Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Що ж такого малювала Поліна Райко та чому ці зображення варто друкувати на футболках, "О, Море" розповідає вам, поки враження від поїздки свіжі.
"Тут дві вулиці Нижніх: зверху є і знизу, – каже водій, повертаючи кермо й об’їжджаючи не найкращі дороги південного містечка. – Хто не знає Цюрупинськ, може й заблукати. Вам куди треба? Туди, де художниця жила?"
Художниця – це Пелагея (Поліна) Райко – жінка, яка жила в Олешках і з освіти мала хіба початкові класи. Фраза про райське прізвище і пекельну долю стала журналістським штампом, але краще складно сказати.
Поліна Райко: вперше взяла пензлик до рук у 69
Художниця зобразила свого чоловіка у вигляді чортика
Заміжня за місцевим рибалкою, Поліна, як її всі називали, народила двох дітей. Усе велося, як в усіх. Але потім донька загинула в автокатастрофі, згодом помер чоловік. Син був, як кажуть люди, непутящим: випивав, крав по сусідах, що погано лежало, навіть сидів у в’язниці. Помер від цирозу печінки.
Поки син сидів, Поліна почала малювати. Удень працювала на городі, допомагала людям за гроші, відтак купувала в найближчій крамниці звичайнісінькі фарби – "Зебру" – і на побілених стінах вечорами зображувала птахів, чудернацьких звірів, людей, янголів.
Ангели і чорти – всі разом
Запрацьовувалася до пізньої ночі – спати не могла. Коли Пелагея уперше взяла до рук пензля, їй було 69. За неповні шість років її будинок перетворився на суцільне полотно.
У 2004 жінка померла. Дім невдовзі продали, купив його іноземець тодішній дружині-художниці з України. Але вже 16 років ніхто з них – ані на поріг. Так чуже майно стоїть пусткою і потроху руйнується. Час не шкодує малюнків Райко, як доля не шкодувала її саму.
Час повільно знищує малюнки
Дім Поліни Райко називають музеєм, він таким і є по суті. Ось тільки тут немає каси й гардеробу, а екскурсію проводить сусідка художниці. Про візит потрібно домовитися завчасно через Фонд Поліни Райко, який намагається викупити в неконтактного власника помешкання і зробити його справжнім музеєм, із табличкою і вхідними квитками.
Невеликий зовні будинок стоїть на звичайнісінькій вулиці звичайнісінького приватного сектору найзвичайнішого містечка (якщо не рахувати давню, ще з Київської Русі, історію, яку тут чи й згадає хто, бо Олешки, які з тисячі років менше ста звалися Цюрупинськом – на честь комуністичного діяча, організатора продовольчих загонів – і досі часто називають саме Цюрупинськ, а також сусідство з найбільшою пустелею у Європі – Олешківськими пісками).
Як знайти будинок Поліни Райко
Посеред ґрунтової дороги – калюжа. Біля паркану в’ється виноград, сині ягоди, ніким не зірвані, прив’яли. У дворі – величезний горіх, із ланцюга мало не зірветься маленький собака. Він гавкає дзвінко на чужих, що топчуться біля хвіртки.
Мовчазна жінка, яка легко накульгує, заходить у двір і зачиняє пса в маленькій коморі. Той трохи бурчить, ніби скаржиться на життя, а потім замовкає.
дивакуваті картини Райко
Наче нізвідки на вулиці з’являється жінка у теплій куртці. Її звуть Алла Зборовська, вона – сусідка Райко і доглядачка "музею". Біля ґанку, на якому позначився час: десь обсипався цемент, десь уже не тримається купи цегла, жінка витягає ключі з мотузочкою.
"Це ще бабусині ключі і бабусина мотузочка. Я їх так ніде й не діваю", – каже Зборовська, відмикаючи високі дерев’яні двері, пофарбовані синім та жовтим кольорами.
Пелагею місцеві вважали трохи несповна розуму. Мовчазна, закрита в собі, ще й малює. Однак Райко вела самітницький спосіб життя не від гордині чи зухвалості, а від того, що так їй було легше, та й вона трохи соромилася сина: не раз і не два сусіди прибігали сваритися, бо щось украв.
А стіни власної хати жінка перетворила на мальований щоденник. За допомогою фарб і пензлів вона переживала горе, сублімувала через образи та кольори.
Зборовська не вважала бабусю дивакуватою. Про це вона говорить, вмикаючи світло, відчиняючи ставні, які захищають вікна не зовні, а зсередини – наче давні жалюзі – так будували на півдні, де було багато сонця. Холодні і трохи вогкі кімнати наповнюються скупим світлом листопадового дня, лампочки горять яскраво-жовтим.
Алла Зборовська починає екскурсію з зали, тут стоїть новий дерев’яний стіл і лави, певно, привезені засновником Фонду.
Комин помальований темним – чорний ворон тримає у дзьобі маленьку білу пташку – доньку Олену. Це перший малюнок Райко.
Сюжети захоплюють уяву
Унизу, біля печі, видно чорного собачку, Поліна увічнила власного цуцика. Зборовська нарікає: потроху вапно, яким побілені стіни, осипається, помешканню потрібен дбайливий догляд, спеціальні умови, нагляд фахівців, які завжди зможуть реконструювати фрагменти малюнків. Додає: "Це й так Бог дає, 16 років уже стоїть".
"Шоколадку "Чайку" змалювала. Це вона так почала. Вода "Арктика", – продовжує екскурсію жінка. – Вона мене запросила якось, щось таке в мені побачила. Каже: "Ось ви купуєте оббої, дивись, які в мене оббої" – і показала це все. Я б таке не намалювала. Мені дуже приємно, що бабуся щось таке в мені побачила".
