Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Допомагає тим, хто проживає втрату
Все почалося з особистого болю. У 2021 році Крістіна втратила дуже близьку людину. Дівчина відчувала, що не справиться самотужки й почала шукати фахову підтримку.
«Коли я знаходила якусь організацію, то треба було заповнювати величезну анкету, а після цього мені не телефонували. Бракувало інформації про проживання втрати, і я подумала: «Хочу зробити щось таке, щоб допомогти людям, які проходитимуть мій шлях», — розповідає Крістіна.
Крістіна Бут
Вона почала детально вивчати тему втрати та процесу горювання. А коли почалося повномасштабне вторгнення, то зрозуміла, що це набуває ще більшої актуальності, що її знання можуть принести користь українцям. Крістіна подалась на стипендію від Міжнародної асоціації доул смерті (INELDA) та виграла її.
Доула смерті — це людина, яка перебуває поряд з тим, хто готується відійти в інший світ. Вона слухає, що він чи вона говорить, розпитує про цінність життя і про те, чим би людина воліла запам'ятатись іншим.
Крістіна навчалась за восьми кроковою програмою, пройшла тренінги з запобігання суїциду та по підтримці у втраті. Їй хотілося ділитися знаннями й знахідками, для чого і була започаткована ініціатива «Мара».
Крістіна із Вікторією Черновою
Разом з психологинею Вікторією Черновою та журналісткою Іриною Виртосу вони проводили лекції, зустрічалися з людьми, робили публікації на теми підтримки у втраті й рефлексії смерті у блозі. А, відчувши неабиякий суспільний інтерес, задумались про масштабування.
Від волонтерської ініціативи до громадської організації
«Я почала шукати можливості й знайшла хакатон Halli 2:0 для регіональних лідерів та лідерок. Саме завдяки хакатону, ми переросли з ініціативи в організацію. А у листопаді 2023 року отримали перший мінігрант», — ділиться Крістіна.
Її команда перемогла в наступному етапі хакатону, отримала фінансову підтримку і змогла реалізувати більш масштабний проєкт — створити щоденник турботи про себе у втраті та горюванні.
Друкований щоденник
Щоденник можна завантажити безкоштовно онлайн, або отримати друкований примірник по заявці чи на навчаннях від ГО «Бути».
«Наша мета — це не змінити тебе або змусити перестати горювати. Головне в цій подорожі — просто будь», — пишуть у передмові авторки. Крістіна каже, що щоденник допоможе проживати втрату не тільки близької людини, а й втрату дому, стосунків, ідентичності.
Як додаток до щоденника відкрили гарячу лінію підтримки. Після заповнення гугл-форми на зв’язок із заявником протягом доби зв’язується психологиня та або надає підтримку, або перенаправляє до інших спеціалістів.
Тренінг у Запоріжжі
Нещодавно в Запоріжжі проходив офлайн тренінг для людей допомагаючих професій про те, як працювати з людьми, які проживають втрату. У навчанні взяли участь психологині, освітянки, соціальні працівниці, журналістки, волонтерки тощо.
За день до заходу росіяни обстріляли Дніпрогес. Проте жодна з учасниць не скасувала своєї участі.
«Ми не про смерть, а про життя»
Крістіна Бут
Крістіна наголошує, що немає правильного горювання і немає універсальних порад. Для кожної людини буде свій шлях.
«Кожне горе — унікальне. Немає універсального мірила, яким можна визначити, хто має більше горювати, а хто менше. Немає єдиного правильного способу горювати. Ми всі різні. Для когось втрата дому може бути сильнішою втратою, ніж втрата людини. Та й дім для кожного має різне значення. Для когось — це місце, щоб переночувати, а для когось — фортеця, родинне гніздо».
Для Крістіни власний дім завжди був саме фортецею і місцем безпеки. Де б вона не була, завжди поверталася додому. Тепер цього відчуття дому немає, його вкрали росіяни.
«Я знаю, що мій дім обікрали. Похитнулась і моя внутрішня фортеця», — ділиться Крістіна.
Мітинг в окупації
Ніколи до цього не бачила мелітопольців такими об’єднаними
На самому початку повномасштабного вторгнення рідне місто Крістіни Мелітополь окупували російські війська. Вона була готова виїхати одразу, однак не вдавалось вмовити маму. Проте і просто сидіти вдома та змиритися з ситуацією вони не могли. Тому разом з іншими мешканцями Мелітополя щодня збиралися в центрі міста на акцію протесту.
