Море – це невід’ємна частина війни. Чим для військових стало колись радісне узбережжя

Море – це чайки, "пахлава мєдовая", "екскурсії на теплоході", "банани", осідлані галасливими дітьми, які верещать від задоволення і трохи – страху, тримаючись за дорослих. Це неймовірні заходи сонця і найкрасивіші світанки. Це кав’ярні з терасами на узбережжі, звідки лунає часто "попса" чи шансон. Це місце, яке влітку кишить людьми і де подекуди доводиться по кілька хвилин шукати місце на пляжі.

Море – це чайки, порожнє на кілька кілометрів узбережжя без людей, кав’ярень і караоке. Це "їжаки" – металево-бетонні конструкції, які стоять біля самісінької води, нашорошені, щоб не проїхала ворожа військова техніка. Це коли від цятки на узбережжі серце завмирає не від радості ("Що ж там за корабель?"), а від тривоги: "А чи не ворожий, бува, десант?"

Море в Україні – дуже різне. Частину узбережжя ось уже майже сім років контролює агресор – Росія. Частина берега вже майже сім років не чула галасу туристів. А з людей бачила хіба вояків, які риють траншеї, розміновують пляжі і пильнують, аби ніхто не прийшов з-за обрію, із лінії, де вода поєднується з небом.

П’ятеро українських воїнів розповіли "О, Море" про те, як за роки російської агресії змінилося їхнє ставлення до моря.

Раніше вдивлявся в горизонт, щоб помилуватися, зараз, щоб побачити, чи немає небезпеки

• Павло Сухань – юрист за фахом, родом із Вінниці, підписав контракт із Збройними Силами України, коли йому було 28. За пів року до початку російської агресії, служив у Криму. Нині виконує обов’язки заступника командира батальйону морської піхоти, має звання майора і як водолаз уміє ходити по морському дну.

Павло Сухань

Я вчився в Одесі, активно займався спортом і ставився до моря не стільки як до розваги, скільки як до "тренувального майданчика".

Коли почав служити у Військово-Морських Силах, розумів, що море в певному плані годує мене. Пам’ятаю, як після анексії Криму Росією виїжджали через контрольний пункт "Чонгар" на автобусах. Пам’ятаю, як стояв біля авіаційної частини майор в українській формі, віддавав нам військове вітання і плакав.

Тоді він був наш, зараз уже не наш, за тиждень вдягнув російський однострій

Після виходу з Криму і першої ротації я перейшов у спеціальний підрозділ, де ми з бойовими плавцями часто виходили в море. 4 роки провів на пошуково-рятувальному судні "Донбас".

У мене величезна повага до моря! Коли вперше спустився на дно моря як водолаз, трохи походив по ньому, взагалі відчув себе надлюдиною

Ідеш по вулиці потім, дивишся на людей, вони йдуть по асфальту, а ти ходив по морському дну! Це відчуття ні з чим не порівняєш. Чорне море каламутне. Але на острові Зміїний, скажімо, видимість до 10 метрів. Ти бачиш кожну мідію, кожного рапана.

Я заходив у воду по шию, сідав на якомусь камінчику і розслаблявся. Секунд за 15 природа припиняє тебе боятися: підпливають рибки, покусує тебе краб

Коли почалася війна, я почав дивитися на море як на загрозу, звідки може прийти противник. Я від цього не став менше любити море, але якщо раніше вдивлявся в горизонт, щоб помилуватися, то зараз вдивляєшся і для того, щоб побачити, чи немає ніякої небезпеки.

Страху немає. Просто певна насторога. Але якщо підійде противник, це й добре, бо можна одним пострілом усіх утопити

Торік ми виловлювали з Азову диверсантів. Затримали чоловіка, говорив, що цивільний, ішов по шию у воді, тягнув за собою речі, спаковані в поліетиленовий пакет. У речах при обшуку знайшли вшите лезо. Він говорив, що безпритульний і йде на паломництво (до речі, це популярна легенда). Але як для безпритульного був доглянутий і мав характерні шрами внизу живота, де закінчується бронежилет. Віддали його контррозвідці.

