче для мене, бо ми їздили туди купатися. Вода там надзвичайно холодна, але після неї ніби заряджаєшся енергією надовго.
Полковник обожнює Крим
Ще між Саками і Фрунзе (перейменоване в 2016 році на Багайли – Авт.) є населений пункт Іванівка, де було величезне озеро Кизил-Яр. Я їздив туди на риболовлю, воно від моря метрів за 50. Буваючи там, я говорив, що в раю, схоже, так само. Любив прокинутися о 4 ранку в наметі і дивитися, як над морем сходить сонце.
Майже вирішили закрити "Флот", тоді мені вдалося напряму запитати в тодішнього президента Ющенка, коли він приїжджав у Крим, що робити українцям, які хочуть говорити і читати українською мовою у Криму. Завдяки його втручанню газету вдалося зберегти.
У Севастополі був у мене момент, коли я йшов і розмовляв українською по телефону, до мене підбігли дві бабці і почали несамовито кричати: "Єдь к сібє в Украіну! Нєчєго тут вам дєлать".
У нас був шанс розвернути ситуацію у свій бік. Просто треба було більше шкіл українських, видань.
Ще до анексії почався повзучий інформаційний наступ
Російська Федерація у якийсь момент почала неприкрито розгортати свої сили. Тоді я став помічати скрізь по Криму триколори, з’явилась георгіївська стрічка скрізь. Такої помпезності на 9 травня я ніде не бачив.
Військова частина в Криму
Люди більше почали говорити, що "Крим із Росією", воно ніби лунало з усіх прасок. Такий повзучий наступ інформаційний почався. Хоча не тільки інформаційний. Російські офіцери без зайвих проблем отримували житло в Севастополі тоді, як українські навіть на це не сподівались.
Прозріння на мене зійшло буквально протягом двох діб. У кінці лютого генерал Воронченко попросив прибути в Перевальне, сказав, що починається війна. Ми приїхали з колегою, із Віктором Громом, і залишились у гарнізоні.
Треба визнати: ми за Крим не воювали
Про це не дуже люблять говорити. Але треба визнати: ми за Крим не воювали. Якби хтось узяв на себе відповідальність і дав конкретний наказ, хлопці б захищали Україну зі зброєю в руках.
Перші тижні ніхто не збирався переходити на бік Росії, всі готові були оборонятися. Наскільки я пам’ятаю, Юра Головашенко, на той час командир гірсько-піхотного батальйону, пропонував піти зі своїм батальйоном у гори і там воювати, на що йому сказали зверху: "Не почни третю світову".
Полковник Матюхін з українським прапором
У нас забувають, що не військові мали наводити лад на вулицях у ті дні, а МВС, СБУ повинні були перевіряти документи в підозрілих людей.
Коли вбили прапорщика Кокуріна (Сергій Кокурін був убитий російськими окупантами, коли захищав від них свою військову частину, – ред.,), росіяни відійшли від військових частин. Можливо, у них не було чітких завдань. Можливо, чекали, як ми реагуватимемо. Тоді ж був убитий один їхній бойовик.
Я виїжджав із Криму 4 чи 6 квітня з курсантами, які співали гімн України, коли колаборанти та російські окупанти на плацу їхнього навчального закладу піднімали триколор.
Нас тримали на КПП кілька годин через мій ноутбук, де не було нічого секретного. Підійшов до мене росіянин у цивільному, не важко було здогадатись, які структури він представляв. Запитав: "Скажите, а почему вы, руссккий человек, выезжаете на территорию Украины?" Я йому відповів, що найбільша проблема війн – зрадники, я одним із них не стану.
Вважав себе проросійською людино
Тих, хто залишився, я вважаю випадковими людьми в армії. Вони не офіцери. Так само контрактники. То були не військові, а заробітчани.
Багато кого обробила Росія. Комусь пообіцяли гроші, комусь – житло. Треба визнати, що наш офіцер до 2014 думав, як прогодувати сім’ю і винайняти житло. Верхом кар’єри вважалось отримання житла. Отримав квартиру – не дарма служив.
Ми з учасниками тих подій написали кожен про те, що бачили і переживали в ті дні. Книжка мала вийти російською і називатися "А мама поймет", але буквально перед версткою вирішив перекласти українською. Тому що рано чи пізно комусь треба починати.
Щоб повернути Крим, Україні потрібна проукраїнська влада, яка думатиме про українців, а не вестиметься на проросійські меседжі. Росія витрачає мільярди на пропаганду в усьому світі.
Сподівається на повернення Криму
Нам потрібно побороти русифікацію, від якої страждаємо століттями, і ставати кращими, ніж були вчора чи позавчора. І тоді, знаючи, які настрої в Криму, я вірю, що люди оберуть Україну.
