Порожнє, холодне і синє. Навіщо люди їздять на зимове море

Бачити мужність і силу, а не купатися

Таня Косянчук завжди мріяла побачити зимове море, але першу поїздку відкладала майже три роки, думаючи, що люди в принципі не їздять на море взимку. На четвертий рік усвідомила: ця поїздка — мрія. Ось уже п’ять років кілька разів на зиму дівчина їздить до Одеси.

Працюючи віддалено, може приїжджати на тиждень, працюючи в кафе біля узбережжя з краєвидом на море. Якщо робота за графіком — їде на вихідних.

"Зі звичайних речей — немає людей на пляжах. З глобальніших — взимку море набагато більше виходить з берегів. За ці роки зрозуміла, що для мене море не для того, щоб купатися, а для того, щоб дивитися. Взимку його видно найкраще", — розповідає Тетяна.

Морозного дня біля моря довго не посидиш, варто мати з собою щось гаряче — чай, кава, глінтвейн. В кафе на узбережжі можна просидіти кілька годин чи навіть пів дня, читаючи книгу. Гарно гуляти біля порту, парками й одеськими вуличками, особливо в грудні, коли вони святково прикрашені.

Несезонне море добре тим, що у середу можна вирішити: "Їду в п’ятницю!". З квитками немає проблем. Готелі, хостели та кімнати, розповідає Тетяна, часто коштують вдвічі дешевше.

"Добре побути з морем наодинці, бачити його шторми і хвилі, спостерігати, яке воно спокійне та холодне. Взимку найкраще видно морську могутність та силу".

Годувати чайок, збирати камінці й кататися на ковзанах

Ольга Карі, авторка блогу Karifood про людей, їжу та подорожі, разом із чоловіком, дизайнером та фотографом Антоном Лазутіним, нині їздять лише на несезонне море, зазвичай, на Балтійське. Коли вони були недосвідченими мандрівниками, то їздили до моря влітку. Обом це не дуже подобалося, але Антон був переконаний, що робить це заради Олі, а Оля думала, що заради Антона.

На морі в несезон Оля й Антон гуляють, розмовляють на лавках, фотографують, збирають камінці, ходять у музеї, годують чайок, катаються на ковзанах, спостерігають за людьми і природою.

Найбільше подружжя вразило січневе Балтійське море в містечку Сопот на півночі Польщі: не сковане кригою, але штормове й холодне. Попри те, що січень там — мертвий сезон, у вихідні біля моря збирається чи не все містечко.

Найбільшою розвагою в Сопоті для Олі була ковзанка біля пірсу.

Якось Оля та Антон проходили повз готель на березі, і звідти почали вибігати літні люди в купальниках. Вони стрибали у воду, плескали, занурювалися й бігли назад.

А ми такі йдемо в шапках до очей, шарфах до носа, нас збиває з ніг холодний вітер. Тієї миті я розправила плечі й вирівняла спину. Якщо люди так можуть, то чого я скорчена йду? — сміється Оля.

Справжнім зимовим морем для них стала Ризька затока в курортному містечку Саулкрасти в Латвії.

Оля й Антон приїхали туди в лютому, коли новорічні туристи вже роз’їхались, а квітневі ще не з’явилися. Не працювали ні кав’ярні, ні ресторани, ні магазини.

Але море було тим, заради чого варто приїхати хоча б на день: на вулиці -15, прибійна лінія з крижаною кіркою, а за нею лише синя вода. Єдиною розвагою було сходити в чомусь відчинений музей Мюнхгаузена. Коли вийшли звідти і повернулися до моря, затока до горизонту побіліла. Її скувало кригою за півтори години.

"Я вперше бачила, як у напівподиху замерзає хвиля. Навколо все стало білим. Вгорі кричали чайки та ворони", — згадує Оля.

Ще на Балтійському морі можна побачити тюленів, розповідає Оля. Іноді вони забрідають на берег, але про це одразу треба повідомляти спеціальні служби.

"Море навколо завжди різне, завжди інші хвилі, інші вітрильники, інші чайки. Для мене в літньому морі мало краси. На зимовому морі — без прикрас, пістрявих купальників та спеки — відпочиваєш. Мені імпонує порожнеча пляжів та пірсів. Це завжди можливість поговорити, з’їсти бутерброд, посмакувати гарячим і послухати себе", — каже Оля.

