Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
"Якби всі в цьому світі любили себе і поважали своє життя, то половини проблем просто не було б, включно з війнами", — впевнена Анна.
Анна Салата — українська журналістка, піарниця та івент-менеджерка, яка також відома організацією серії вечірок "Донишко" — тематичних дискотек, що відтворюють атмосферу 90-х та 2000-х років.
У перші дні повномасштабного вторгнення Анна заснувала Telegram-канал "Я вам пишу", де викривала контакти російських зірок шоубізнесу.
Восени 2023 року вона презентувала свою першу книгу "17 країн мого гедонізму".
Не хотіла писати книгу, бо це невигідний бізнес — це жах
Анно, ваша книга — це не просто тревел-замітки, а особистий досвід, сповнений пригод, інколи невдач і самоіронії. Що вас надихнуло на створення цих мемуарів, і яку головну думку ви хотіли б передати читачам, які вирушать у подорож сторінками вашої книги?
— Я типовий трудоголік, мріяла написати книгу понад 20 років. Працювала журналістом, піарником, колумністом, писала тексти іншим людям для їхніх соціальних мереж. Замість артистів вигадувала цілі інтерв'ю, робила розслідування. Книгу написати я боялася. Навіть моя психотерапевтка, з якою я займаюсь кілька років, неодноразово мені казала: "Ви така творча, може, ви напишете книгу?" Я відмахувалась і казала: "Ніна, ви нічого не розумієте, це невигідний бізнес, воно піде тільки в мінус, я втомлюся, бігати і все організовувати — це жах".
І ось я знаходжусь у Камбоджі — дуже духовній країні, ми весь день провели в храмах Ангкор-Ват. Я подорожувала з другом Денисом Бауріним, він співак. Ми вже один одного трохи втомили, бо проводили занадто багато часу разом. Він залишився в номері займатися музикою, а я пішла гуляти одна. Сіла, почала гортати телефон.
В КамбоджіФото: Інстаграм/Анна Салата
Знайшла запізніле повідомлення від свого друга, записане на день народження, який був п'ять днів тому. Він закінчив своє голосове повідомлення словами: "Сподіваюсь, ти нарешті напишеш книгу про свої пригоди". І я подумала: "Ну, робити нічого". Сіла та написала пост про Камбоджу, який закінчився словами: "А якщо я раптом напишу книгу про подорожі, чи будете ви її читати?" І купа людей — не лише друзі чи родичі, а й підписники, яких я навіть не знаю — почали писати: "Так, куплю обов'язково, пиши".
Пізніше книга врятувала мене від відчуття самотності в Києві влітку і навесні. Мені 36, але я нічна сова і люблю тусовки. Через комендантську годину не можна було гуляти, і життя почало здаватися неповноцінним.
Головна думка, яку я хочу передати читачам: любіть себе, бо любов до світу починається з себе. Якщо людина любить себе, вона автоматично любить інших і світ навколо. Подорожі розширюють світогляд, допомагають зрозуміти, як усе влаштовано, і знижують рівень роздратування через недосконалість світу та інших людей. Тож, якщо є можливість — подорожуйте. Це набагато простіше і дешевше, ніж здається. Не обов'язково купувати всі екскурсії та зупинятися в дорогих готелях, можна чудово провести час у хостелі чи на березі моря з книжкою.
Анна СалатаФото: Інстаграм/Анна Салата
Якщо напишу жарти у подорожах між друзями, мене можуть за це кенселити
Що для вас важливіше у подорожах: зустрічі з новими людьми чи дослідження нових місць?
— Я не дуже люблю нові знайомства, хоч екстравертка. Через не найкращу англійську мені прикольно у small talk, але через пів години я просто починаю вигорати, і мені люди вже не такі цікаві. Для мене година спілкування англійською — це, напевно, якби я 8 годин викладала щось українською.
Звісно, цікаво з кимось познайомитися, трошки поспілкуватися, але загалом я люблю досліджувати нові місця. Я обожнюю йти кудись, бачити пейзажі або форми рельєфу, які я раніше не бачила. Наприклад, вулкани чи щось радикально несхоже на те, що є в Україні чи Європі. У Перу є вулканічні формації та круті обриви, написи "Обережно, цунамі", океан з високими хвилями — це складно пояснити словами. У Гватемалі так само. Я бачила такі прояви природи вперше, і це мені подобається.
