Надихають люди та їх історії. "50 відтінків зеленого" художниці з Херсону Світлани Юр'євої

Зі Свєтою ми поговорили про долю переселенців і біженців, про творчість, сприйняття реалій сьогодення.

Зараз у Херсоні життя немає

1 березня 2022 року російські окупанти зайшли в Херсон, зробивши життя місцевих жителів нестерпним.

“Люди намагалися максимально сидіти по своїх домівках, і нікуди не виїжджати, щоб убезпечити себе”, — згадує Світлана Юр'єва.

Художниця каже, що херсонці трималися: багато хто хотів залишитись вдома попри все. Реальну небезпеку, страх і паніку відчули, коли стала відома правда про кривавий терор окупантів у Бучі.

Херсон за мирноих часів. МалюванняАвтор: фото надане Світланю Юр`євою

“Звісно всі почали панікувати. Я маю на увазі жінок, які боялися за своїх дітей. Вони почали панікувати саме після того, як наші воїни зайшли в Бучу й звільнили Київську область, і весь світ побачив що росіяни роблять там. Ми це вже трошки знали, бо в нас працювало сарафанне радіо. Отже, всі почали думати, як виїжджати”, — каже Світлана.

Виїзд із Херсона був теж ризикованим, тим паче, що Світлана їхала не одна, а з молодшою донькою.

“Виїзд з Херсону був один на той момент — через Станіслав, але з ймовірністю 50 на 50%. Тому що, вони (окупанти, — авт.) хотіли — розстрілювали, хотіли — не розстрілювали. І стояла колона машин з місцевими жителями, які виїжджали на свій страх. Там не було зв'язку взагалі. Якщо людина доїхала до Миколаєва, то вона відгукнеться. Якщо не доїхала, то вона не відгукується; вона могла там в селі у людей залишатися десь ночувати. А взагалі були дуже різні історії: і розстрілювали людей, і люди намагалися звідти повернутися до Херсону — дуже страшно було виїжджати”, — розказує художниця.

Херсон в перші дні після звільнення Автор: Єва Миронова

Світлана з донькою та знайомими вирішили їхати через Снігурівку на Миколаїв. Загалом ця дорога за мирного життя займала пів години. Під час евакуації у війну дівчатам довелось витратити день й подолати дев'ять ворожих блокпостів. Втім, як каже мисткиня, їм дуже пощастило.

"Боженка відкрив для нас коридор, і у нас було тільки дев'ять блокпостів росіянців. На всіх блокпостах вони були доволі різної національності й поводили себе дуже по-різному. Були такі, наче бомжі, брудні, в чому попало одягнені, наче цигані. Ми з собою везли хто що — хто алкоголь, хто тютюн, щоб замість грошей їм віддавати, щоб нас пропускали. Але все це не згодилося — ми проїхали", — каже Світлана Юр'єва.

Художниця пригадує радість та сльози щастя, на першому українському блокпості, коди всі зрозуміли, що нарешті вільні.

“Чесно, ми коли доїхали до першого блокпоста українського, то знали, що всі плачуть. Але я думала, що ми не будемо. А ми так плакали від щастя, бо це така радість, що ти можеш видихнути нарешті! Бо поки ми були в окупації, всі реально боялися вдихнути чи видихнути. Це страшно. Люди відчувають себе по-іншому”

Херсонці, що евакуювалися, дуже важко зараз сприймають новини з Херсону. Через ворожі обстріли не впізнають на фото власних вулиць, але згадують інші дрібнички своєї малої батьківщини — від вигляду міста в різні пори року до запахів.

Ворожі обстріли ХерсонаАвтор: фото з відкритих джерел

“Ми забуваємо назви вулиць, а коли бачимо фотографії прильотів, то ми звісно шукаємо рідні будинки, і благаємо, щоб там не було нічого рідного на тій фотографії. Нічого такого, щоб нагадувало щось своє, але, звісно, згадуємо наше херсонське, і згадуємо, починаючи від запахів, закінчуючи якимись такими нашими херсонськими словами, діями. Тільки, коли виїхали, всі ми зрозуміли, що таке бути херсонцями — які у нас є особливості. І, звісно, найбільше ми сумуємо за людьми. За тим спокійним провінційним життям, яке ми вели", — пригадує художниця.

