Яхт-клуб не працює. Чим у Чорноморську займаються професійні яхтсмени

Відпочинок в Затоці та Санжійці 2021: дивіться другий випуск "О, море шоу"

Тут, на парковці, все ще збираються люди, чия любов до моря починалася зі школи. Вони ходять під вітрилами, влаштовують екскурсії, беруть участь у змаганнях, облаштовують яхти для людей з інвалідністю.

Яхтсмени згадують минуле — як колись чергу в секцію вітрильного спорту можна було чекати п’ять років та як одного разу їх захопили в полон сомалійські пірати на іншому кінці світу.

Побудувати школу

Чоловік на причалі ладнає червону яхту з білими вітрилами. На корпусі — знак «людина з інвалідністю». У нього сива борода й капелюх із написом «Boss». Це дядя Ваня — колись саме він будував вітрильну школу, якої вже немає.

Дядею Ванею його називають усі, він так і представляється. За паспортом його звати Іван Горяк, він переїхав у Чорноморськ півстоліття тому з Хмельниччини. Каже, в дитинстві робив яхти з паперу й пускав по воді. З цього все й почалося.

До моря 16-річним юнаком дядя Ваня переїхав сам. Батьки лишилися жити на Хмельниччині

«Море мене кликало. Я сам із села, вибратися звідти було складно, в мене навіть паспорту не було. Правдами й неправдами я його таки дістав і, як мені стукнуло 16, поїхав шукати щастя. На завод не взяли — замолодий, але дозволили лишитися учнем. У заводську секцію яхт також записали не одразу — не вистачило місця. Довелося йти в аквалангісти», — згадує дядя Ваня.

Пірнав він не довго. За п’ять років, каже, допірнався до переохолодження. Лікар категорично заборонив лізти під воду.

Хлопець спершу протестував, бо вже не уявляв свого життя без великої води. Та незабаром доля підкинула йому подарунок — місце в секції яхт звільнилося і довелося повернутися до мрії #1.

Так почалася історія людини, яка вже півстоліття не бачить свого життя без вітрил.

Секції вітрильного спорту тоді були й при заводі, і в порту. Врешті-решт їх об’єднали в одну школу, а місцева влада виділила місце біля моря для елінгу — будівлі, де зберігають та ремонтують яхти.

Елінг будували всім світом.

«Ми стежили за будівництвом, допомагали, як могли. Але важко було щось будувати, коли поруч стоять яхти. Постійно тягнуло вийти в море, — каже дядя Ваня. — Нас так крутило, що будівельники самі нас відпускали».

Коли школу збудували, дядя Ваня став навчати нових учнів — допомагав із практикою, тренував підіймати вітрила, керувати судном, бути першими на змаганнях, підкорювати вітер.

Усі яхти, на яких ходив дядя Ваня, належали заводу. Він усе життя пропрацював слюсарем-трубопровідником, а вітрильний спорт був чимось на кшталт позаробочої активності. На всіх змаганнях він був представником вітрильної команди заводу, ходив під вітрилами на змаганнях у Туреччині, Болгарії та навіть Атлантичним океаном.

З матроса стати капітаном. І навпаки

Одним із його учнів був Олександр. Він ходив у вітрильну школу з шести років. Марив морем, майже не прогулював заняття, мав хороші результати на змаганнях, опинився в олімпійському класі. Врешті його забрали на яхту «Посейдон» — таку велику спортивну білу яхту, як на картинках.

Сашко роками був членом екіпажу, але до керування його ніяк не підпускали. А хотілося бути капітаном. Тоді він довго просився в дяді Вані — мовляв, той же усе одно ходить у рейси світом, а яхта стоїть. Врешті вмовив. Довелося навіть влаштуватися на завод, щоб отримати довіренність на керування яхтою, бо капітаном яхти, яка належить заводу, могли бути лише працівники цього заводу.

Олександр – місцева зірка вітрильного спорту. Щоразу як привозить зі змагань перемоги, дає інтерв'ю місцевим ЗМІ.

Випросив. Дядя Ваня віддав йому свою яхту, а сам пішов на пенсію.

А потім все знову перевернулось: колишній учень покликав вчителя до себе матросом. Коло замкнулось.

«Так ми і помінялися. Ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак», — сміється Олександр.

Для Олександра яхти — це хобі. Їздить на змагання в Туреччину та Болгарію. Про свій основний вид діяльності він не розказує. Каже, море цікавіше.

На яхті й у морі може статися всяке. Наприклад, траплялося, що людям відривало кисті. Але загалом, заспокоює дядя Ваня, у керуванні яхтою немає нічого складного.

А те, що він втратив на яхті чотири зуби — «то їх і ложкою можна вибити». І мізинець, який відірвало, пришили назад, тож все добре

Головне — дотримуватися правил і субординації. Під час шторму, скажімо, один член екіпажу має лишатися нагорі, а інші ховатися всередину. А воду, якщо заливає, мають викачувати всі: хто кружкою, хто відром.