До моря в інших місцях я ставлюся як до місця оздоровлення: йод, сонячні ванни, можна розслабитися, плавати і дивитися на дівчат у купальниках. Торік навіть організовував виїзди особового складу в сусіднє з Широкиним Бердянське, воно далі від фронту, там спокійніше. Хлопці купалися. І мама до мене торік приїжджала, поселив її у волонтерів у Бердянському, вона відпочила біля моря.

Поле бою з солоністю в 14%

• Олександра Безсмертна з Хмельницького мріяла стати військовою журналісткою, а стала пресофіцеркою. Із нуля створила пресслужбу 36 Окремої бригади Морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Називає себе жартома "військовим волонтером", адже кілька років їздила до вояків із рюкзаком, повним гостинців: яблук та цукерок. Нині капітан Безсмертна служить у Силах спецоперації ЗСУ і порахувала, що для того, аби стати генералом, їй потрібно років 10.

Олександра Безсмертна

Ми звикли чути на морі "Смачна кукурудза", бачити дітей, які будують на пляжах замки. З 2014 року ми споглядаємо море як поле бою. Я часом це називаю: "Поле бою з солоністю в 14%", адже Азовське море має відсоток солоності аж 14. Уперше Азовське, воєнне море я побачила в грудні 2016. Там було настільки тихо, що страшно.

Сказати, що я була здивована, – нічого не сказати. Я ніби потрапила в Прип’ять. Немає нікого і нічого. Місце, де колись відпочивали люди, стояли розкішні будинки, перетворилося на звалище металобрухту

У грудні 2016 я бачила на власні очі, що Азовське море замерзає. Коли непорушну кригу можуть порушити лише снаряди калібру 122 та 120 мм. Тоді півтораметрова крига просто одна на одну находить від розривів, які посилає нам умовний "старший брат".

Ми багато втратили там побратимів у часи, коли я служила в морській піхоті. Є знакові місця, де стоять меморіальні дошки, а на найвищій точці в селищі Широкиному звели обеліск, куди армійці покладають квіти в день загибелі побратимів або в державні свята.

Після війни біля моря не залишається нічого. Колись узимку, коли випало багато снігу, я написала вірш, що в Широкине, крім птахів, більше ніхто не повертається. Там немає нічого, там просто стерте все з лиця землі

І тільки навесні, коли сходить сніг, там можна побачити багато квітів, які ніхто не доглядає, але вони ростуть, борються за своє життя. Це, мабуть, єдине світло, яке там є. Більше там нічого немає.

Чи змінилося в мене ставлення до моря? Так. Почала більше цінувати місце, де можна було тихо проводити час, відпочивати. Ми впевнено йдемо до того, аби кожен клаптик Української землі був звільнений.

Ми хочемо, щоб у майбутньому наші діти змогли приїжджати сюди відпочивати і ходити тими стежками, якими ходили колись ми

Тільки ми ходили дуже обережно, адже там повно мін, повно нерозривів (боєприпаси, які не розірвалися і можуть у будь-яку мить вибухнути) і просто розруха. Хочеться, щоб вони споглядали не це, а абсолютно інший світ, і цінували той світ, і те майбутнє, яке здобуваємо ми їм зараз.

То інше море, на березі якого лиш руїни будинків, життів, сподівань та мрій

• Сергій Сергієнко – старший лейтенант. Йому 26, закінчив Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Проходить службу в 1 окремому батальйоні морської піхоти як заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, прикомандирований в 36 ОБрМП як начальник пресслужби. Захоплюється фотографією. Особливо добре йому вдаються світлини природи та нічних міст.

Сергій Сергієнко

Море…. Обожнюю гуляти берегом, йти, не поспішаючи і слухаючи шум хвиль, безкінечний ґвалт чайок, іноді поринати в роздуми… Біля моря завжди мимоволі починаєш занурюватись то в себе, то в спогади, то в шум води, яка, виплескуючись на пісок та мушлі під ногами, тихенько шурхотить….