Нині пані Алла приходить сюди щодня, відмикає двері "бабусиними" ключами, оглядає, чи все в порядку. Зборовській шкода, що дім стоїть пусткою. Вона – релігійна, ходить до костьолу. Каже, якось до них прибилася жінка.
Пані Алла поселила її у "времяночку" – невелику хатину напроти Поліниного помешкання. Мовчазна жінка, яка закривала пса в коморі, і є "квартиранткою" Райко.
Зала
"Ми так із нею і дивимося за двором. І жіночці добре, і ми за цим усім дивимося, – розповідає Зборовська. – Київ добивається, щоб із дому зробити музей, але хазяїн ціни не складе".
Райко помалювала не тільки стіни, а й стелі. Середнього зросту, вона ставила стіл, зверху стілець, стояла на стільці й випускала у політ птахів, розквітчувала квіти. Змальовані шоколадні обгортки були тільки "розминкою".
Із зали через помальовані двері вхід у маленьку спальню Поліни. На ліжку – висока перина, вкрита рожевим атласним укривалом. На стіні поруч – двоє великих півнів і квітка. У птахів ніби промальовано кожну пір’їну: синім, червоним, зеленим. Розправили крила і дивляться один на одного. Над дверима спальні – велика біла пташка, поцяткована жовтим та коричневим, може, качка чи селезень.
Реманент
У спальні ж стоять і мітла та лопата – реманент, який використовують на випадок негоди.
Лебеді і райські птахи
Зі спальні, через вітальню, розмальований темний коридорчик пані Алла веде нас до виходу, звідти поза будинком – до іншого входу. Відчиняє двері бабушкиними ключами. На цій половині жив син Поліни Райко. Раптово розумію, що невеликий на перший погляд будинок – насправді чималий і здатен прихистити дві родини.
На відміну від зали, малюнки в цій хатині на вигляд світліші. Стіни та стеля стали полотнами вже після смерті сина.
"Втратила сина, але кінчились п’янки, кінчились бійки, бо він її дуже ображав, дуже ображав бабусю. Це її чоловік. Це вона так намалювала свого чоловіка. Він був рибалка, любив випити. Вона йому дала на той світ горілочки, всього йому дала (поклала в труну – авт.) і відправила на той світ".
Із килимка змальовано чудернацьких тварин, схожих і на кота, і на пугача одночасно. Зеленим, коричневим, білим, синім та жовтим прописано кожну ворсинку чи пір’їнку. Питаю в сусідки, як вона думає, чи відрізнялися б малюнки, якби Пелагея вивчила хоча б ази образотворчого мистецтва.
Верба, на якій сидять пташки, поруч летять чайки, а просто під ними в оточенні лілей чи то пливуть, чи йдуть у зеленій траві величезні лини. Те, як Райко бачила навколишній світ, вражає. Її малюнки – еталонний зразок наївного мистецтва. Ні, це не "каляки-маляки", це осмислені образи, передані в доступний спосіб на доступну поверхню.
"Це мої оббої"
Я чітко уявляю футболки з цими чудернацькими кото-совами, торби з линами в лататті, вербу, схожу на дерево життя. Райко заслуговує на те, щоб бути тиражованою, популярною, масовою. Так само як і її дім заслуговує на те, щоб стати музеєм, окрасою Олешків, що здалися мені такими сірими цього листопадового дня.
І наостанок я дуже хочу розповісти вам про улюблену кімнату в будинку Поліни Райко. Вона – напроти зали в "основній" хаті, найсвітліша з-поміж усіх, вона нагадує молільню. Тут – церква, схожа на імбирний пряник, із трьома куполами. Ісус Христос простяг руки і ніби благословляє кожного, хто дивиться з порогу. Божа Матір тримає на руках немовля.
Сині стіни, біла стеля, море квітів: жовтих, зелених, білих. Під скромним ліжком – банки фарби, етикеток не видно, але що ж там іще може бути, як не "зебра".
А за тапчанчиком – на цілу стіну в оточенні ангеликів і квітів – крилаті, наче янголи, сестри. Їх у Пелагеї було троє. Пані Алла говорить: жінка навіть надгробки сестрам розмалювала. Сестри тримають у руках букети з синіх квітів. В узголів’ї – сама Поліна Райко, темноволоса, синьоока, крилата й умиротворена.
Фонд Поліни Райко: що це таке
Наразі будинком, крім Алли Зборовської, опікується Фонд Поліни Райко. Щоб приїхати на екскурсію, потрібно завчасно з ними домовитися, номер телефону є на сайті Фонду. Найкраще дістатися помешкання на власному авто.
Але якщо такої можливості немає, до Олешок, які входять в агломерацію Херсона і звідки до обласного центру їхати менше, ніж пів години, часто ходять маршрутки та автобуси з автостанції "Приміська". Вартість проїзду – від 21 гривні. Дім, де жила художниця, вам покажуть місцеві.
В хаті можна відчути багато емоцій
Вхід до оселі безкоштовний, але в кімнаті, де зображено Поліну і її трьох сестер, на столі стоїть скриня для пожертв, ви можете залишити, скільки вважаєте за потрібне. Гроші йдуть переважно на оплату електроенергії. У музеї можна пробути і пів дня, і пів години. А звідти – до Олешківських пісків, а чи й південніше – до моря. Маршрутки до Скадовська, приміром, прямують через Олешки.