Звільнитись із полону сомалійських піратів

Любов до яхтингу можна монетизувати. Наприклад, переганяти їх з Карибів у Середземне море. Хтось, скажімо, хоче купити яхту в одній частині світу, а отримати її в іншій. І тоді покупець наймає людину, яка пережене її морем. Щось схоже роблять із автомобілями. Робота є цілий рік. А у вільний час на своїй яхті можна ходити куди завгодно — наприклад, у Грецію чи Середземне море. Цим Андрій і займається.

Він теж навчався в цій вітрильній школі. Ще з семи років. У 24 він уже пірнав у Червоному морі, бачив рифи, де водяться акули та восьминоги, навіть зачепив сіру рифову акулу ластами. А у 25 екіпаж його яхти взяли в полон сомалійські пірати.

Андрій каже, що він останній романтик моря.

Вони вчотирьох з друзями йшли на Австралію. Зупинилися в Аденській затоці між Аравійським півостровом і Сомалі. Попереду був місяць Індійським океаном, і це була остання суша перед довгою дорогою.

«Раптом до нас підпливли рибаки. Ми їм зраділи — думали, ось купимо дешевої риби, буде нам на цілий місяць. Але в них були трохи інші плани: вони заманили мого матроса до себе на баркас, приставили йому до горла ножа й почали тікати вздовж узбережжя», — згадує Андрій. Друзі, ясна річ, рушили рятувати товариша, шість годин переслідували піратський човен, але не могли підійти близько, бо яхта одразу сіла б на мілину.

«Друга, прив’язаного до колоди, знесли на берег. А ми вирішили дочекатися ночі й штурмувати берег», — каже чоловік. Але план втілити не встигли — пірати прийшли самі та зі зброєю

«Усе, що я бачив досі у фільмах і бойовиках — це повна маячня. Я відчув, як це, коли у тебе стріляє людина, в якої навіть не змінився вираз обличчя. Звук від тієї кулі дуже довго стояв у мене у вухах», — розповідає Андрій. Яхту захопили, а всіх членів екіпажу взяли в полон.

Потім почалися десять днів вимагання викупу:

«Щоранку чоловік підходив до нас, демонстративно заправляв патрон у рушницю і казав завчену англійською фразу: «Я знаю, що ти маєш 800 доларів, ти маєш мені їх віддати». І так 10 діб. А ти через цей приціл дивишся на нього й думаєш: стрільне чи ні. Сказати йому нічого не можеш — не зрозуміє. І віддати не можеш — бо нічого немає, ми всі заощадження вклали в яхту», — пригадує чоловік.

Вирішилося все само собою. Тоді саме в Сомалі самопроголошена республіка Путленд оголосила про свій суверенітет і хотіла цього визнання від інших країн, згадує Андрій. Тому забрала чоловіків, місяць тримала їх у себе і чекала якихось дій від України. Але не дочекалася і просто посадила чоловіків на літак додому, пригадує Андрій.

Ця історія відбулася двадцять років тому, але Андрій — чи не єдиний з усього екіпажу, хто готовий про це говорити.

«Колись ми сиділи в компанії разом із другом, якого тоді, власне, захопили першим, і я згадував цей випадок. І друг мені сказав: «Ти пам’ятаєш подробиці того, що я так хочу забути». Я зрозумів, що завдаю болю, хоча дуже його люблю. Відтоді ми не спілкуємося. Не хочу, щоб він переживав це знову».

Переобладнати яхту для людей з інвалідністю

Зараз Андрію 47, він називає себе останнім романтиком моря, а яхту — живою, регулярно виходить в море й навчає дітей з інвалідністю, зокрема з розладами аутистичного спектру та ДЦП. Дає порулити, відчути себе капітанами та членами екіпажу. Каже, на яхті вони почуваються впевненіше. Андрій помітив дивне: попри те, що яхта качається, і впасти там легко, діти з поганою координацією ніби лишають її на суші. А на яхті впевнено ходять, навіть бігають. Пояснює, що на яхті значно простіше навчити їх бути в соціумі та не боятися. І додає: «це їх лікує море».

Проєкт цієї яхти розробляють індивідуально і планують запатентувати

А Олександр і дядя Ваня облаштовують яхту для людини на візку. Поставили додатковий пандус, табурет — аби можна було керувати сидячи.

«Люди на інвалідних візках мають право відчути, що таке море», — каже Олександр.

Їхня яхта вже старенька і майже не бере участь у змаганнях. Хіба що разом із такими ж яхтами-пенсіонерками. Інколи, щоправда, катає працівників заводу, що відпочивають тут на базі авіазаводу. Яхта теж належить підприємству.

Всі троє вчилися морю тут. Зараз школи, як і збудованого всім світом елінга, немає, але є ідея, повторює Андрій: «Море мене навчило, що ти можеш бути найвидатнішим капітаном, але без команди ти просто одинак. Хочеться відремонтувати той елінг, з якого все починалося, й навчати дітей, як колись навчили нас».

Яхт-клуб у Чорноморську розташований на 116 причалі. Там і шукайте Дядю Ваню, Олександра та Андрія. «Сухопутна» адреса: Набережна вулиця, 75А

Фотографії Анни Ютченко