В Гоа, ІндіяФото: Інстаграм/Анна Салата
Ваша книга — це поєднання гумору, відвертості та життєвого досвіду. Як ви визначаєте, де проходить межа між особистим і публічним? Чи є теми, про які ви ніколи не будете писати, навіть якщо це дуже цікаво для читачів?
— Я дуже відкрита людина, і про те, що насправді особисте, не знає ніхто, можливо тільки психотерапевт, але й то не завжди. Про те, що менш особисте — один-двоє друзів. Готова ділитися з усім світом про те, що знає троє, четверо, п'ятеро людей.
Наприклад, у нас іде війна з сусідньою неприємною країною. Я була в росії до 2014 року, це цікавий досвід. У Пітері впала в Неву, Москва мені просто дуже не сподобалась. Є про що розказати, але я розумію, що після цього розділ про росію може викликати багато обговорень, навіть якщо там нічого поганого не буде написано. Люди, як тільки побачать слово “росія” в книжці, кинуть її продавцю в обличчя.
Є теми, які потребують пояснень, наприклад, жарти. Я обожнюю чорний гумор, гумор за межею. Я розумію, якщо напишу в книжці жарти у подорожах між друзями, мене можуть за це кенселити і тягати на вилах.
В БерлініФото: Інстаграм/Анна Салата
Іноді можу ляпнути якийсь жарт, зрозумілий лише своїм, і потім доведеться пояснювати. А якщо треба буде пояснювати, то краще вже про це не писати. Є речі, які стосуються моїх друзів. Наприклад, директор популярного артиста не хоче, щоб знали, що він блював під мостом, або військовий іншої країни не хоче, щоб знали, як він затягнув свого офіцера в стриптиз-клуб.
Я дуже відкрита, але всі люди різні, тому ми часто встановлюємо якісь межі. Наприклад, людина каже: "Про це не пиши", я відповідаю: "Ти будеш Ігнатом або Остапчиком" — змінюю імена. Загалом я намагаюся знаходити компроміси або змінювати деталі, щоб усі залишилися задоволені.
Були справжні пригоди й падіння, але я вважаю це класним досвідом
Чи є країни або міста, до яких ви більше ніколи не повернетесь? Якщо так, то чому? Це більше про місця, чи про пережиті там моменти?
— Я не хочу казати "ніколи". Але на даному етапі, станом на 2024 рік, я дуже сумніваюся, що мене пустять у росію чи в Білорусь. Я правда і не впевнена, що дуже хочу туди їхати, особливо після того, як у перші дні повномасштабного вторгнення зливала в соціальні мережі телефони російських артистів. Мене і Лєпс на@уй послав, і жінка Михайлова в сторіз постила, і чеченці дзвонили, погрожували, що вони мене знайдуть і "крякнуть".
Щодо інших країн, є такі, куди не бачу сенсу повертатися. Наприклад, Уругвай. Він майже такий самий, як Аргентина, але в п'ять разів дорожчий (так було у 2023 році). Або Кошице в Словаччині. Гори там, напевно, цікавіші, але саме Кошице – це маленьке містечко на кордоні з Україною. Виглядає як українське провінційне містечко, але з європейськими цінами.
Тож зараз я не поїду в певний пул місць просто погуляти чи провести час, але в будь-який момент будь-де може виникнути привід — зустріч чи подія — і я туди повернусь.
В АвстріїФото: Інстаграм/Анна Салата
У вашій книзі ви підкреслюєте, що не соромитеся своїх пригод та падінь, цитую: "то в калюжу з просеко, то з іспанського моста". Як ви ставитесь до невдач у подорожах і чи вважаєте їх важливою частиною досвіду мандрівника?
— Можливо, справа не тільки в тому, що я невиправна оптимістка, а й у тому, що реальних невдач у мене не було. Наприклад, у таїландську в'язницю я не потрапляла. Якби в Таїланді чи Єгипті через те, що ми п'яні лізли на військову базу, мене посадили в справжню в'язницю з холодною підлогою і нерозумінням, чи мене звідти хоч колись витягнуть, то, можливо, я б не так до цього всього ставилась. Але на щастя, у мене нічого такого не було.
У мене були справжні пригоди й падіння, але я вважаю це класним досвідом, дуже рада, що все це сталося.
Наприклад, я людина, яка самостійно може дістатися з В'єтнаму до Малайзії чи шлятися Латинською Америкою, але заблукала в Сучаві, маленькому прикордонному містечку Румунії.
