В Ізмаїлі, на кордоні з Румунією, немає моря, але є Дунай, порт і морський вокзал. Тут три університети, де навчають морських професій, і військово-морський ліцей. Якщо пройтися вулицею і опитати місцевих про те, чим вони займаються, майже всі скажуть: ходжу в море. 

Дід відходив за всіх

Біля пам’ятника морякам на шляху до морвокзалу стоїть чоловік весь у білому — літній формі моряків. Це Олександр Алєксєєв, військовий моряк у запасі, тобто на пенсії. Люди зазвичай їздять на море у відпустку, а він, каже, і так наплавався.

Обирати професію йому не доводилося. Неподалік селища біля Баку, де він виріс, було Каспійське військово-морське училище. Селище, далі школа, а наступна зупинка – училище.

«У нас 90% хлопців ішли хто на хіміка, хто на штурмана. Думати не доводилося», – каже чоловік. Після училища вони з дружиною і новонародженою донькою поїхали на Камчатку – Олександр отримав там роботу хіміка-підводника.

Олександр Олексійович вдягає морську форму майже щодня.

Протягом десяти років на Далекому Сході він працював хіміком на військових підводних човнах. Службу несли в Охотському морі біля Курильських островів. Командував бригадою, яка відповідала за захист від зброї масового ураження, а також за устаткування для дихання під водою.

Ще опікувався приладами радіаційної розвідки, хімічного контролю, газового аналізу. У Радянському Союзі, згадує, весь час чекали на напад з боку Америки, тож була серйозна військова база.

Про народження своєї першої доньки Олександр Олексійович дізнався від голови комісії під час захисту диплома

У море надовго не виходили. Максимум – на тиждень. На підводних човнах акумулятора вистачало на три доби, після цього треба обов’язково зробити перерву для підзарядки. Але й так жити підводним життям було складно:

«Під воду пішов, у відсіках тиша, тебе ні кидає, ні бовтає, ні качає. Навколо одні й ті самі люди, одна команда, одна служба – кожен день одне й те ж», — згадує військовий. У вільний час під водою дивились фільми. Ставили кіноустановку «Україна» та вивішували великий екран у каюті. Найважче, каже, без сонячного світла та в закритому просторі — навіть на перекур не вийти.

«Щойно човен виринає, першим вилітає нагору командир, потім я, за мною вахтенний офіцер, і нарешті виповзають матроси. І всі зразу за цигарки — по три за раз», – каже Олександр і закурює.

У вільний час моряки на підводних човнах роблять макети човнів У вільний час моряки на підводних човнах роблять макети човнів

Він кілька разів намагався кинути, але не вийшло. Зрештою, в нього навіть прізвисько було «хім-дим». Щоправда, не через цигарки, а через специфіку роботи. Крім усього іншого він займався маскуванням військових об’єктів димовими завісами. Хімія + дим = хімдим.

Після 10 років служби Алєксєєв з родиною переїхали в Ізмаїл. Треба було допомагати батькам дружини, і, до того ж, тут природа, овочі, фрукти. В Ізмаїлі Олександр змінив службу на викладання спершу захисту від зброї масового ураження, а потім «екологічної безпеку державного кордону». У морській академії працює й досі. Вчить майбутніх моряків керувати судном на спеціальних тренажерах. Судном, а не кораблем. Бо корабель – військовий, а судно – цивільне. У конспектах студентів постійно доводиться це виправляти.

«Ні чорта не прасуєте гюйси, скільки вам командир не казав», – каже Олександр курсантам.«Ні чорта не прасуєте гюйси, скільки вам командир не казав», – каже Олександр курсантам. Анна Ютченко

Має двох доньок, троє онуків та внучку. Але молодші покоління у море пускати не хоче: «Тяжко це. Я їм так сказав: дід за вас всіх відходив».

Робота для ледарів

Дмитро тільки готується вийти в море. Йому 19 і він навчається на електромеханіка морського транспорту. У його родині – майже династія. Дід був військовим моряком, і навіть давав п’ятирічному Дмитру міряти свій гюйс. Так називають матроський комір, частину флотського костюму. Одягнув його і каже: “Ти теж будеш моряком”.

Так і сталось – Дмитро закінчив у військово-морський ліцей, але дисципліна там була зажорстка, тому він трошки скоригував своє майбутнє і пішов у цивільні моряки. Стрільби й шикування немає, зате є літня практика на судоремонтному заводі. Паралельно хлопець підробляє у місцевому фастфуді.

