Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Далекобійники зараз їздять удень – бо вночі, під час комендантської години, рух заборонений. В очікуванні розвантаження зерновози стоять не годинами, а часто – днями. Як відстійні майданчики використовують галявини, узбіччя та навіть поля, якщо не заперечують власники.
Як це – бути далекобійником, частиною зернової ініціативи, фактично мішенню російських атак? О,море побувало на одному з таких майданчиків і розповідає те, що можна сказати з міркувань безпеки.
«До ночі не пройшов Одесу – стій до ранку»
Свіжі сліди великих шин у дрібній пилюці, що колись була полем, свідчать про те, що машини на цій стоянці було ще більше. Під ногами – розсипане збіжжя, пшениця та соя, і купи сміття, якими грається свіжий осінній вітер.
Виїжджає чергова фура, тож до групи чоловіків, які біля великих машин щось жваво обговорюють, підходжу, оповита дрібним пилом, що куриться за вантажівкою.
«… До 12 ночі не пройшов Одесу – стій тепер до ранку», – каже круглолиций засмаглий чоловік, що виглядає з відкритого вікна темно-червоної кабіни.
« …А потом аварії лоб-у-лоб, ви ж бачите, скоко вижженого асфальту по дорогах? Це втома, бо ти вдень жарився, а потім в ніч їхать, а ти нікакой. І так – не спиш, і так не спиш. А потім приїжджаєш і в очереді толкаєшся…» – інший чоловік розвертається, дістає з кишені телефон та відходить убік, щоб відповісти на дзвінок.
Його звати Андрій, йому 58, з Миколаєва. Невисокий коренастий чоловік з сивиною, одягнений у зручний темний спортивний костюм. Його авто має миколаївську реєстрацію, як і сусідні.
За кермом великих авто – майже 40 років. Возив різні вантажі у різних машинах, нерідко – за кордон. Від минулого року пересів за кермо зерновоза. Каже, від безвиході. Бо іншої роботи для дальнобою практично немає: «Всі люди кинулись в цей бізнес. Ми ж не можем щас нікуди за кордон поїхать».
Додає, що з 2022-го робота вже не така, як раніше. Не ті вантажі, не ті маршрути. Торік, щоб розвантажити з кузова зерно, стояв у цих краях на схожому майданчику два тижні. Тоді був період, коли закрилися усі порти і далекобійники стали заручниками в ситуації з зерновим шантажем Росії.
Сподівається, що цьогоріч буде простіше. Хоча й зараз тут є фури, які очікують на розвантаження 7-й день.
Далекобійники скаржаться на пил, що забивається у найменші шпаринки. А в дощові дні поле перетворюється на непролазну багнюку.
«Це тут вже все висохло. Тут було не стать ногой, в кюветі жаби квакали, коли дощі пройшли. А када людей алергія брала? Розпухали – не від п'янки, а від амброзій. Це ужас! Коли нізя вилізти – справа грязіща, а зліва машини шурують…», – каже високий чоловік у джинсах та розтягнутому світлому поплямованому светрі.
«Так а куда нам діваться! Ми ж не поїдем туди, куди прилітає крєпко. Біля порта є майданчики асфальтовані, так там нікого немає, і не буде – туди прилетіло, погоріли фури», – додає інший.
Ці чоловіки з різних компаній – працюють на різних власників. Але встигли потоваришувати за цей тиждень.
Будні далекобійника зернового коридору
Біля однієї з фур господарює світловолосий чоловік років 40 на вигляд. Миє помідори у мисці під струменем води з баку, закріпленого між осями фури.
«Буду чи то снідати, чи то вечеряти. Мию помідори, зварив картошечку в мундіркє, яйця, є сало», – показує каструльку з іще гарячою їжею херсонець Олег.
Він тільки сюди приїхав. В дальнобої працює років 15, їздив у закордонні рейси. З минулого року працює на зерновозах, бо іншої роботи не так багато, як раніше.
А робота стає більш небезпечною. Далекобійники кажуть, що росіяни стали полювати на порти та стоянки вантажівок. Називають декілька, де бачили спалені фури та вирви від вибухів.
«Як їхати трасою, то можете побачити ангар спалений. Ми їхали на другий день після вибуху. Спочатку не могли зрозуміти. А потім стали біля цього ангара: криша підірвана, яма була. А в іншому селі було кафе. Ми там ставали тоже. А тепер його нема – розбомбили», – розповідає Сергій з Кременчука.
Водіям також довелося стати свідками обстрілу. На початку вересня на стоянці неподалік порту очікували завантаження. Спали вночі, коли почався обстріл.