Мріяла, що буде весна, шторм, прохолодне море

Якби не діти, чернігівська журналістка Ірина Ломонос їздила би на море лише в березні, коли море "повне, справжнє, безлюдне, а хвилі розкішно високі". Думка, що море ранньої весни може бути прекраснішим, ніж влітку, прийшла до Ірини в студентські роки, коли вона працювала вихователькою в дитячому таборі.

Вихователі заїхали до табору "Кастель" неподалік західної околиці Алушти раніше за дітей, щоби привести його до ладу.

"Море було прохолодним, але прекрасним. Свіжим, чистим, штормовим, яскравим, гордим. Пахло квітами оливкових дерев та водоростями. Це було справжнє море, а не велика водойма, у якій плюхаються тисячі туристів", — пригадує Ірина.

До заїзду дітей залишалося ще кілька днів. Ірина щодня ходила вздовж краю води. Сьогодні пригадує, як вітер розтріпував її волосся, а бризки води заливали одяг і взуття. Ірина продовжувала йти й уявляти: вона — сам на сам із живою стихією.

"З того часу я мріяла, що колись ми з чоловіком будемо йти ось так поряд вздовж прибою. І буде весна, свіжий вітер, шторм і справжнє море".

"Мрії здійснюються", — написала Ірина в соцмережах, коли знову потрапила на море в березні 2010 року зі старшим сином, вагітна молодшим. Старший син брав участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, які проходили під Алуштою, й Ірина напросилася поїхати з командою.

"Це було саме так, як я собі уявляла. Коли ми виїжджали з Чернігова, на вулицях ще лежали кучугури снігу. Алушта ж зустріла нас розквітлими вишнями та примулами. Було ще досить прохолодно, але саме і стало величезним плюсом. Звісно, я приїхала й одразу ж побігла до моря. Хвилі досягали мого зросту. Бризки злітали на набережну. Неймовірно свіже повітря, людей на узбережжі небагато, місто чисте й не запилене, зелень — свіжа".

Після цього Ірина вперше потрапила до Одеси — у березні, коли забирала з санаторію одного із синів. Майже випадково — просто путівки в літній санаторій діставалися не всім.

"На щастя, як виявилося. Напередодні в Одесі була шалена злива, вулиці затопило, потім вода зійшла й забрала із собою увесь бруд і сміття. Повітря було свіжим і чистим, вулиці аж блищали. І навіть дощ, який накрапав у день мого приїзду, робив місто більш романтичним, створюючи якусь паризьку атмосферу".

Море було саме таким, яким вона його любить із юності: штормовим, живим і нескореним. Вітер був шквальний, здіймалися хвилями, але Ірина все одно пірнула в холодне море на кілька хвилин.

Ірина береже мрію студентських років на узбережжі в Алушті в Криму: цим прохолодним берегом вона досі хоче пройтися з чоловіком. Але зараз Крим окупувала Росія й Ірина туди не поїде.

"Я завжди мріяла, коли діти підростуть, поїхати на море з чоловіком і йти вздовж холодного, але прекрасного моря, і щоб вітер розтріпував волосся. Так от, я впевнена, що це обов’язково станеться. Крим звільнять від окупації, буде обов’язково рання весна, і я поїду на те саме море".

Записали собі відеопослання: повернутися до зимового моря за 5 років

Громадська активістка Світлана Дубина з чоловіком не планували, але опинилися на березі моря в Одесі наприкінці лютого. Мали тоді непростий фінансовий час, закордон чи лижі були не по кишені, але дуже хотілося перезарядитися. Вирішили взяти квитки до Одеси.

Світлана розповідає: "Не дивно, зима, робочий тиждень. Хто ж у цей час пхатиметься в Одесу? Валізи? Ви про що? Легкі рюкзаки й батончики на перекус! Головне — шарф і шапка. Й окуляри! Бо хто ж їде на море без них?"

У Кропивницькому, звідки виїхала пара, було морозно, а Одеса на пероні виявилася сонячною й вітряною, температура — трохи вище нуля. Планів — жодних, окрім побачити море. Найближчим був одеський пляж Ланжерон.

