Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
З чого все почалося
Багато років тому в мене виникла дуже сильна мрія потрапити в Антарктиду. Цьогоріч я був там близько півтора місяця, не враховуючи дороги: сушею, небом і головне — океаном. Навіщо? Як я переконався вже згодом, у більшості людей, які прагнуть побачити Антарктиду, мотивація схожа: строгі холодні пейзажі, неторкана природа, дикі тварини, романтика пригод і далеких подорожей, випробування себе, а ще — загадковість найменш звіданої частини планети.
Подекуди товщина льодової шапки становить понад чотири кілометри. На території материка немає поселень людей. Єдиним «населенням» є працівники сезонних та круглорічних науково-дослідних станцій. Під час антарктичного літа — тоді, коли в Північній півкулі зима — сумарно працює приблизно 5 тисяч людей. Взимку всі сезонні станції порожніють. Значна частина працівників покидає й цілорічні станції. Залишаються лише так звані зимівники — люди, що підтримують життєдіяльність станції впродовж року, а також науковці, які проводять дослідження весь рік.
У Порту Локрой, де розташована британська база, тепер музей.
Два роки тому вийшла моя перша книжка. Вона була зовсім не про Антарктиду, але у ній було багато про воду. На перший погляд, тематика першої книги зовсім не пасує до Антарктиди, хоч і називається «Нестримна сила води». Але мені цікаво все, і найстрашніше для мене — замкнутися на чомусь одному. Зокрема тому мене так тягнуло на той континент (і тягне знову).
Запропонував свою ідею керівнику Національного антарктичного наукового центру Євгену Дикому. Він дозволив прибути на українську науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» в Антарктиді. Потім я домовився з Видавництвом Старого Лева, і воно підтримало мене з цим проєктом. Долучились спонсори й безліч приватних осіб, вони зокрема допомогли зібрати кошти на квитки й мандрівку. Все відбулося, тож книга вийде друком у 2020 році, а поки я пишу про подорож на своїй сторінці у фейсбуці.
Хто взагалі може потрапити на континент
Навколо Антарктиди — своя екосистема. Це не означає, що весь світ — окремо, а Антарктика — окремо. Екосистем багато, однак антарктична особлива тим, що вона доволі крихка й від того, що буде відбуватися в Антарктиці, може залежати те, що буде відбуватися на планеті загалом.
Основні відвідувачі континенту — науковці та працівники науково-дослідних станцій. Також — екіпажі суден, які, щоправда, безпосередньо на землі Антарктики практично не бувають. Ще одна частина відвідувачів, яка з’явилася в Антарктиді порівняно недавно, — це туристи.
Небо у відкритому океані здається більшим.
В останні роки туризм в Антарктиді стає лише популярнішим. Крім яхт, екіпажі яких можна охрестити швидше поціновувачами плавання морями та океанами, до Антарктиди туристів доправляє чимало туристичних компаній.
Зважаючи на нічийність Антарктики, щодо неї діють міжнародні договори, які покликані як обмежити на континенті будь-яку військову діяльність, так і, наприклад, захистити екосистему Антарктиди від впливу людини.
Як розповідав капітан польської яхти «Сельма», що вже 15 років ходить у Антарктиду, всі туристичні точки мають свій ліміт кількості туристів, яких можна туди випустити із борту. Тож цю кількість необхідно розподілити між усіма компаніями. Якщо охочих буде більше, ніж дозволяє ліміт, хтось не потрапить на берег.
Такий ліміт встановили, щоб натовп туристів не витоптував рослинність, яка й так дуже повільно росте в Антарктиді, та не стресував тамтешніх тварин. Саме тому діють правила, відповідно до яких до різних тварин не можна наближатись на певну відстань. Наприклад, до пінгвінів — ближче ніж на 5 метрів. Та якщо він сам підійде, то тікати від нього не обов’язково. Натомість до морських котиків варто підходити не ближче, як на 30 метрів. Бували випадки, коли вони бачили людей і починали їх переслідувати. Щоправда, на суші вони не дуже швидкі.
