Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Родина живе в невеличкій двокімнатній квартирі у двоповерхівці на вулиці, що звивається поміж зеленими дворами та виводить униз – до широких просторів Дунаю.
Ольга запрошує у двір – строкатий від осінніх квітів, останніх помідорів та налитих рожевих кетягів винограду.
На вході зустрічає і господар – Сергій.
Просить звернути увагу на підлогу – в невеликому коридорі красива дерев'яна, на якій власноруч приладом для випалювання намалював пейзаж: річка, ліс, маяк, а у центрі – парусна яхта на воді. Назвав, як кохану дружину – Ольга. Присвятив свою роботу їй.
Говоримо у затишній кімнаті, де ще стоять декілька рамок зі стільниками – Сергій має невелику пасіку. А ще – завзятий мисливець та рибалка. Натомість Ольга любить вишивати – показує декілька своїх робіт бісером.
Сергій: все життя військовий
Сергій, як і всі юнаки в радянські часи, у 18 років пішов на строкову службу в армію. Там потрапив до контингенту радянських військ у НДР. За пів року до закінчення "срочки" вступив у школу прапорщиків у Богодухів на Харківщині. Там і познайомився з Ольгою, яка закінчувала тоді училище на швачку.
До Німеччини для завершення строкової служби повернувся вже одруженим.
За рік у Ротаренків народився син Олександр.
Та життя військових – як перекотиполе, тож невдовзі Сергія перевели в тодішній Ленінград (нині Санкт-Петербург).
Його спеціальністю була протиповітряна оборона – служив у розрахунку зенітно-ракетного комплексу "Оса". У 1988-му зміг повернутися в рідні Рені, тут вже продовжив службу – згодом у Збройних силах незалежної України. П'ять років служив у понтонному полку.
У важкі 90-ту складно було усім. Не виключенням були і військові – людям по 3-4 місяці могли не платити жодної копійки, затримували зарплату. А згодом полк, де служив Ротаренко, розформували.
Тож останні роки до пенсії дослужував у Болграді. Вже пенсіонером влаштувався в порт Рені. Працював на посаді стівідора (старший зміни, який відповідає за завантаження суден). Звільнився у 2019-му, коли потік вантажів зменшився.
«Перед війною зерна ж не було. Тоді все йшло через Одесу, через ті порти. Не було такого напливу, як зараз. Було так: судно прийшло, його швидко загрузили. Тоді в основному возили більше через Молдову. А зараз знову звуть, бо роботи багато. Та я не погоджуюся – не можу, ноги болять. А там треба бігати, якщо стоїть три судна і ти попробуй за всіма трьома. А зарплату, сказали, дають таку ж, як була раніше», – чоловік іронічно посміхається.
Ольга: швея, яка стала військовою за чоловіком
До військової служби Сергій залучив і дружину. В перший рік незалежності України, коли частина військових виїхала в Росію, утворилася нестача кадрів. Тож Ольга пішла на вакантну посаду. Працювала у зв'язку, на комутаторі.
«Три роки пропрацювати встигла, до 1993. А потім народилася донька. А у 1998 вже пішла до прикордонного підрозділу, де прослужила 15 років», – розповідає жінка.
За радянських часів Рені було закрите для вільного відвідування. Усіх, хто сюди їхав, потрібне було запрошення від місцевих. Бо тут стояли військові частини – місто розташоване на кордоні з Румунією.
Тут переважно жили військові з родинами та працівники залізниці чи порту. Ще були ті, хто працює в колгоспі – в сусідньому Долинському працював тваринницький багатий колгосп, мав багато полів.
Син Олександр: став військовим, як і батько
Наслідуючи батьків, обрав для себе військовий фах син Олександр.
Закінчив військову академію зв'язку. Та одразу не пішов у військо по спеціальності. Якийсь час працював за кордоном, потім – на приватний бізнес.
Разом з подругою популяризував вишивку, вони заснували та проводили більше 10 років Вишиванковий фестиваль в Одесі.
