Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Перше побачення та дракони у недобудові
Романівці — житловий район Маріуполя, де починається історія Ані. Тут, у церкві Петра Могили, її бабуся допомагала засновувати одну з перших церков українського патріархату. А неподалік знаходилась 54-та школа, та, що прикрашена мозаїкою відомого митця Арнаутова.
На футбольному полі біля цієї школи відбулося перше побачення Ані.
"Просто лежали, дивились на зірки, бо хлопець любив фізику, я любила цікаві історії", — згадує вона з ноткою ностальгії.
У Приморському парку, де зараз стоїть мечеть, колись був пустир з недобудовою.
"Я думала, що там живуть дракони, тому дуже боялась проходити повз", — розповідає Аня.
Будинок біля Іллічівця, що мала показувати своїм дітям
"Коли я йшла додому, я завжди бачила обрій, де небо стикається з морем, і завжди милувалась цим видом, — ділиться Аня. — Я дуже сумую за цим видом, і не уявляю, що він може набриднути. Навіть коли я на Середземному чи Чорному морі, я завжди передаю привіт своєму морю".
Особливе місце в спогадах Ані з Маріуполя займає старий будинок біля стадіону "Іллічівець".
"Біля Іллічівця був дім, де познайомились мої бабуся і дідусь. Вони там не жили, вони були на якомусь паті, — розповідає Аня. — Я з дитинства знала, що мені потрібно запам'ятати цю історію, щоб розповідати своїм дітям та показувати цей будинок".
Але війна змінила все. "Це безумовно сум, що ти ніколи не зможеш показати своїм дітям, друзям, своєму чоловіку, місце, де ти росла, місце, де ти перший раз цілувалась, місце, де познайомились твої батьки. Ти нічого не можеш показати. Ніби якби твого життя не було, не існувало", — розмірковує дівчина.
Історія Ані — це не лише розповідь про втрачене місто, але й свідчення про силу пам'яті та людського духу. Її спогади про Маріуполь залишаються живими, нагадуючи нам, що справжній дім — це не лише будівлі, але й люди та спогади, які ми носимо в своїх серцях.