Тому, пояснює, далекобійники обережніше вибирають стоянки для відстою.
Коли зупиняються на відстій, телефоном доповідають власнику вантажу, де вони. Власник реєструє автівки в чергу та замовляє аналіз зерна у пересувній лабораторії. Така перевірка перед завантаженням – обов'язкова процедура, так визначають, чи відповідає якість зерна заявленому класу. Результатів чекають коли дві години, коли день, а то й два.
У деяких фірмах, які приймають зерно в терміналах, є електронна черга. Туди водії стають самі і можуть в реальному часі відстежувати, як рухається черга, на які термінали відбуватиметься завантаження. Водіям потім телефонують, коли й куди їхати на завантаження.
Під час очікування водії проводять час у кабінах – сплять або гортають смартфони.
Он в одному з кутків більшість водіїв у своїх фурах ще відпочивають – вікна кабін щільно завішені чорними шторами.
Шофери кажуть, що спільного дозвілля не проводять і в гості один до одного не ходять, хоч і знайомі не один рік.
Мріяв стати дальбоєм
Два зерновози стоять відокремлено від інших – кабіна до кабіни, навпроти.
В одній з них відкриті двері, босоногий бородач у темних окулярах п'є чай з фаянсової чашки.
Олексій родом з Запоріжжя. Має свій інтернет-бізнес, але мріяв стати далекобійником. Каже, для нього це як хобі, яке можна поєднувати з роботою. Закінчив водійські курси, отримав відповідну категорію. Готувався возити вантажі за кордон.
«Хотів побачити світ. А так можна подорожувати Європою і зекономити на готелі – дім завжди з собою», – усміхається Олексій.
Вже мав домовленості про стажування в Європі на конкретному авто. Та всі плани змішала велика війна – кордони закрили. Думав, що доведеться відкласти мрію надовго, та вже от пів року кермує фурою. Тут опинився майже випадково – допоміг товариш, киває головою в бік блакитної кабіни, звідки через відкрите вікно за розмовою спостерігає ще один молодий бородань.
«Льоша мене просив взяти його з собою. І, може колись дати покермувати. Я спитав у власника дозволу – той погодив. А через пів години дзвонить і питає, чи не хоче товариш сам на машині їхати, бо звільнилося місце. Тепер разом їздимо», – пояснює 37-річний Микола.
Сам родом з Донецька, працював шахтарем. Виїхав з родиною 2014-го, коли Росія окупувала Донецьк. Знайшов будинок на Запоріжжі – у Гуляйполі. Побудувалися, купили землю, зайнялися фермерством. А потім Гуляйполе опинилося на «нулі».
Будинок Миколи зруйнований обстрілами. Знову довелося тікати від війни. Живуть у квартирі, яку раніше знімав Олексій. Поступився другові, а сам до батьків пішов жити. Не жаліється, але каже, складно.
«Робота, нестабільна. Ось дома сиділи, бо солярка росте, а за це нічого не дають. Чекають, що ось може ціна виросте на продукцію, відповідно, хазяїн буде давати на дорогу більшу суму».
Тиждень тому був поруч зі стоянкою, на яку прилетів ворожий шахед. Ударною хвилею в машині вибило вікна. Довелося повертатися та ремонтувати машину, зараз тільки після ремонту виїхали.
Хоча замовлень у фірми багато, додає. Основний сезон ще тільки починається. Фірма уклала договір на вивіз зерна з елеваторів. А це – взимку. Для прикладу наводить власний фермерський досвід – вирощував соняшник і пшеницю.
«Ми продавали десь після Нового року завжди. Тому що до Нового року ціни ніколи не було. В першу чергу здають малі фермери, в яких нема складів. Це перший вал прийшов, а всі стараються придержати до зими».
Пояснює: зараз немає хорошої ціни на зерно, тому фури стоять багато днів. Возив кукурудзу два тижні, та зрештою повернув власнику вантажу.
«То там бита, то сміття чи шо – щось їм не подобалося. Перед тим вал був такий, що переборчиво ставилися. Одвіз назад – і її там чи то чистили, чи шось таке робили. Чув історію, як водій возив сою 42 дні», – розповідає далекобійник.
Згадує про знайомого – Андрія з Барвінкового, який 5 місяців жив у своїй фурі. Бо возив зерно, багато було замовлень. Спав на ліжку в кабіні – тут умови, як у хостелі, хіба душової немає.
«Хазяїн йому не плате ні за простой, ні за шо. Машина в нього стоїть. Він звоне хозяїну зерна – давай шось робить. А той чекає ціну. І ще оказалось шо корабля немає – затримується. А ми залежим від власника зерна, бо він дає аванс на солярку. А власник жде, коли продасться зерно і він отримає свою оплату, а з цього вже нам заплате», – пояснює водій.