Море завжди асоціювалось з відпочинком, розвагами, неспішними прогулянками, посиденьками теплими вечорами, зустрічами за кавою в приємній компанії друзів, з якими неодмінно прогулювались до моря

Так було до минулого року, до ротації на Маріупольський напрямок. Я побачив зокрема Широкине, де колись були місця для відпочинку, а протягом кількох останніх років ведуться бойові дії, і вже ніхто з веселим сміхом не бавиться на березі та у воді. У тих місцях, виходячи до моря, починаєш мимовільно пришвидшувати кроки, відчувати тривогу та дивне очікування чогось…

То інше море, на березі якого лиш руїни будинків, життів, сподівань та мрій. Там вже не походиш безпечно, не прогуляєшся берегом, оскільки багато "подарунків" можна знайти під ногами.

Зараз все більше Азовське море викликає відчуття суму, спустошеності. Йдеш між руїн, де колись були чиїсь домівки, довкола закинуті і розбиті садиби, виноград та троянди дичавіють, заростають, скриплять зірвані шматки даху, під ногами безліч уламків скла та гільз, подекуди дитячі іграшки та книги, посічені уламками стіни

Такий образ Азовського моря – повна протилежність тим мирним уявленням і досвіду, який був до цього, досвіду мирного та безтурботного моря. Воно для мене – небезпека, напруга і тривога.

Моє ставлення до моря не змінилось. Приїжджаючи до Одеси чи Чорноморська, як і раніше поспішаю до води, я розумію що тут мені нічого не загрожує, що завдяки армії я можу почуватися спокійно, не так, як там, де курортні містечка перетворились на фронт, де постійно є ризик що щось прилетить. Чорне море – антипод Азовського і досі для мене означає відпочинок.

У мені трохи моря всередині є

• Владислав Щербина – родом із Миколаївської області. Біля його села протікає річка, в якій хлопець полюбляв купатися. А ось море уперше побачив, коли йому виповнилось 18. Тоді він підписав контракт і став матросом. Чомусь ніяково каже: почалась війна, і почуття патріотизму та обов’язку перед Батьківщиною не дало сидіти вдома.

Владислав Щербина

Моя служба почалася на фрегаті "Гетьман Сагайдачний". Коли познайомився з морем, думав: романтика буде. А воно не так! Повна протилежність. Прикро, коли всі на морі відпочивають, а ми служимо.

Я був комендором – матросом-артилеристом. Командував двома шестиствольними гарматами калібру 30 мм. Коли влітку виходиш у море, добре, тепло. А коли восени чи взимку, то холодно, у шторм потрапляли, небезпечно, можна навіть за борт випасти.

Кожен моряк, коли вперше виходить у море, має оморячитися – випити пів літра води. Мені пощастило, що це було восени, вода холодна

Бо коли тепла, то людей і нудило, зле було. І повинен же ж пити, не відриваючись, і щоб і краплі не впало, бо треба буде повторно пити. При мені хлопець тричі пив! Тож у мені трохи моря всередині є.

Ми виходили в групі: фрегат "Гетьман Сагайдачний", "Почаїв" і "Балта". Проходили біля газових вишок, то корабель російських прикордонників обстріляв "Почаїв" із кулемета. Нам наказали не відповідати на провокації. Взагалі на кораблі страшно під час обстрілу.

Він же загорається миттєво, якщо пробите дно, набирає воду швидко, може втонути. Це спочатку здається, що краса і міць, але потім розумієш, що страшно.

У 2017 я підписав контракт із 36 бригадою. Тут я – старший механік 2С1 – самохідної артилерійської установки. На суші краще. Упевнено стоїш на ногах, ходиш по землі, а не по морю. Але ми зараз у районі проведення Операції Об’єднаних Сил, і наше завдання – нікого не пускати з моря на суходіл.

До речі, те, що всі моряки добре плавають, – міф. Я плаваю добре. А в нас були хлопці, які по 5-7 років прослужили і боялися води, не вміли плавати. Але в кожного є рятувальний жилет, а на кораблі – човен, тож усі врятуються.

Коли я на службі, море для мене – поле бою, місце, де треба бути пильним та завжди напоготові, під час відпустки сприймаю його як місце відпочинку

Зараз, коли я на "цивільному" пляжі, навіть виду не подаю, що військовий, просто відпочиваю, плаваю, засмагаю. Чому так? Якщо в 2014-2015 роках армійців поважали, зараз ставлення змінилося, люди часто насторожені і недоброзичливі.