Та з часом Олександр вирішив, що повинен захищати країну і повернувся на службу. Тоді вже тривало АТО.
Син Олександр зліва, фото з родинного архіву
«Він очікував, що буде велика війна, їх готували», – згадує Сергій. Від сина батьки і дізналися вранці 24 лютого про початок повномасштабної війни.
Пізніше Олександр відправив до батьків подругу Наталю, яка приїхала з друзями та малюком. Всі оселилися тут же, у двокімнатній квартирі.
Коли молоді вдалося виїхати за кордон, приїхала родина друзів Ольги та Сергія. За якийсь час жінка знайшла їм квартиру в Рені.
«Тоді в у нас тут були зайняті всі готелі, зняті усі квартири – там жили по 2-3 місяці біженці, – згадує жінка. – І зараз зайняті, але більше робочі фірм, які відкривали в порту. У нас подорожчала нерухомість сильно одразу. У кого були гроші – ті викупили, у кого менше – знімали».
Перший місяць настрої в місті були панічні – люди, які продовжували сюди масово їхати, були налякані. Та досить швидко заспокоювалися. Місцеві були впевнені, що Рені нічого не загрожує – надто близько до кордонів.
Обстріл у «спокійних» Рені
Тихим містом Рені бути перестали наприкінці липня 2023 року – коли тут уперше стався обстріл портової та зернової інфраструктури. Відтоді в небі часто літають ворожі безпілотники, а періодично стаються обстріли.
«Перший приліт у нас був рано вранці 24 липня цього року. Тоді не було тривог – нічого не гуділо. Хіба що в тих, хто має застосунок на мобільниках. Тихо, а потім вибухи. Так почався мій день ангела», – розповідає Ольга.
Тоді росіяни влаштували масований обстріл Одеської області. Атакували портові міста, які акумулюють та відвантажують зерно.
Через те, що не увімкнулася система оповіщення, жителі Рені мали претензії до міської влади. Та за декілька днів систему налагодили. Потім взялися лагодити бомбосховища. На другому році війни.
«Перший вибух коли був, кажу Олі – я не зрозумів. Таке як порт бомблять. Коли ще раз бахнуло, сказав швидко збираться, щоб ми виїхали в Джурджулешти (у Рені є пункт пропуску на кордоні з Молдовою. – авт). А тут вже машин багато, вже виїжджав народ. Ну ми виїхали туди, постояли на трасі, перечекали усі вибухи і повернулися. Ще й бачили, як над Дунаєм летіли шахеди».
Попри це, вважають Ротаренки, у Рені люди досі далекі від війни.
Люди широко гуляють, гучно слухають музику, обурено розповідає Ольга. Цим спостереженням з батьками поділилася і їхня донька Катя, коли приїжджала в гості.
Розповідала, що побачила в місті багато цивільних, які поводилися, ніби приїхали на курорт.
Донька Катерина – волонтерка, яка теж вступила в ЗСУ
Молодшій з родини Ротаренків – доньці Катерині, 29 років. Прийняла присягу на вірність Україні 23 лютого 2023 року. До того рік присвятила волонтерству для військових.
Здобула ветеринарну освіту, як її бабуся. Та ще в період навчання – передумала. Диплом отримала, але повноцінним ветеринаром не стала.
Працювала в контактному зоопарку, коли почалася пандемія. Тоді ж змінила роботу – працювала в приватному бізнесі менеджером.
Велика війна застала Катерину в Одесі. На декілька тижнів приїхала в Рені, та в березні вирішила повертатися. У компанії, де працювала, знайшла однодумців – людей з активною позицією. І пішла волонтерити.
Спочатку була в пошуковій групі ГО Воєнно-історичний центр «Пам'ять і слава». Працювали в проекті ЗСУ «Евакуація-200» як волонтери: під повною координацією Центрального управління Цивільно-військового співробітництва СІМІС.