"Море переливалося бірюзою, зеленню й синню, манило на горизонті й відблискувало променями. Нас зустрів абсолютно порожній пляж, на якому в сезон ніде яблуку впасти. Що ми робили на морі взимку? Раділи йому! Радіти, що можна підійти до нього не по головах і тілах, а безперешкодно. Усі фотозони вільні, а на фоні нікого, окрім чайок і хвиль. Чи ви маєте влітку час посидіти на лавці і просто поспостерігати за людьми? Людьми, які не поспішають, не запрошують до креветок і вареної кукурудзи, не б’ються за шезлонги й місце під парасолькою, не сваряться, що знов хтось хильнув зайвого»

Зимове море, каже Світлана, — це нагода перетнутися з бігуном, парою літніх людей, які прогулюються із собачою, групою жінок, які зібралися на ранкову зарядку, закоханою парою, що зустрічає сонце в альтанці.

"Це не були натовпи людей, але ці люди були щасливими! Чомусь влітку ми не намагаємося сісти біля моря й тихо подумати чи помріяти. Ми витрачаємо час на плавання, обмазування кремом, поїдання всячини, а взимку… Узимку ви ловите обличчям перші теплі промені, тулячись один до одного якомога ближче".

Щоб зберегти мить, Світлана з коханим вирішили записати собі відеопослання в майбутнє. Захотіли за кілька років відчути цей момент знову, хай і з-під віддалі.

"Ми побажали нам у майбутньому повернутися до зимового моря за 5 років. Із мріями, історіями успіху і втрьох. Ми не кидали камінців і монет у воду, ми просто запустили це бажання в космос, аби його точно почув Всесвіт".

До холодних берегів з багетом у рік Півня

Перше зимове море сталося з Мартою Бартошевською випадково. На початку нового року хлопець, якого вона заледве знала, запросив її на свою лекцію з назвою, яка інтригувала, — "Как жить по понятиям в год Петуха". Ця поїздка підштовхнула її до наступної мандрівки. Відтоді Марта уявляє себе лише на зимовому узбережжі.

"Усе це звучало, як велика авантюра, тож я вирішила підбити на це і свою подругу, яка в той час була вдома у Вінниці. Я, моя подруга й ще дві дівчинки з Києва й Полтави їхали до січневої Одеси".

Марта їхала до зимового моря, яке завжди мріяла побачити.

"День у місті почався з дуже важливої для мене думки — перебування тут і зараз. Правду кажучи, я вважаю, що все хороше, що я маю у своєму житті почалось якраз із цього ранку, ранку, коли під час йоги я почула цю ідею».

День у холодній Одесі Марта нині пригадує так: світло й сонячно, всюди ніжна тінь голих дерев, компанія йде довгою дорогою до берега. Марта завбачливо купила плівку для фотоапарата, аби познімати. Дівчина з Полтави записує відео, де Марта обіцяє собі трішки пожити біля моря.

"На березі було багато людей, усі вони займалися різним — хтось бігав, хтось годував чайок, хтось ходив на пірс і кидав монетки в море. Я просто дивилася на це зачудовано й не могла зрозуміти, у чому ж секрет цієї магії. Я бачила щасливі обличчя дівчат — зняла їхні портрети, усе було так мирно й не хотілося зовсім звідти йти. Навіть попри холодний вітерець із моря".

Побачення з Одесою тривало дванадцять годин і не було суцільним морем. Увечері компанія пішла на лекцію, гуляла містом і пила вино.

Проте вже за місяць Марта збирала речі. Дівчина вирішила, що знову поїде на один день до зимового моря — просто так, без приводу, аби набутися із морем. "Це була соло-мандрівка".

На самоті з хвилями: як поїхати в соло-подорож на море

Вийшовши з потяга, Марта одразу ж пішла до найближчої пекарні, узяла собі теплий багет і побігла на одеський пляж Ланжерон — дивитися на лютневе море.

"Воно було самотнім. Людей майже не було. Проте я застала жінку, яка сиділа на березі й незворушно дивилась у далечінь. Мені так сподобалась її медитація. Хотілося сісти поруч і просто приєднатися до неї, та побоялась, що це може щось зруйнувати. Тому я стояла неподалік, кликала чайок своїм хлібом і майже не відчувала плину часу, лише тут і зараз".

Особливих розваг не потрібно. Бо зимове море більше про відчуття, ніж про дію.

Фоторепортаж із зимової Одеси

Навіщо їхати на море, коли холодно? 7 вагомих причин