Липовани — російські старообрядці, які втекли в дельту Дунаю в 17 столітті під час церковного розколу. На болотах вони самотужки, з мулу, створили більше півсотні штучних островів, на яких тепер городи й хати, і досі залишаються основним населенням Вилкового. За релігію їх уже не переслідують, а впізнати липованина можна за довгою бородою та підперезаними сорочками.

Історія Акіма схожа на історії його сусідів. Розповідає, що його предки не захотіли приймати реформу православної церкви патріарха Никона, і церква розкололася на новообрядницьку і старообрядницьку. Так звані розкольники, в число яких входили і предки нинішніх жителів Вилкового, були змушені переселятися на південь, де б їх не чіпали. Вони оселилися на території сучасних Одеської, Вінницької, Чернівецької областей і в Молдові.

Місцева липованська церква

Пращури Акіма спочатку зупинилися у Тирасполі (зараз це Молдова), а вже покоління його прадіда переселилося сюди, у Вилкове.

Акім працює пономарем у храмі
Оселившись на островах, липовани будували домівки на дерев’яних стовпах. Цеглу робили з мулу та піску та називали «лампач». Дах – із тростини.

І щоразу мостили землю, накидаючи мул з дна річки. Може, тому їх назвали липованами, бо з румунської мови слово pava означає мостити, а li pava – вони мостять. А може й тому, що вони ховалися у липових лісах і писали ікони на липових дощечках. 

Тут, у Вилковому, вони облаштували побут, збудували храми. Зараз два храми з трьох у Вилковому – старообрядницькі. 

Пів століття тому російська православна церква визнала старі обряди такими ж легітимними, як і нові, тож зараз старообрядці належать до РПЦ. Відрізняються хіба тим, що складають два пальці, а не три, коли хрестяться, у церкві співають лише в унісон, і стояти на колінах у липованській церкві не дозволено (бо це, кажуть, подібно до знущань римлян над Ісусом). А ще часто ходять у народному одязі часів Русі – у підперезаних сорочках.

У Вилковому дві з трьох церков – старообрядницькі

Скрізь по лавах церкви лежать килимки – так звані підручники, на які кладуть руки під час земних поклонів. Липовани також мають аналог чоток, які називають лестовками, це нанизані на мотузку палички. Їх використовують для молитви – рахують, скільки лестовок треба помолитися. Липованську церкву прикрашають штучні квіти: раніше їх робили з паперу, зараз з тканини. Квіти оновлюють раз на рік до храмового свята чи до Великодня. На відміну від новообрядницької православної церкви, липовани 19 серпня святять виноград, а не яблука – на яблучний спас. Виноград не визрівав, на відміну від південної Візантії, тому там його замінили на яблука.

Липованські співи раніше читали не по нотах, а по так званих крюках.

Зараз крюки  знають одиниці, але намагаються відродити, навчаючи дітей у недільній школі. Ці знаки виглядають як крючки. Вони чорного кольору, поряд можуть бути намальовані крапки, коми, лінії, риски, і цей ансамбль зі знаків означає не один звук, а від 2 до 4, а деякі цілу мелодію з ритмом. Щось схоже на ієрогліфи. 

Чоловіки-липовани після 50 не голяться. А якщо в родині хтось помер, протягом 40 днів не голиться навіть молодий липованин – такі правила.

Борода була однією з причин гоніння старообрядців. Раніше, до шістнадцятого століття, чоловіки на просторах Русі не голилися – так було прийнято. У Біблії йшлося: «не стрижи голови вашої кругом, і не псуй края бороди твоєї». Але Петро І 1698 року наказав поголити всіх чоловіків, а старообрядців, оскільки ті не хотіли голитися, обклав податком – 50 рублів на рік.

Акім – син липованського священика. Зараз він пономар у храмі, його завдання – приготувати все для хрещення, прибрати, подати, дзвонити у дзвони. Йому 78 років і він шукає собі заміну, але, каже, охочих нема. Молодь у церкву вже майже не ходить.

За часів Радянського Союзу липовани жили на островах, зараз там лише городи та дачі.

На острові Анкудінов була школа, магазин, клуб – будинок культури. На вихідних там показували кіно й влаштовували танці. Якийсь час на острові навіть працювала електростанція і у людей були стаціонарні телефони. Вирощували свою городину, скуповувалися продуктами, які привозив пароплав, освітлювали приміщення керосиновими лампами.

Проте у 1960-х роках сталася велика повінь – людей евакуювали з островів гелікоптерами та на машинах-амфібіях. Акім показує, що води було по поперек, і човни підїжджали під самі вікна. Тоді за зиму Дунай замерз, а під весну крига відкололася, закупорила протоки і вода піднялася. Більшість людей після того оселилися на великій землі. 

Острови навколо Вилкового

«Зараз люди живуть на островах, але мало. Переважно ті, що приймають туристів. У нас теж є будинок на острові, їздимо на город, продаємо. Буває, підтоплює, але нічого. Вилкове – низьке місце», – каже пані Женя. На острови липовани плавають на дерев’яних човнах, які називають бабайками. 

Говірка тут теж особлива – такий собі українсько-російський суржик з діалектизмам. Пряники називають жамками, позіхати – зепати, а фартухи кличуть запонами.

Найяскравіше, що вирізняє липован – форма звертання «мей», означає щось на кшталт «чувак».

«Якось у школі нас повезли до Одеси, і ми серед дівчат домовилися, що будемо говорити нормально. І тут один хлопець затримався і кричить на всю вулицю «Мей!» – і ми йому «Мей, не мейкай», – розповідає дружина місцевого священника, матінка Наталя.

Вилкове

Раніше Вилкове ділилося на дві частини: від островів і до базару – липованська, а далі – українська. Тоді люди з різних частин села – липованської та української – не могли одружуватися. А якщо і робили це, то потайки, охрестившись в одну віру. Зараз такого вже немає – молодь з різних сімей одружується між собою і, часто, їде у більші міста шукати роботу. Жити на островах зараз вже не так зручно та романтично.

 

Дивитися відео Вилкове з дрону на ютубі:

 

фото Анни Ютченко