Мене подруга кличе до моря відпочити. А я не знаю, як це робити

• Юлія Паєвська на псевдо "Тайра" була на Майдані парамедиком, відтак – інструктором із тактичної медицини. Потім почала їздити на фронт як доброволець. Її підрозділ відомий як "Ангели Тайри". Нещодавно у жінки, яка захоплюється східними єдиноборствами, закінчився дворічний контракт із 61 окремим мобільним шпиталем у Маріуполі. Увесь цей час вона командувала евакуаційним відділенням біля моря. Зараз продовжує бути на узбережжі знову як доброволець. Мріє побачити Африку.

Юлія Паєвська

Я море ніколи не сприймала як об’єкт відпочинку. Для мене це завжди було явищем природи, заповненням простору неймовірної сили. Я на відпочинок їздила на море тільки в дитинстві. Бабуся мене возила в різні міста, найсмішніше, що в Широкине теж. Це ще до школи, я крихітна була, нічого не пам’ятаю.

У дорослому віці я біля моря семінари проводила. Тупо приїхати і лежати на пляжі – такого не було ніколи. Часто їздила в Крим на розкопки, на Тепсені. У Коктебелі є таке плато, я там багато часу провела.

Уже скоро 4 роки, як я на березі великого Азову прекрасного, у Широкиному, майже живу, за 10 метрів від прибою. На фронті море несе загрозу. Там досі плавають міни, час від часу щось вибухає. Із того боку може зайти десант. Весь час туди треба поглядати.

Я бачила, як із моря витягали вбитих бійців: і наших, і ворогів. Море – це невід’ємна частина війни. Воно нашпиговане залізом

Азов мене вразив, зокрема в Широкиному і біля нього. Літо – і повна відсутність туристів. І це таке щастя! Немає ані тупих караоке, ані бабусь, ані дітей. Бігають собаки. Товсті коти чекають, коли з моря добудуть рибу і погодують. І все. пляж ідеально чистий. Ні-ко-го. І це якраз природній стан. Люди в цьому пейзажі зайві.

І рідкісні військовослужбовці, які берегом гуляють, коли в них є час, там значно органічніший мають вигляд, ніж "Кукурудза, пахлава медова".

Зазвичай море ми бачимо влітку або в оксамитовий сезон. А коли ти бачиш цю велич… Коли в тебе на очах шторм застигає від крижаного вітру, утворюються тороси. Я таке бачила тільки на Далекому Сході: Охотське море, Сахалін, Камчатка, це було дуже давно. Азов не підвів, видав теж неймовірну красу. Енергетично це дуже цікаво.

Я майже припинила купатися. Цього сезону жодного разу не купалася. То мені ніколи, то купальника нема. Я з величезним задоволенням ходжу по воді, коли температура дозволяє.

А взагалі, коли ти живеш біля моря, здається, що будь-якої миті можеш піти купатися. А цей момент не настає. І життя так проходить

Вода в обстановку вносить такий елемент тимчасовості. Гори і степ – це про стабільність. А море весь час різне, завжди відчуття, що за 5 хвилин маєш зібратися і звалити. Вітер то з одного, то з іншого боку. І коли ти проживеш біля нього якийсь час, починаєш, як старенькі, роздивлятися хмари і вгадувати дощ.

А ще дуже круто, коли ти вранці виходиш із горнятком кави і сигаретою, а тобі так – пух! – й або крижаний, або розпечений вітер в обличчя.

Я завжди знайду дві хвилини, щоб постояти, відчути запах, вітер, температуру, який пісок під ногою, як він хрустить, він весь час хрустить по-різному, подивитися, які жирні чайки прилетіли. А влітку там живуть стрижі, в’ють гнізда під дахом, з’їдають мух та комарів.

Вітер із моря дуже сильний і весь час дме на їхні будиночки, а вони все одно щороку прилітають, відкладають яйця, висиджують пташенят, і мене вражає ця воля до життя, настирливість ідіотів, із якою вони це роблять.

Я іноді думаю, що ми всі на них трохи схожі. І військові, і добровольці. Можна ж залетіти з іншого боку. Ні! Я тут народився і тут це робитиму

Мене подруга кличе до моря відпочити. А я не знаю, як це робити. Дуже треба навчитися.

У Лазурному військові літаки літають просто над пляжем: приголомшливе відео