Крим – це Батьківщина кримських татар, де корінний народ репресують, де кримці зникають безвісти, опиняються за ґратами за вигаданими звинуваченнями у тероризмі. Ось уже 7 років півострів юридично український, фактично – ні. Сім років над школами, адмінбудівлями і навіть прогулянковими кораблями майорить не синьо-жовтий стяг, а триколор…

  • 20 лютого в Україні День анексії Криму, до цієї дати редакція "О, Море" підготувала п’ять історій військових, які служили на півострові в час російської окупації. Для цих п’ятьох чоловіків Крим був не лише місцем служби, вони мріяли жити тут, створювати сім’ї і працювати на Україну.


  • Наш другий герой Володимир Олексенко, йому 32 роки, родом із села Каїри на Херсонщині.
  • За фахом – іхтіолог, вміє розводити рибу. Проходив строкову службу в Феодосії. Уже як контрактник почав службу 8 березня 2013 року в Керчі.
  • Нині – старшина, технік роти 501 окремого батальйону морської піхоти. У Криму зустрів і вперше поцілував дівчину Олю, яка згодом стала його дружиною.

Я в Керчі зустрів свою дружину Олю

Після служби мене тягнуло у військо. Тож я як матрос підписав трирічний контракт із 501 батальйоном берегової оборони, був механіком-водієм БТР-70.

кримВолодимир в КримуАвтор: Надано героєм

Уже в квітні ми поїхали в Севастополь готуватися до параду на 9 травня. Маршировали зранку до вечора майже місяць! У нас був спільний парад із нашим нинішнім ворогом.

Їхній генерал сказав: "Крок треба підстроювати під наших воїнів, а не під вас". Я того не розумів. У нашій країні ми маємо підлаштовуватися. А чому не вони під нас?

Парад був помпезний. Звісно, з російськими прапорами над їхньою коробкою. Ми про це потім говорили з хлопцями. Хлопці казали: "Та що ж, ми ж із ними співпрацюємо".

У центрі Керчі, де ми служили, є гора Мітрідат. На неї ішли сходи з набережної. І коли ними піднімаєшся, все місто – наче на долоні. Особливо було гарно ввечері. Воно все сяє. На той час я планував жити в Криму.

Ми одразу зрозуміли, що то росіяни

Для мене Крим – більше, ніж місце служби. Я в Керчі зустрів свою дружину Олю. У нас були вихідні, від частини до моря метрів 150, ми з хлопцями ходили на море купатися. Так і познайомилися. Я і поцілував тоді ще свою дівчину біля моря.

Коли Росія окупувала Крим, у нас були невеликі розбіжності. Я виїхав на материк сам, але за пару тижнів вона приїхала до мене. Одружилися вже тут

Я був у наряді, коли близько опівночі приїхало два КаМАЗи із незрозумілими людьми, перегородили ворота. Ми довго не чекали: вигнали техніку, перекрили всі заїзди, отримали збою, припаси. Ми одразу зрозуміли, що то росіяни: форма, номери. Хлопці, які довше служили, багато кого з росіян упізнали.

Вони прийшли не самі, підмовили "клієнтів": місцевих алкоголіків, наркоманів, ті в нас під парканом палили шини, намет поставили. Багато кого з "самооборони" після анексії посадили в тюрму.

Спершу стояли одні, потім приїхали інші, з вузькими очима, на БТРах і почали навколо частини окопи копати. Недалеко від нас був цвинтар, то вони і там копали. Їх не збентежило, що там люди поховані.

Щоранку нас збирав на шикування командир, пояснював, що ведуться перемовини. А потім він погнався за "довгим рублем", залишився там. Наказали здати зброю, бо це "цивільні люди" у нас під частиною.

Ми здали, вистругали собі дрючки і з ними охороняли – під частиною, як безхатьки, бо після "референдуму" нас люб’язно попросили вийти за ворота. А росіяни на території частини підняли свій прапор.

Я пішов до зампотеха (заступник командира по технічній частині, – ред.,) Романа Маланчука, запитав, що робити, він сказав: "Бери документи, збирай речі, будемо звідси їхати і вже там боротися. Іншого варіанту тут немає".

Виїжджали ми на цивільних автобусах. Зампотеху вдалося прапор винести, можна сказати, вкрасти, це була спецоперація. Із батальйону в приблизно 400 чоловік вийшло всього 64.

прапор україниТой самий врятований прапорАвтор: Надано героєм

Ми були розчаровані, що не дочекались наказу застосувати зброю. Якби ми тоді в Криму дали відсіч, думаю, Донбасу б не сталось. Тільки росіянам було б важче доправляти все. Мосту б не було. А переправа скільки витримає? Тільки морем треба було б доставляти.

Я продовжую захищати Україну, бо це моя Батьківщина

Я вважаю зрадниками тих, хто залишився. Але не всіх. Наприклад, із нами служив кримський татарин, то він залишився доглядати хворого батька. Згодом покинув армію. Я ні з ким, хто залишився, не спілкуюся. Мені їх шкода. У них мозку, як у курки, на ніготь.

Третина зрадників або в Сирії, або на тому ж Донбасі залишилися назавжди. Наші за себе борються. А ті за що? Шкода їх. А шкода – це гірше, ніж зневага.

Коли ми стояли в Гранітному першу ротацію в 14 році, "залишенці" телефонували нашим хлопцям після ранкового обстрілу і питали: "Ну що там, як наш ранковий привіт?" А ми нічого, "одвіт" відправили.

Я продовжую захищати Україну, бо це моя Батьківщина, я маю її захищати. Збився з рахунку, який це в мене контракт

Щоб повернути Крим, насамперед має бути наказ. Ми готові, думаю, повертати військовим шляхом відсотків на 70. Зараз нас тримає Донбас, ділянка фронту немала, скажемо прямо, ще додати шматок… До того ж, непростий шматок, де вони зробили собі військову базу.

військовийВолодимир ОлексенкоАвтор: Надано героєм

А дипломатично, будемо дивитися правді у вічі, це може тривати ще десятиліттями. Вони ж не вважають Крим українським, вважають своїм. Але це хибна думка. Далеко ходити не треба. Та сама Кубань. Якщо підняти історію, вона наша.

Хотілось би повернути Крим, повернутися туди жити. Історія одного військового
Спробувати Крим на смак у Львові. Історія "Кримської Перепічки"