Зараз лівий берег у нас в окупації, але все життя херсонців, особливо влітку, відбувалося на лівому березі. В різні пори року ми завжди переїжджали Антонівський міст, і їхали в ліс, їхали в степ, на море, на озера. За цим я дуже-дуже сумую”

Для творчої людини особливо важлива природа, мальовничі пейзажі, рефлексії, натхнення. Світлана каже, що море давало все це.

Художниця Світлана Юр'єва. Херсонська областьАвтор: фото надане Світланю Юр'євою

З ним у художниці були особливі стосунки.

Тому, після пів року життя в Польщі, Свєта з дочкою обрали для подальшого життя Одесу. Тим паче, що старша дочка художниці вже тоді мешкала в Одесі.

Про повернення до Херсону художниця зараз не мріє, позаяк місто під постійними ворожими обстрілами, а попереду тільки невідомість.

Перші дні після звільнення Херсону Автор: фото з відкритих джерел

“Ми приїхали в той самий день, коли звільнили Херсон. Щоб побачити своє місто. Правдами й неправдами ми прорвались. Не пускали нікого до Президента, але ми проїхали. Повне сліз радості, але й розуміння того, що ми сюди ще дуже довго не повернемося. І це дійсно боляче. Чому? Тому що в мене є дитина, і я хочу, щоб вона мала краще життя, ніж зараз є у Херсоні.

"На жаль, зараз у Херсоні життя немає. А після війни — не знаю, що там буде після війни. Чи залишиться щось там після війни”

Херсон Автор: фото надане Світланю Юр'євою

З Польщі до Одеси

Переїзд до Одеси з Польщі був обумовлений трьома факторами: там мешкає старша донька з чоловіком та знайомі, в Одесі є море, і дуже хотілося додому — в Україну.

Світлана зі старшою донькоюАвтор: фото надане Світланю Юр`євою

“Дивним чином ми обрали квартиру десь за кілометр від такого пляжу, який називають в Одесі “собачий пляж”. Я кожного ранку ходила на море. Цим я лікувалася, згадувала, як ми приходили вперше, і якими ми стали після місяця спілкування з морем. Море — це мої ліки!”

“Я раджу всім, у кого є будь-які хвороби психологічні, будь-які — їдьте до моря. Їдьте й кожного дня лікуйтеся морем. Це не працює, якщо ви там з кимось ходите. Як ліки море діє тільки, коли ви сам на сам з ним. Коли ви в діалозі”

Окрім старшої доньки, у художниці виявилось дуже багато друзів і знайомих херсонців саме в Одесі, а також художників. Тож там утворилася така собі спільнота.

Малювання на моріАвтор: фото надане Світланю Юр`євою

“Клуб скетчерів, клуб художників, які запрошують до себе і херсонських художників. Там дуже активні херсонські художники. Вони одеситів трішечки розбурхали, і одесити почали розмовляти українською мовою. Одеські художники почали багато працювати, бо вони такі ліниві трішки. Напевно тому, що в них є море, тож вони часто лікуються, і їм трошки все байдуже. Я спочатку на це ображалася, але потім і сама поволі почала ставати такою”, — сміється Свєта.

Світлана каже, що Одеса дуже затишна для неї й своя: тут тобі й сусіди, які стали приятелями, що звикли влаштовувати спільні вечері, й знайомі продавці на базарах, з якими можна поспілкуватися як зі старими знайомими.

“В моїй уяві Одеса завжди була така пані вишукана, а виявилося, що вона не дуже і вишукана. Насправді вона класна! Розмовляє всіма мовами, дуже спокійно відноситься до будь-якої раси, до будь-якої мови, й це класно насправді”

Втім, довелося покинути й Одесу. Але про це пізніше.

Робота Світлани Юр`євоїАвтор: фото надане художницею

50 відтінків зеленого

Як мисткиню, Світлану Юр'єву надихають люди та їхні історії, цікаві моменти. Нерідко з однієї ідеї випливають інші, історія розвивається й виходять серії картин. Саме так народилася серія “50 відтінків зеленого”.

Календар "50 відтінків зеленого"Автор: фото надане Світланю Юр`євою

“50 відтінків зеленого — це саме про наших військових і їх рідних, їх домівку. В мене квартира була саме там, де вони, скажімо так, дуже часто зустрічаються. Вони, звісно, були часто не у формі, але їх видно, я їх можу відрізняти, навіть, якщо вони в трусах підуть. Тому в мене почали народжуватися історії в акварелях. Ці всі військові дуже класні — цвіт нації”, — каже Світлана.