«Їм давали координати, куди їхати. Шукали загиблих – не тільки українських, але й росіян. Але якось вона після Ізюма, цих виїздів, сказала, що треба призиватися. Бо що таке волонтер? Знайшли спонсора – поїхали. Якщо ні, то далі сидять на власній ініціативі», – з гордістю за доньку розповідає Ольга.
Катерина також вже три роки як стала членом Ротарі-клубу. Це міжнародна добровільна організація, що об'єднує 1,4 млн членів. Вони вирішують різноманітні проблеми і називаються Ротарійцями – бо об'єднують людей та діють, створюючи тривалі позитивні зміни.
Катерина якось змогла поєднувати пошукову роботу з гуманітарною місією ротарійців.
Узимку вирішила мобілізуватися в бригаду тероборони разом з колегами по пошуковому загону ГО «Воєнно-історичний центр «Пам'ять і слава».
І продовжили працювати по пошуку загиблих. «Евакуацію-200» перейменували в «На щиті». Катя з колегами тут тепер працюють вже як позаштатна група пошукових та евакуаційних заходів при РУ Сил ТрО Південь. Уже в складі зведеного загону, спільно з рятувальниками, кінологами та саперами.
Збирають інформацію, де востаннє бачили людину, перевіряють територію, проводять пошуки – копають, обстежують рельєф.
Допомагають родичам знайти загиблих українських захисників, щоб віддати їм останню шану та поховати.
Останки російських солдатів теж збирають, ідентифікують, за можливості. Їх потім передають на обмін – за загиблих українців.
Донька не надто багато розповідає батькам про роботу. Більше про її діяльність Ротаренки дізналися з інтерв'ю на одному з інтернет-видань, а також сюжету в YouTube.
Ось одне з інтерв’ю Катерини. Або ось тут. Чи тут.
Не Катя вирішує, куди їхати і де копати. Її робота – документування знахідок. Фотографує тіло та усе, що при ньому знайшли, ретельно записує кожний предмет. Для цієї роботи проходила спеціальні тренінги. Наприклад, від Червоного Хреста – про те, як працювати з тілами.
Ольгу найбільше вразила одна історія, розказана донькою. Як після першого повноцінного пошукового дня знесилена Катя повернулася в розташування в напівшоковому стані. А коли вночі лягла спати і застібала блискавку на спальному мішку, то зрозуміла, що звук такий же, як на застібці на мішках для тіл. І їй стало страшно.
«Пізніше десь вона знайшла якийсь клаптик – не ікони, а якогось оберегу обгорілого, але видно було напис «Спаси і сохрани». Люди, які в цьому загоні з 2014-го, сказали, щоб тримала при собі – тепер це її талісман», – переповідає Ольга.
Після публікації інтерв'ю багато з містян висловили свою підтримку Ротаренкам. Знайомі пишаються Катериною. Багато хто вражений, як вона може робити таку важку справу.
Отак родина Ротаренків зараз і живе, в порушеному спокої в уже неспокійних Рені, з тривогою і гордістю за дітей, які одягнули форму. Єдине, чого досі не може зрозуміти Сергій: «Чому в нас пишуть кругом, що війна 600 щось днів йде, якщо вона триває з 2014 року? Для мене як чоловіка воєнного неясно».
Ольга з ним погоджується. І розповідає про колишніх товаришів по службі – родину військових, де служить чоловік, жінка та син. Свого часу подружжя брало участь в АТО. Дружина служить разом з чоловіком, її професія – зв'язок.
«Жінка розповідала, як сиділа в навушниках і слухала ефір. І почула, як росіяни кажуть: «Смотри, вышел». А її чоловік якраз вийшов, щоб дров набрати – зима тоді була. І от чує, як ворог перемовляється: «Вижу цель. Снять?». Вона вибігла, кричала йому, «Лягай!», тому що снайпер вже сидів і тримав його на прицілі. То хіба це не війна була тоді?».