Торік роботи була більше, каже. Фрахти були високі – люди були готові вивозити збіжжя за будь-яку ціну, бо було невідомо, як розвиватимуться події війни. Цьогоріч ситуація дещо стабілізувалася, тому зерно ті, хто має можливість, тримають у сховищах.
Для перевізників зараз складні часи. Наприклад, їхня фірма вже продала одну вантажівку, і готує на продаж другу. Бо витрати не покриваються, власнику нічим платити найманим працівникам.
Як заробляють далекобійники
Трохи окремо від інших автівок стоїть кілька бензовозів з номерами Полтавської області.
Зараз порожні – від учора очікують на завантаження. Розповідають, раніше возили пальне з Кременчуцького НПЗ – по всій Україні. А після того, як по ньому прилетіло, возять європейське пальне з портів.
Почуваються порівняно з водіями зерновозів елітою. По-перше, не доводиться довго очікувати – максимум 3-4 дні простою. Та й оплата, кажуть, краща. За місяць заробіток середній різний: найменше, що вдалося заробити – близько 10 000 грн. А зазвичай виходить 35-40 000 грн на місяць.
Оплачують кілометраж та добові. За простій теж платять, хоча умови різні. За кілометр пробігу платять в середньому 3-4 грн, плюс добові 400 грн. Його товариші додають, що не всі власники оплачують однаково: на деяких фірмах перші два дні простою не компенсують.
Поки розмовляю з водіями, чорний седан повільно рухається вздовж ряду фур, подаючи звукові сигнали. Це підприємливі місцеві пропонують гарячу їжу. За комплексний обід просять 150 грн.
Ще декілька бензовозів припарковані по центру майданчика. Мають херсонські номери.
Водії – засмаглі, серйозні. У чорних спортивних костюмах з накинутими на голову капюшонами.
Херсонцю Анатолію 45 років, з них 15 він працює на дальнобої. Минулий рік не їздив, навіть розібрав бензовоз – 9 місяців провів в окупації.
Розповідає, у перші дні, коли росіяни зайняли Херсон, на ворожому блокпосту його паспорт втоптали в багнюку.
Показує свій документ – пом'ятий, зі слідами бруду.
Пропонували оформити російське громадянство, поміняти паспорт, але він свій береже і пишається – українець. Довелося ховатися по знайомих, бо росіяни його шукали.
«У перший день війни поїхав у воєнкомат. Став на облік, завели справу. Хотів піти в тероборону – захищати Херсон. Потім чомусь оказалось, шо воєнком виїхав, як і поліція. А наші справи залишились Потом нас начали орки шукати», – згадує Анатолій.
Зрозумівши, що окупацію рідного міста вже не зупинити, чоловік з товаришами взявся волонтерити. Возив продукти для мешканців передмістя.
Тоді був період, що виробництва роздавали свою продукцію, щоб не пропала. наприклад, молокопродукти роздавав завод Данон. Тільки треба було забрати та розвезти. Мотався власним авто. Тихенько приїжджав, казав людям, що є їжа, ті повідомляли сусідам – так і розбирали потайки від окупантів.
«Я поїхав на втору ходку, а мені дзвонить сусідка, тьоть Лєна: «Не йди додому, шукають тебе». Знайшли орки наші справи, а там прізвища і адреси. І ото я жив по знайомим. Родину вдалося вивезти», – розповідає далекобійник.
З-за цистерни виходить земляк і колега – 48-річний Віктор з Чорнобаївки. Розстібаючи блискавку, показує футболку під світшотом. На принті красується герб рідного селища.
Чоловік згадує, як більше місяця довелося просидіти в підвалі з родиною, бо майже щодня бомбили аеропорт. Тоді все здригалося від вибухів, а повітря було просякнуте щільним чорним димом.
В окупації більшість часу проводив у гаражах. Разом з товаришами-далекобійниками стерегли техніку від розграбування. На окупантів працювати не хотіли, вивели з ладу усі автівки та трактори, що є на підприємстві.
Коли в Херсон зайшли ЗСУ, на вулицях накривали столи, згадує. А радість, яку відчув, побачивши техніку з українськими прапорами, запам'ятав на все життя.
«Я таке відчув облєгчєніе, як вроді 80 кг скинув. Бо для мене це – свобода. Значить, в Україні я знову можу працювати і їздити, де хочу. Бо тут віздє є робота», – піднесено розповідає Віктор.