Як я їхав через пів світу
Якщо чесно, то на початку я не дуже думав про те, як я добиратимусь. Кораблем — то кораблем. Але образ Антарктиди трохи затьмарював усвідомлення морської подорожі. А виявилося, що це окремий розділ. О, море! Адже до Антарктиди добираються в основному кораблями.
Експедиції зазвичай вирушають із трьох напрямків — австралійського, африканського та американського. Зазвичай, бо йти в Антарктиду можна і з інших країн, проте дорогою до шостого континенту кораблі все одно заходять у порти, наприклад, Чилі чи Аргентини. Так ішли в Антарктиду чотири українські морські експедиції, остання з яких відбулася у 2001 році. Тривалість цих переходів від берегів України до української станції «Академік Вернадський» перевищувала місяць часу.
Один із учасників такої експедиції розповідав мені, що дуже важко було безперервно чути гудіння суднового двигуна. Це був не комфортний сучасний лайнер, тож звукоізоляції там не було.
Справді, на мою думку, гудіння двигуна на яхті другий за дискомфортністю фактор після морської хвороби. Але морська хвороба рано чи пізно минає, а двигун гуде постійно. Тим більше, на яхті він у рази менший, ніж на експедиційному кораблі. Двигун на яхті ввімкнений не завжди, адже значну частину часу яхта йде під вітрилами.
Саме ж плавання морем досить нудне і одноманітне.
У якийсь момент виникає враження — те, що було до плавання, було дуже і дуже давно. А попереду — невідомість. Ти просто йдеш морем, і не зовсім зрозуміло, навіщо це все. Пізніше, коли організм дозволяє робити більше, то стає цікавіше. На борту «Сельми», наприклад, команда регулярно збиралася у кают-компанії і обговорювала різні теми: від шкоди акумуляторів до загрози вирубки Біловезької пущі, від безбожного промислу морепродуктів біля Бразилії до нового дихання української антарктичної програми.
Та одним із найкращих, хоч подекуди і найскладніших занять, було чергування за стерном яхти. Філософія капітана «Сельми», на відміну від капітанів багатьох інших яхт, була така, що хоч учасники плавання й платили гроші за тур, проте кожен з них є повноцінним членом екіпажу. Тож усіх без винятку внесли в графік чергування, і кожен вдень чи вночі мав відбути свої години вахти разом із напарником. За добу назбирувалося 8 годин.
Протоку Дрейка вважають однією з найскладніших ділянок світового океану.
Один із чергових вів яхту через протоку Дрейка та водами Антарктики, а інший був напоготові, носив чай і таке інше. Залежно від погоди, напарники змінювали один одного за пів години, за годину або і за цілих дві.
Чим зайнятися, коли тижнями навколо — океан
Усе залежало від хвиль і погоди. Коли хвилі були невисокі, вітер помірний, а небо чисте — то перебування на вахті було приємне і легке. Часто навіть вночі хтось стояв або сидів поруч, і ми провадили якісь балачки. Час минав доволі швидко, ніхто навіть не думав віддавати управління яхтою за пів години, а година минала непомітно.
Керувати яхтою треба за будь-якої погоди
Коли ж був вітер, а хвилі 6-7 балів, то це був стан концентрації. Інколи змусити себе встати було важко, особливо посеред ночі, коли яхту дуже гойдало. Вже коли виходив назовні і ставав за стерно, легшало. Це немовби таке «до/після». У таку погоду, особливо вночі, залишаєшся переважно сам, хоча до тебе часто виходить напарник поглянути, що і як. Також не спить капітан чи його помічник.
У хвилі тримати курс буває важко, яхта йде під кутом градусів із 45, тож за годину відчуваєш, як болять м’язи всього тіла: і ніг, і спини, і рук. Потрібно постійно балансувати, одна нога стоїть прямо, а іншою навприсідки. Руки постійно міцно стискають руль. Наприкінці ти вже радий, що тебе змінюють.