Не було таких ситуацій, щоб я втратила велику суму грошей. Так, ми іноді помилялися з квитками, але 50 доларів за новий квиток — це не страшно. За ці гроші можна два дні жити, а якщо економно, то й чотири. Тому досвід важливіший і цікавіший. Я тільки кайфую від цього всього, і це частина моєї ідентичності.
І в День народження можна підхопити кишкову інфекціюФото: Інстаграм/Анна Салата
Я пишу, що хочу, і викладаю, що хочу
Ваш стиль вечірок, як і подорожей, підкреслює свободу та відсутність контролю. Чи відчували ви коли-небудь тиск "відповідати очікуванням", коли люди очікують від вас певної поведінки або контенту?
— Я обожнюю психотерапію, дуже цікавлюся психологією, але в мене, скоріше за все, РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності - ред.), я ніяк не доберусь до психіатра, щоб знати точно. В мене дуже розсіяна увага, і я ненавиджу вчитися, інакше точно б вивчилась на психотерапевта сама. У психотерапії для себе пробую різні техніки з різними спеціалістами, і це дуже прикольно — з різних боків підходити до своїх проблем. Колись раніше відчувала тиск, мені нерідко люди розказували, що я не те пишу чи не так себе поводжу. А зараз у мене одна відповідь: "Не читай. Не подобається — йди з моєї сторінки". Я пишу, що хочу, і викладаю, що хочу.
Анна СалатаФото: Інстаграм/Анна Салата
Звісно, буває, що в якійсь арабській чи мусульманській країні, як у тій же Малайзії, коли я намагалася потрапити в легендарний храм Batu Caves у туристичних шортах, мені сказали купити хустку, я не стояла й не кричала про свободу мислення. Просто купила хустку і все. Навіть, якщо я вважаю якісь правила супертупими, я можу побурчати, але виконую.
Якщо кому щось не подобається — мовляв, не на часі подорожувати, коли 10-й рік війни, — слідкуйте за своїм життям. У мене воно одне, і друге мені ніхто не дасть. Я живу, як хочу, і якщо комусь це не подобається, він може просто зі мною не спілкуватися.
Яке "не на часі", коли стоїть питання життя і смерті
Подорожі під час війни викликають у багатьох питання щодо моральної сторони. Як ви відповідаєте тим, хто каже, що подорожувати під час війни "не на часі"?
— Оскільки я за словом в кишеню не лізу, то всі ці "неначасівці", може, десь там і зубами скриплять, але до мене не лізуть, бо відчувають, що я не жертва, і я їм все розпишу та поясню. З мене енергію не потягнеш. Ну, серйозно, яке "не на часі", коли стоїть питання життя і смерті?
Мою книжку замовила купа військових, я надсилала її в гарячі точки, і ніхто з них мені не сказав: "У нас медсестри не вистачає, а ти на Балі загоряєш". Навпаки, військові мене підтримують. Один хлопець, якого я знала ще з шкільного табору, і який служить з 2014-го, сказав: "Руда, не роби мені нерви, ти мені тут не треба, ще й за тебе переживати". Про “неначасі” кричать з диванів або теж з закордонів, просто ті люди не подорожують світом, а сидять в німецькому чи польському селі і вперто страждають.
Анна Салата зі своєю книгоюФото: Інстаграм/Анна Салата
Ваші тревел мемуари радше про ваше особисте життя. Що саме робить вашу книгу цінною для тих, хто шукає натхнення чи власні пригоди у подорожах?
— Цінною мою книгу робить те, що вона про мою любов до життя. Я сподіваюся, що своїм прикладом зможу надихнути людей, щоб вони подивилися і подумали: "Ага, а так можна було?" І це їх спонукає до того, щоб класно проводити час, відчувати себе вільніше і насолоджуватися життям. Можливо, наступного разу вони теж наважаться на щось незвичне.
Хоча я писала про свої особисті враження від місць, для мене це більше про своє життя, свої емоції. Проте вже багато людей писали мені: "О, ти там про храм/бар/парк класно написала, я тепер, коли буду в тому ж місці, обов'язково туди піду".
Щоб ставилися до свого життя трохи легше і не зациклювалися на проблемах. Мені здається, якби всі в цьому світі любили себе і поважали своє життя, то половини проблем просто не було б, включно з війнами.