У Дмитра є татуювання літака. Чому не корабля, каже, бо саме літак для нього — символ свободи.У Дмитра є татуювання літака. Чому не корабля, каже, бо саме літак для нього — символ свободи. Анна Ютченко

І чекає, коли вже можна буде вийти в рейс. Очікування – процес тривалий. Спершу треба підготувати купу паперів: медичну книжку, сертифікати про навчання, паспорт моряка, закордонний паспорт та інші. Потім пройти співбесіду англійською. І лише після цього стати на облік у крюінгу – фірмі-посереднику між моряками та суднами. А тоді вже особиста справа чекає свого часу. Коли є запит, скажімо, на механіка, спеціаліста викликають і він іде у рейс. Контракти можуть бути різні: від 2 місяців до року.

Головний мотиватор Дмитра – мама. Особливо, коли ліньки вчитися.

У такі рейси студенти морських спеціальностей мають почати ходити з другого курсу навчання, щоб за 4 роки бакалаврату окрім теоретичного диплому про закінчення вишу, наплавати рік робочого практичного диплому. Якщо не наплавав рік – має відходити штрафні 3 роки, доки отримає цей робочий диплом і піде у повноцінний рейс. А поки без практичного диплому його позиція на ринку праці нижча. І піти у повноцінний робочий рейс одразу після випуску майже неможливо.

«Електромеханік — найзатребуваніша професія на судні, бо без них ніяк. Але її називають працею для ледарів. Якщо гарне судно, електромеханік майже нічого не робить: лампочки міняє, отримує 7 тисяч доларів, подорожує», — розповідає Дмитро.

Крім грошей, подорожі – одна з найголовніших мотивацій хлопця до вибору професії. Каже, найбільше хотів би потрапити до США. Перше, що зробить там – піде в Макдональдз. Дізнатися, чи там смачніше, ніж в Україні.

P.S. У жовтні Дмитро вирішив все ж піти у військовий флот. Каже, відчув, що дисципліни йому не вистачало. І громадський флот – не його. Зараз він у Миколаєві на навчаннях. Хлопець взяв академвідпустку і пішов в армію за контрактом. Рік служитиме на кораблі у військово-морських силах. А з нового навчального року переведеться в Одеський університет військово-морських сил.

У кожен порт

Марія Федорівна 40 років прожила із чоловіком-моряком. Він теж був електромеханіком, ходив спершу в місцеві рейси, а потім у дальні. Марія працювала кухарем на кораблі, і в перший закордонний рейс, до Туреччини, пішли разом.

“Один раз сходила – а повернулась вагітна. Розписалися”, – розповідає жінка.

Марія Федорівна вперше за 10 років нафарбувала губи після смерті чоловіка. До того, каже, щомісяця ходила до перукарні, чепурилася — все для нього.Марія Федорівна вперше за 10 років нафарбувала губи після смерті чоловіка. До того, каже, щомісяця ходила до перукарні, чепурилася — все для нього. Анна Ютченко

У наступний рейс чоловік пішов сам. Повернувся, коли дитині вже було 3 місяці. Це був єдиний раз, коли вони не бачились так довго. Щоб зустрітися в дальніх рейсах, Марія приїжджала в кожен порт, де зупинявся його екіпаж – а це з десяток міст по всьому узбережжю Радянського Союзу: Краснодар, Вентспілс, Одеса, Маріуполь, Скадовськ, Новоросійськ, Туапсе, Батумі, Поті. Чоловік слав радіограму з координатами наступної зупинки, і вона рушала туди літаком чи поїздом. Декрет був єдиним винятком.

«Він любив, щоб я вже була на причалі, коли корабель прибував. А коли відправлявся, я сходила на берег остання, — згадує Марія. — Коли син був маленьким, його забирав мій тато, і я їхала до чоловіка. А як сину виповнилося три роки, їздила з ним».

«Коли переглядала фото, трошки розхвилювалася, але потім заспокоїлася, розумію, що треба жити далі», — каже Марія Федорівна

Сама більше в море не ходила. Заручених на корабель не брали, аби не порушувати дисципліну. Та й узагалі жінок в море брали неохоче – тодішній капітан порту, згадує жінка, був категоричним і вважав, що жінка на кораблі – до біди.

Зараз світ змінився й трохи порозумнішав. Дівчата вчаться на морські професії, проходять практику на кораблі. А ще в кожного корабля є хрещена мати – та, хто розбиває пляшку об борт. Цей ритуал обов'язково має виконати жінка.

Фотографії Анни Ютченко