Тоді навіть пів години — це довго. Але таких випадків було не багато. Ще менше разів траплявся шторм у 9-10 балів, коли ніхто крім досвідчених не кермував. У ті ночі здавалося, що яхту рознесе хвилями на друзки. Хвилі били по корпусу так, що все двиготіло.
Фізично простіше й цікавіше, але дещо напружливо було йти водами Антарктики в абсолютній темряві, коли небо затягнуте хмарами, а довкола плавають айсберги. В один із таких переходів на чергуванні було 5 чи 6 осіб одночасно. Троє стежило за тим, щоб яхта не напоролася на лід.
У темряві він виринає нізвідки. Прожектори, встановлені на носі судна, світили потужно, але недалеко, тож інколи побачений запізно лід міг би пошкодити борт. Потрібно було час від часу світити також і ліхтарями, що «стріляють» далеко. Виловлювати зором лід і фіксувати його розташування. Постійно ліхтарями світити не можна, бо коли багато білого світла, то око погано бачить у темряві. Саме тому всередині яхти вночі в антарктичних водах використовують лише червоні лампи — як коли проявляють фотографії.
Маршрут до української станції починається в Латинській Америці.
Та кожен із цих станів, кожна погода, кожне випробування і навіть небезпека запам’ятовуються суцільною історією. У ній — і дуже сильні негативні враження, і сильні позитивні. Мабуть, від того, чого більше, формується загальне враження.
Хоч на початку я кілька разів шкодував, що ступив на борт яхти, після завершення плавання все складне залишилося лише спогадом. А все красиве спонукає ще не раз спробувати себе у ролі моряка.
Чим же займаються на станції «Академік вернадський»
Якщо дуже-дуже коротко, то відкриттями.
«Найбільше життя в Антарктиді сконцентровано не на суходолі, а в океані. А глибини океану сягають кілометра й більше. І там ще безліч майбутніх відкриттів і нових видів: від маленького хробачка й амеби до риб. Можливо, там є навіть якісь невідомі глибоководні тварини», — каже Ігор Дикий, біолог та керівник зимівлі 2019-2020 року.
Десятинога антарктична (морський павук), ізоподи (родичі наших мокриць), морські зірки, морські їжаки та кілька інших морських мешканців
Справді, глибини навколо Антарктиди значно більші, ніж кілометр.
Тож дослідження того, що там, на глибині, ще попереду. Особливо зважаючи на те, що люди можуть зануритись на пару сотень метрів. До слова, серед українських дослідників Антарктиди є кілька пірнальників, які досліджують підводний світ континенту.
Перші острови Антарктики.
«Ресурси [світового океану] в усьому світі вважаються головним ресурсом розвитку людства у 21 столітті, коли суходіл вже переексплуатаований, а Космос лише починає розвідуватись», — написав нещодавно у своєму пості Євген Дикий, керівник Національного антарктичного наукового центру.
Нещодавно, 20 листопада 2019 року, уряд прийняв рішення закупити наукове океанське судно льодового класу і почати відродження наукового флоту.
Також, за словами Євгена Дикого, наявність власного корабля такого класу дозволить Україні утворювати логістичні консорціуми, які мають свої станції, але не мають свого флоту. Тепер Україна буде у більш вигідному становищі.
Тим часом, українські науковці Марія Павловська, Євгенія Прекрасна та Артем Джулай цьогоріч на станції «Академік Вернадський» досліджували, як взаємодіють бактерії та фітопланктон — мікроскопічні водорості. У перспективі можна побачити, як вони впливають на всі інші організми в екосистемі Антарктиди. Крім того, науковці будуть досліджувати процеси продукування та утилізацію вуглецю. А це вже пов’язано з газообміном між океаном та атмосферою. Це допоможе краще зрозуміти процеси, пов’язані зі змінами клімату.
Після перебування на антарктичній станції, а також після безлічі новин у ЗМІ, здається, що в України починається нова епоха наукових відкриттів. Зокрема у світовому океані. Тут справді є за що вболівати, адже наукові відкриття — це один із напрямів, за якими вимірюється престиж країни.