«Ми ходили площею і кричали на весь голос «Мелітополь — це Україна». Ми робили це так гучно, що здавалося, нас почують у Запоріжжі, чи ще далі й визволять місто. Це був єдиний спосіб показати, що ми не сприймаємо окупацію. Я ніколи до цього не бачила мелітопольців такими об'єднаними. Коли ми йшли містом, люди приєднувалися, просто йдучи по своїх справах.
А іншого разу, коли ми зупинилися поспівати на одній з центральних вулиць, хтось виставив на балкон колонку і ввімкнув на повну гучність гімн України. У мене й досі мурахи по тілу, коли згадую про це», — згадує Крістіна Бут.
Мітинг спротиву в Мелітополі
Крістіні вдалося переконати маму, що треба виїжджати, коли на головній площі Мелітополя росіяни вивісили радянський прапор. «Я спитала, чи вона дійсно хоче жити у місті з радянським прапором?»
На жаль виїхати евакуаційними автобусами «зеленим коридором» родина не могла.
«У нас були собака, двоє котів і дві шиншили. Я розуміла, що з таким багатством маю бути впевнена, що, якщо прийду до автобуса, точно виїду. Не могла носити тварин туди-сюди й лякати їх. До того ж не хотіла, щоб вони займали чиєсь місце. На той час я працювала у правозахисній організації «Fight for right», які допомогли з евакуацією. Через зв’язок, що постійно зникав, виникали складнощі, і лише на початку травня вдалось знайти волонтерську організацію, яка евакуювала нас з усіма тваринами».
Крістіна із матір’ю, евакуація
Річка, коні й ананасний абрикос
Родина оселилась у місті Дубно Рівненської області. Та пережиті події залишили у серці згадку про Мелітополь, як про місто свободи та боротьби з окупацією.
Мирний Мелітополь
Крістіна сумує за рідним містом. Сьогодні про нього залишилися лише теплі спогади.
«Мелітополь — це моє місто. Це місто до якого я належу. Там мені знайома кожна вуличка. Останнім часом місто стало дуже розвиненим і сучасним у плані інфраструктури. У нас ремонтувалися лікарні, побудували величезну льодову арену, відкрилося чимало кав'ярень, торгово-розважальних центрів. Це було комфортне маленьке містечко, у якому буяло життя», — ділиться Крістіна.
Дівчина обожнювала ходити в Мелітополі до коней. І сьогодні один з базових запахів рідного міста — це запах конюшні.
«Я дуже люблю коней. Зазвичай, коли люди приходять на конюшню, кажуть: «Фу, як смердить». А для мене цей запах про повернення в безпечне місце».
Крістіна Бут
Серед звуків Мелітополя Крістіна виокремлює цокіт копит по дорозі, а серед смаків — черешню й ананасовий абрикос, який посадив її дідусь-селекціонер.
Якщо турботливість Крістіна взяла від мами, то спонтанність і любов до пригод – вплив її батька.
«Мій тато помер, коли мені було 9 років, однак залишив по собі теплі спогади. Він був такою людиною-сюрпризом. Міг посеред зими повезти мене на море, щоб показати, як воно виглядає, коли все замерзло».
Крістіна, Мічиганський університет
Пише дисертацію і вивчає проживання втрати у США
Крістіна стала єдиною українською студенткою, хто отримав чотиримісячну стипендію від Мічиганського університету. Тема її наукової роботи – дослідження медіареальності в контексті протестних рухів.
«Тут я маю змогу більш детально проаналізувати теоретичні здобутки американських та міжнародних дослідників і дослідниць, спілкуватися з видатними журналістами й журналістками, досліджувати, як медіа впливають на порядок денний», — розповідає Крістіна.
Під час онлайн інтерв’ю Крістіна демонструє справжнє багатство: добірку книг про горювання.
Книги про горювання
«На жаль, в Україні дуже мало перекладів на тему горювання. Ось ці книги я купила у місцевому вінтажному магазинчику за 50 центів. Це просто неймовірне багатство. А ще можна взяти в бібліотеці найсучасніші дослідження», — захоплено каже Крістіна.
Нові знання допоможуть їй розвивати громадську організацію і більш фахово допомагати людям. Крістіна працює і з місцевими студентами, яким розповідає про те, як це бути молодою людиною, в країні якої йде війна. Вона впевнена, що рано, чи пізно повернеться до рідного міста.
З прапором Мелітополь - це Україна
«Я досі відчуваю зв'язок із Запорізькою областю. Куди б я не приїжджала, де б не заповнювала інформацію про себе, я пишу, що я з Запорізької області, а не з Рівненської, де маємо тимчасове житло», — підсумувала Крістіна Бут.
