Шість років тому киянка Оксана Чорнобривцева вирішила побудувати дачу біля моря, купила будинок у Стрілковому на Арабатській Стрілці біля Криму, а вже за кілька місяців Крим разом із частиною Арабатки анексували росіяни. Стрілкове лишилося на межі, а Оксана крім власної садиби стала розвивати сільський туризм, генерувати ідеї для розвитку цілого регіону, організовувати тренінги для місцевих підприємців, влаштовувати художні резиденції та кінопітчинги.

«Найстрашніший ворог — страх і сумнів»

Коли в мене тільки зароджувалася ідея купити будинок біля моря, я знала лише те, що це має бути село біля моря. Щоб обов’язково неподалік була залізниця і ще якийсь ресурс крім моря. А тут поєднано абсолютно все. І залізниця, і море, і гарячі джерела, і артезіанські джерела прісної води — це унікально.

А от з інфраструктурою та сервісом були великі проблеми. Тоді в мене прокинувся азарт спробувати й подивитися, що вийде. Мене дивує і надихає, коли є багатогранний ресурс, який не використовується, а ти бачиш, що його можна використовувати. І головне — знаєш, як.

Я приїхала сюди в 2014 році — тоді, коли розпочалася окупація Криму (Стрілкове — це остання точка перед так званим адміністративним кордоном з анексованим Кримом, а Арабатська Стрілка розділена навпіл — одна частина підконтрольна Україні, іншу контролюють росіяни — ред.).

У мене не було сумніву, що це моє місце. Якби він виник — значить, не було впевненості, а в мене вона була. Це тільки відчуття і все — так само, як ти довіряєш другу або коханій людині.

Жодної гарантії немає, але найстрашніший ворог — страх і сумнів. Якщо виникає страх — треба просто відступати.

Ідея розвивати саме сільський туризм народилася з власних потреб. Коли я подорожую, то люблю зупинятися не в готелі посеред міста, а в більш затишних і колоритних місцях. Міста уніфікуються, а садиби — це щось унікальне, вони всі різні в Україні, Італії, Франції та інших країнах. З господарем великого готелю ви навряд зустрінетесь і говоритимете про культуру країни, а домашній формат сільських садиб якраз про це — про глибше пізнання.

У нас зупиняється не так багато людей, як на великих базах. Зазвичай це люди, які шукають затишок і люблять спілкування. Це індивідуалісти й переважно український середній клас. Тобто ті, хто найбільше потрапляє під удар усіх наших криз, але на кому врешті країна тримається. Приїжджають родинами, приїжджає розумна та свідома молодь.

Для мене Арабатська Стрілка — це ніби талановита, але недоглянута дитина.

Можна було би щось робити і в Києві, але я розумію, що тут ця підтримка більше потрібна.

Що б не відбувалось у житті, я приїжджаю сюди і відновлююсь. Люблю біля моря мріяти, читати, складати плани, розмірковувати — тому це найкраще для мене місце з усіх, які можна було вигадати.

«Море працює протягом усього року, а не лише влітку»

У 2019 році на Арабатській Стрілці дуже відчувався брак туристів. Готелі напівпорожні, заклади теж. І це закономірно, бо потрібно створювати додаткові послуги й поліпшувати сервіс. Звісно, є консерватори, які протягом двадцяти років їздитимуть в одне й те ж місце, почуватимуться комфортно в будь-яких умовах, але більшості цього замало.

Навіщо витрачати гроші там, де нічого крім лежання на пляжі, не пропонують?

Мене інколи дивують цінності деяких місцевих підприємців. Вони думають, що туристи приїжджатимуть за будь-яких умов, але це не так. Це відчутно вже цього року. Треба вигадувати нове, чим можна людей здивувати та привабити.

Причому заробляти на туризмі може кожен, це вигідно. Просто інколи люди не знають своїх прав. Скажімо, житель села, у якого є кілька вільних кімнат, має право їх здавати гостям. Для цього не потрібні касові апарати, і навіть облік гостей можна не вести — хіба що для себе. Якщо люди роблять домашнє вино, вони можуть реалізовувати його у себе в садибі, для цього не потрібно отримувати ліцензію. Якщо вони готують домашню їжу — теж можуть пригощати нею своїх гостей без жодних ФОПів. Бракує правової обізнаності.

Море — це ресурс, який можна використовувати цілий рік. Тобто якщо море холодне — це не означає, що воно не працює.

Ресурс моря в холодну пору року тут не використовують.

Хоча є купа варіантів, як можна було би заробити в той час, коли люди не їдуть валятися на пляжі. Скажімо, тут багато людей, які тримають вдома коней. Можна було би організовувати екскурсії та прогулянки на конях, причому цілий рік. Якби люди бачили, що тут є чим зайнятися, теж приїжджали би.

Часом місцеві думають, що заробляти можна лише на оренді житла. Але якщо хтось, наприклад, працює у будинку культури протягом року, а влітку перекваліфіковуються та йде на пляж продавати кукурудзу, хоча набагато ефективнішим було б придумати заняття, наближене до своєї професії. Наприклад, вони можуть робити анімацію для дітей або ж організовувати культурні заходи для туристів.

Так вони зароблять більше грошей, ніж кукурудзою на пляжі, бо професійно займатимуться своєю справою. На це є попит, але немає пропозиції, бо люди просто не розглядають альтернативи.

Якщо я як споживач хочу купити меду — мені мають його пропонувати.

Я не маю ходити по хатах і розпитувати, чи є в когось мед на продаж. Власне, потрібно змінити принцип взаємодії.

Місцеві не бачать нічого особливого в тому, з чим стикаються щодня, але ж щоб стати успішними в туризмі, який є основною сферою заробітку, необхідно цікавитися тим, заради чого люди їдуть до моря, вивчати їхні потреби, враховувати побажання.

фото Анни Ільченко