Історія про те, як ми з бабусею відбивали право на пляж та вчилися бути екосвідомими.

Два роки тому я приїхала додому в своє рідне місто на великодні канікули. Ми сиділи з мамою говорили про моє навчання, її роботу, про паски та яйця, аж раптом мова зайшла про плани на літо. Мама зробила коротку паузу і запитала:

«Настю, слухай, а ти не хотіла би поїхати на море з бабулею?»

Я отетеріла.

По-перше, остання поїздка на море з батьками у дорослому віці довела те, у чому ніхто й так не сумнівався — люди, яким більше 18 років, мусять їздити у відпустку самостійно. По-друге, я знала, що в деяких сім’ях мами і тати практикують віддавати діток бабусям, аби ті відвезли їх на море, а батьки мали час для себе. Однак у нас так не було ніколи. Але моя ситуація була протилежною (адже дитинці вже дай боже 24 рочки), а тому вкрай незвичною і відповідальною.

Анастасія Іванців

Мамин вибір компаньйонки для бабусі був цілком логічним. Мене не цікавлять вечірки у нічних клубах та курортні романи, я не вибаглива в їжі і побуті. А ще безмежно люблю море у будь-якому вигляді, навіть зі шлейфом трешаку українських пляжів. Після недовгих перемовин я погодилася на авантюру.

Море мало бути в Україні, адже бабуля навідріз відмовилася кудись летіти, навіть заради звабливого «усе включено».

Бронюваннями та квитками займалися ми з мамою. Обрали невеличке містечко Южне в Одеській області. Шлях туди не найпростіший: десять годин потягом до Одеси і звідти ще півтори маршруткою.

Я хвилювалася. У нас з бабулею теплі дружні стосунки, але ми надто різні. Передчуття тижня наодинці одна з одною тривожило. Чи буде нам про що поговорити у дорозі? Як вести побут? Найголовніше — як не пересваритися за цей час? Бабуля, здається, хвилювалася не менше, але її турбувала практична сторона питання. Наприклад, що означає концепт електронних квитків і чи пустять нас з ними у поїзд, або чи точно автобус ходить кожні пів години і чи не варто було б прийти за кілька годин до відправлення. Найбільше ми обидві хвилювалися за відрізок шляху, який потрібно було подолати маршруткою, адже нас обох може нудити. Але усе минуло ідеально.

— Бачиш, бабуль, ми доїхали, а ти переживала, — сказала я, коли вийшла з маршрутки.

— Та це просто ти — шептуха і заворожила мене, — відмахувалася вона, ледь помітно усміхаючись.

Южне — чудове місто для відпочинку людей літнього віку.

Режисери старих радянських фільмів зображували курортні містечка саме такими — невеличкими, з багатьма фонтанами та трояндовими кущами, висадженими уздовж доріг. Бабулі сподобалося одразу, а я просто втішалася, що вона задоволена, намагаючись не звертати увагу на запарковані абияк автівки, незручні пішохідні переходи, стихійний базар під домом і гучну музику на пляжі.

Анастасія Іванців

Ми жили в невеличкій квартирі недалеко від моря. На пляж йшли окремо — бабуля прокидалася набагато раніше і займала місце під накриттям. Коли я нарешті приходила, вона могла побути ще максимум годинку і йшла назад, бо сонце надто вже пекло. На пляж я брала лише рушник, покривало й книжку.

Бабуля обов’язково мала при собі телефон — а раптом дідусь подзвонить, а вона не візьме слухавку?

Ми так багато часу проводили просто біля моря, що наступного року в поїздку замість кількох зайвих суконь я вклала ще пару книжок. Колись я прочитала, що ніщо так не відроджує людину, як морська вода. Необов’язково навіть щось робити з нею, достатньо лише бути поряд. Автор називав це «принципом відновлення», процесом, завдяки якому стомлені і бліді мешканці міст могли оновитися і оздоровитися.

Але відновлення потребує тиші, а на українських пляжах, на жаль, такого катма. Удень — натовпи людей і «ГАРЯЧА КУКУРУДЗА, ХОЛОДНА КРЕВЕТКА», ввечері набережні наповнювалися гучною музикою з прибережних кафе. Жодного разу в Южному я не бачила в таких закладах відвідувачів.