По дорозі з моря, проїжджаючи військову кафедру, художниця бачить, як мати тримає 18-річного сина в формі за руку. Це ще один щемливий сюжет.

"Коли я бачу або чую якусь історію і вона мені відкликається, я біжу малювати й це такий натхненний настрій. Хочу, щоб цей настрій передавався в цих роботах. Щоб біля моїх робіт виникало у людей не відчуття суму, а відчуття любові, кохання, надії. Мені хочеться, щоб люди побачили в моїй ілюстрації, що вони теж можуть бути щасливими"

“Я приїхала в хаб одеських ветеранів і побачила буквально мигцем хлопця, який пройшов по коридору. Потім я дізналась, що це військовий і директор хабу. Я попросила дівчат, працівниць, надіслати мені його фото, бо він такий яскравий — дуже великий, в нього зачіска прикольна. Ну характерний такий козак. Я намалювала його в образі ласунчика, який дуже великий, моцний, але при цьому, дуже полюбляє солодке. Я часто від хлопців чую, що перше, що вони роблять, коли повертаються на спокійну землю, це замовляють тістечка, щось солодке й дуже смачненьке.

Робота Світлани Юр'євоїАвтор: фото надане художницею

І от я його так намалювала, а потім виставила в Facebook. А потім мені написала жіночка, і каже: “Пані Світлано ви намалювали мого чоловіка, він вважається безвісти зниклим десь під Бахмутом. Але ми його чекаємо, ми не знаємо, що з ним". Я не стала їй пояснювати, що це інший чоловік. Це було настільки відверто. І її сини побачили, як вона розглядає цю акварель на екрані комп'ютера. Зайшли в кімнату, і кажуть: “А хто це батька намалював?”. Я звісно, надіслала їй цю роботу. Це перша й остання робота, яку я віддала з цієї серії. Мені хочеться, щоб вся ця серія десь виставлялася для допомоги хлопцям. І тому вона не продається. Поки що жодної картини я не продала, і не віддала, крім однієї. Я попросила, щоб батько, коли повернеться, надіслав мені фото з цією роботою”, — розповідає Світлана Юр'єва.

Робота Світлани Юр'євоїАвтор: фото надане художницею

Але перша картина з “зелених відтінків” була зовсім не зеленою — вона була про кохання: великий-великий чоловік тримав свою маленьку кохану на руках. “Крихітко моя”.

Через обстріли — знову в Польщу

З Одеси художниця з донькою евакуювалася знов у Польщу, поселилися у Варшаві. Довелося зробити це через часті ворожі атаки на Одесу.

“Я обожнюю Україну, обожнюю, Одесу, і мені було важко їхати. Ми через три місяці після виїзду в Польщу, знов приїхали на тиждень в Одесу. І в перший же вечір прямо перед нами прилетів ворожий дрон в будинок. Ми їхали в таксі вночі й зупинилися, бо була нічна атака дронів. Я з дитинства дуже боюся гучних звуків, завжди лякалася салютів. Забула це у дорослому житті, але війна нагадала…”, — розказує Світлана.

Черговий переїзд давався морально важко, призвичаїтися до нового життя в Польщі непросто. Втім, художниця продовжує працювати викладачкою художнього мистецтва дистанційно у херсонському університеті — навчає студентів малювати. У Варшаві ж поволі почали з'являтися нові знайомі й друзі.

Польща. Херсонці навчають місцевиї їсти кавунАвтор: фото надане Світланю Юр`євою

“Тут я ще роботу не знайшла, втім знайшла бажаний спокій. Мені подобається малювати, я йду — малюю. Я роблю собі той план дня, який мені подобається. Я хочу воду — і я її маю. Тепер я ходжу кожного ранку купатися в холодному озері. Тут надихають люди, і я знов шукаю своє товариство”, — додає Світлана.

Світлана Юр`єваАвтор: фото надане художницею

“На питання “Які у вас плани і мрії?”, я завжди відповідала одним словом — вижити. А зараз я нарешті виспалася і скажу: “Щастя — це, коли ти лягаєш спати й знаєш, що ти можеш це собі дозволити — спокійно спати”. І встати тоді, коли тобі хочеться. Про це справжнє щастя багато українців, що живуть під обстрілами, вже забули. Але ми тепер смакуємо це життя”

Тож в планах художниці розвиватись, ростити доньку й бути щасливою.