Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Табір може вчити різного. Люди, які в дитинстві об’їздили табори на узбережжі, розповіли редакції "О, Море", чим запам’яталися їм літні зміни, чому вони туди поверталися і як досліджували себе.
Кімната жаху, кіно та недитячі розваги
Миколі Базаркіну 36 років, він режисер монтажу й мандрівник. У його портфоліо – фільми "Заповідник Асканія", "Вулкан", "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" та інші. Років десять тому разом із українським режисером Леонідом Кантером він дістався Тихого океану, щоб віднести табурет на край землі (про цю подорож розповідає фільм "Людина з табуретом").
А в дитинстві його головною мандрівкою була поїздка в табір. Він побував у п’яти таборах на узбережжі, а в один, біля Києва, повертався 13 разів, інколи по дві зміни поспіль.
Якщо порахувати, то я провів тільки в одному таборі цілий рік свого життя. Табір – це перше відлучення від сім’ї, перша самостійність і відповідальність за самого себе. Сховавшись від батьківських очей, в таборі я спробував перші сигарети, алкоголь, маріхуану, секс.
Кохалися ми парами по черзі, завісивши ковдрою вікно. Хтось стояв ззовні й за гроші пускав пацанчиків з молодших загонів – дивитися і вчитися. Бізнес процвітав, аж поки один хлопець не впізнав у моїй партнерці свою сестру. Довелося пригощати його сигаретами, аби він не осоромив мою тодішню дівчину і не промовився батькам.
Кожні два дні ми ставили виставу. Виступати я любив, і навіть кілька змін поспіль отримував нагороду "корифей сцени". А на дискотеках загартовував свою любов до дівчат і електронної музики. Саме там можна було наблизитись до різних дівчат, відчути флюїди й гормональні сплески.
А ще ми з друзями вигадали "кімнату жахів". Заводили людей до кімнати, лякаючи монстрами з шафи, привидами, страшними звуками, і, звісно, моторошними історіями.
У табір щотижня привозили кіно. Відтоді я люблю колективні сеанси перегляду. Та найбільше ностальгую, певно, за друзями, які щороку приїжджали в табір і були ближчими за однокласників. Вже з появою соцмереж ми зуміли кілька разів зібратися у Києві, але доросле життя краде в відчуття легковажності й свободи.
Заснути на пляжі й змитись у море
Юрію Юдіну 25, він знімає соціальну рекламу. І ще він професійний культорг, тобто культурний організатор. У таборі це людина, яка не дає сумувати іншим і вигадує для них активності. З 2011 року Юра працював у таборі "Приморський" на Арабатській Стрілці.
Я ніколи не їздив у табір відпочивати. Я був дуже домашньою дитиною, сильно прив’язаною до сім’ї, виріс у спальному київському районі. Взагалі якось так склалося, що навколо було мало людей, з яких хотілося брати приклад. А коли я в 17 років потрапив на свою першу літню зміну, то ці люди знайшлися. Я познайомився з абсолютно різними людьми, кожна з яких мала свої круті навички й знання. Кожна мала свою модель життя й світу, а в таборі можна було спробувати себе в різних ролях.
Головне завдання – знайти себе в цьому просторі.
Вечірні розваги в таборі
Пам’ятаю, головною розвагою на зміні було колективне спілкування. 30 людей сидять у когось в кімнаті чи затінку дерев, розкиданих територією табору. Це момент стишених історій. Знаю, що зараз комерційні табори часом додають у перелік атракцій йогу, баскетбол, теніс, ковзанки у серпневу спеку. І все було би добре, якби розвага номер один – живе спілкування – не відходила на другий план.
Завжди можна себе зайняти чимось дивним, дурним, романтичним і забороненим. Наприклад, втекти вночі з кімнати гуляти вздовж лінії моря, залізти на дах, аби краще бачити зорі. Якось ми взяли підзорну трубу розглядати місяць та заснули на березі, не підозрюючи, що буде приплив. Прокинулись о п’ятій ранку від того, що нас зносить вода.
А ще директорка табору вигадала нічну подію – купання. Ми всі разом йшли о десятій вечора дивитися на іскри планктону та співати пісні, закутавшись у ковдри. У місті я найбільше сумую саме за цим – сидіти біля багаття разом і співати щось, зрозуміле лише вам.