Відновлення можна було відчути лиш тоді, як погода псувалася і всі тікали з пляжу.

У такі моменти ми з бабулею просто обирали найближчу забігайлівку, їли морозиво, пили безалкогольні коктейлі і розмовляли.

Пам’ятаєте, як я хвилювалася, що нам не буде про що поговорити? Дарма. Фемінізм, гендерна рівність та бажання жінок були постійними темами для дискусій. Бабуля спочатку щиро дивувалася, що життя жінки може обертатися не лише довкола сім’ї і чоловіка, а потім лише філософськи знизувала плечима і приказувала: «Що ж, часи змінюються».

Анастасія Іванців

Та якось ми ходили на молочні коктейлі і бабуля розповіла, як ще до заміжжя одного разу посварилася з дідусем і знайшла вже іншого кавалера. Той мав їхати на службу світ-заочі, однак, хоч він кликав її за собою, бабуля залишилася в Україні.

— То чому ні? — запитала я.

— Бо не хотіла, — без вагань відповіла бабуся.

Зрештою, вона таки помирилася з дідусем і через багато років, вже разом з ним, поїхала на Крайню Північ.

Ми говорили (насправді, гучно сперечалися) про культуру і політику.

Я працюю журналісткою та SMM-менеджеркою, а тому на час відпустки довелося побути адвокаткою усієї української медіаспільноти перед найсуворішою суддею — моєю бабуленькою. Ні, зараз я не закидатиму колегам сакраментальне «а слабо пояснити бабці медреформу?» Я просто глибоко вдихну, видихну і скажу — знадобиться більше, ніж один сеанс.

Ще я розповідала про екологію і намагалася переконати, що на пляж можна ходити з полотняною торбою замість пакету. Бабуля міцно тримала оборону, адже «ось же я склала речі в пакет, пішла і нічого не протікає і не намокає». З іншого боку, вона ж не користується хімічними миючими засобами без необхідності і нарізає старий одяг на ганчірки. Чим вам не повторне використання?

Дні на морі тривали повільно. Ми їли варену кукурудзу і дині, купували на ринку морепродукти, гуляли набережною, плавали.

Лише одного разу вона від мене втекла — на концерт Олега Винника, який приїхав у Южне агітувати за Аграрну партію.

Тоді вперше набережна спорожніла і я змогла спокійно подихати вечірнім морем. Отак ми з’ясували, що бабуля більша гуляка, ніж я!

Одного разу до нас на пляжі підійшов хлопець, який хотів, аби ми перенесли покривало в інше місце — буцімто під накриттям місця лише для шезлонгів. Це був момент об’єднання, адже ми з бабулею одразу почали з ним сперечатися і пояснювати, що нікуди переходити не збираємося. Нас підтримали місцеві, бо пляж — громадський, накриття теж, але прибережні кафе вирішили додатково заробляти на шезлонгах, ставлячи їх у найкращі місця. Цей випадок міг зіпсувати відпочинок, якби не прекрасні люди, що допомогли відстояти право на пляж. А ще якби не наше з бабулею спільне вміння підтримувати власні кордони.

Анастасія Іванців

Цього літа я сама запропонувала бабулі поїхати зі мною. Вона довго вагалася, не відповідала нічого конкретного. Аж поки я сама зрештою не купила квитки і просто озвучила дати відпочинку. Ми були разом на морі вже двічі і це був чудовий відпочинок для обох. Адже попри різницю поколінь усе, чого ми хочемо від моря — солоної води, милосердного сонця, повітря із ледь вловимим запахом водоростей.

Інколи тиші.

Бабуля відмовляється їхати на море наступного літа. Каже, що і вдруге було вже забагато, що не має на подорож сил, але прямо у цьому не зізнається. Нехай право вирішувати буде за нею.

А що лишається мені?

Мені — молочний коктейль у кафе на набережній, теплий рідний погляд і, залитий рожевим присмерковим світлом, пляж.