По поверненню кожен сумує за своїм: людьми чи історіями, які можна потім переказувати, за умовністю дисципліни чи атмосферою. В мене досі не затихає чат загону, що провів тут літо 2 роки тому. Щоправда, я не впевнений, чи хотів би відправити своїх дітей у табір. Це, звичайно, хороша школа життя, але дитина має бути для цього готова – адаптована й соціалізована.
Володарка чіпсів – володарка Всесвіту
Каті Квашинській 20 років, вона вчиться в Києво-Могилянській академії на екологиню. А кілька років тому провела літо в англомовному таборі Unity в Затоці.
Коли мені було 14, подруга порадила табір, який став для мене справжнім випробуванням на соціалізацію. Вся комунікація відбувалася англійською, що ускладнювало й так непросту задачу з усіма потоваришувати. Нас одразу розділили на окремі команди, і в мою не потрапив жоден з моїх знайомих.
У таких умовах відкриваєш ті свої сторони, які не відкрила би в селі у бабусі. Я, наприклад, вчилась бути впевненою в собі, бо кожен день потрібно було долати мовний бар'єр. У мене був фотоапарат, і я намагалась не пропустити нічого важливого, тому непогано прокачала свої вміння знімкувати.
Окрім занять англійською ми ходили на море та розглядали продавців та продавчинь кукурудзи на пляжі. Я не фанатка купання в морі, мене більше захоплювала ця літня естетика та спостереження за людьми, які проїхали сотні кілометрів зі своїх запилених міст, щоб полежати біля моря.
Обожнювала моменти, коли нас відпускали в магазин, де можна було купити собі щось шкідливе, що забороняли вдома. Чіпси! Розумієш, що володієш Всесвітом, коли стаєш володаркою пачки чіпсів.
Окремою розвагою для мене була поїздка в поїзді. Табір окуповує майже весь вагон, і ви знайомитесь один з одним. Момент, коли вперше бачиш людей, з якими треба жити це літо разом. У потязі ми познайомились з одним із наших ватажків, який після України поїхав у Африку, а зараз працює в ООН. Тепер у мене є зв'язки в ООН, налагоджені в Затоці.
Сумую за атмосферою, коли люди за короткий проміжок часу стають надзвичайно близькими. Табір – це ніби коротке, наповнене подіями життя. А кожен день – нові випробування, які перетворюють тебе на кращу версію самого себе.
Суп із мийного засобу
Матвію Краєву 18 років, зараз він вчиться в Данії, а в дитинстві кілька разів їздив у пластунський табір на дикому пляжі біля Лебедівки.
Моя мама з 2002 року організовувала пластунський табір "Чорне море" між Лебедівкою та Миколаївкою. Цей табір стояв на кручі, біля дикого пляжу, романтика!
Мама любить розповідати історію про те, як я вперше поїхав у табір у дитячому візочку. Це саме був перший рік його існування, ціле літо йшли дощі, які розмили і так погану дорогу з Одеси, тож навіть добирання до табору виявилося екстремальним.
Ми жили в наметах, самі готували їсти й купалися в дикому морі. Намети стояли на крутому схилі над диким морем. Навколо лише степ і поля перестиглої пшениці. Було відчуття, що ніхто й ніколи не доїде в цю далечінь збирати врожай, простіше забути про його існування. До найближчого асфальту було 5 кілометри, до відділення банку – 11.
Там майже не було телефонного зв’язку, і ми залазили на пагорби, аби зловити хоча б якийсь сигнал. Тоді саме в усіх почали з'являтися смартфони, й вони час від часу падали у вбиральні, викопані в лісі.
У когось постійно згорали шкарпетки, які сушили на вогнищі, а найдивніший смак у своєму житті я відчув, коли ми переплутали пляшку олії з мийним засобом та зробили засмажку для супу зі смаком евкаліпту. Хоча ні, був ще компот із аличі, який ми готували кілька годин, а потім зрозуміли, що залили його морською водою.
У дитинстві для щастя достатньо опинитися серед необмеженої природи біля моря, їхати велосипедами розбитою дорогою за морозивом чи рвати ягоди в сусідньому селі. Або піти на дискотеку й одразу ж із неї втекти на берег моря, подалі від людей.
