Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
У розпал робочого дня Кілія на Одещині зустрічає тишею та майже порожніми вулицями. Де-не-де проїжджають легковики, а велосипедисти трапляються частіше, ніж пішоходи.
На вулиці Миру здається, що всі поснули чи роз'їхалися. Та за великими, в долівку, вікнами невеликого ресторанчика видно декількох людей. Хтось обідає, офіціантка подає каву.
Саме цей ресторанчик, де щойно подали каву, та готель поруч, постраждали 6 вересня через масований дроновий удар по містечку, що має порт на Дунаї.
Кілія відчуває на собі посилення російських обстрілів Одещини, відколи в Україні зібрали врожай зерна та спрямували його до зернового коридору. Росія намагається знищити зерно та інфраструктуру, яка його зберігає і допомагає перевозити. Чи не щоночі запускає на Одесу та інші портові міста шахеди й ракети.
Попри постійні тривоги, в Кілії залишаються жити люди, які люблять свій дім, і знаходять сили жити і відновлювати зруйноване. Як-от власник цього ресторанчика та готелю Вадим Єфімов, який після руйнацій взявся відновлювати своє майно з руїн.
Журналістка Ольга Стенька разом з Вадимом Єфімовим
«Ми вибиралися з-під уламків оглушені»
Вадим Єфімов – високий широкоплечий чоловік, одягнений у зручний одяг. Акуратне коротко стрижене сиве волосся, коротка сива борода. Сіро-зелені очі з-за окулярів у чорній оправі дивляться дещо іронічно.
Він зустрічає на вході і проводить двором. Важко повірити, розмовляючи в затишному ресторанчику, що 40 днів тому тут зяяли чорними дірами провалля даху та вікон.
Будинок Вадима є і його домом, і готельно-ресторанним бізнесом одночасно, він мешкає тут із молодшим сином.
Дім чоловіка опинився під обстрілом о пів на першу ночі проти 7 вересня. У нього влучили одразу декілька російських керованих дронів.
«Я не спав тоді – чекав. Коли вилітають літаки РФ, розумію, що за ними повинні літати дрони, і повинна піти тривога. Але тоді тривоги не було».
Пізно ввечері тієї середи початку вересня чоловік сидів на терасі. Вибухова хвиля винесла усі вікна, кинувши Вадиму скло у спину. Він вскочив, швидко одягнувся та побіг рятувати сина.
Той прокинувся від вибуху, злякався та розгубився. Тут їх застав другий вибух, що пролунав приблизно за хвилину – кинув під протилежну стіну кімнати.
Третій дрон влучив у їхній двір, коли готельєр із сином рушили від епіцентру небезпеки. Вадим вивіз сина – відправив до матері, що живе в іншому районі, та поїхав на центральну площу, звідки спостерігав, як у Кілії продовжували бити дрони. Таке навряд колись можна забути.
«Тому я зараз живу в машині. За цей час навіть ні разу не спав тут», – бізнесмен показує на протилежний бік вулиці трохи далі, де припаркований його мінівен.
З наступного ранку, за доньчиної допомоги, бізнесмен вже організував роботу з розбирання завалів. Ранком, коли побачив готель по-світлому, зауважив, що вибухами знесло прапор.
Відновлюючи будівлі після ворожої атаки, тут працювали у дві зміни 12 людей по 12 годин по черзі. Тобто 24 людини цілодобово – 12 через 12 годин.
Вадим показує фото і відео з власного архіву – руйнування були масштабні.
Але знімати нам забороняє. Не тільки себе, але й нинішній стан його нерухомості.
«Не хочу, щоб ви тут фотографували. Це мій дім, і правила встановлюю я, – заявляє безапеляційно. – Тут зараз не дуже є на що дивитися – роботи тривають».
«Будуватиму, скільки треба»
Цей будинок для Вадима – не просто будівля. Він проводить екскурсію. Розповідає, що приміщення звели 1920 року – це була перша в Бессарабії електростанція.
У 1990-х Вадим поставив тут будку 4х4 м, торгував дрібним крамом на кшталт шоколадок та цигарок. Поступово розширювався.
«Це було про амбіції, а не про заробіток. Просто якось треба було жити. Красти не підеш, на дорогу теж. І придумав сам собі бізнес», – згадує бізнесмен.
З часом викупив приміщення та відкрив ресторан «Стиль Бессарабії» – найстарший нині чинний заклад у Кілійському районі, він працює вже близько 30 років.
А років з 15 тому Вадим тут відкрив і готель на п'ять номерів – невеликий сімейний бізнес. До початку повномасштабної війни тут все було щільно заброньовано, на Booking готель має оцінку аж 9,1.
Ресторан розташований в так званому румунському районі Кілії, поруч проходить єврейська вулиця – раніше в місті громади селилися локально, займаючи квартали та вулиці. Далі були поселення липован. До них себе відносить і Вадим – його бабуся була донькою липованського священника.
Єфімов любить свій готельний бізнес. Завдяки йому познайомився з багатьма цікавими людьми, зокрема художниками, режисерами, акторами. Каже, що не бере грошей з велосипедистів і мотоциклістів, бо вони йому близькі по духу. Хоча й не вважає себе учасником вело– мотоспільноти. Подорожує переважно з молодшим сином Стасом.
Вадим з молодшим сином Стасом, фото з його соцмереж
«Знаєте, коли я це от створював, до мене брат прийшов, і каже: чому ти робиш скляний фасад, це ж усе розіб'ють». Нічого, кажу, я ще раз побудую, і будуватиму, скільки треба. Він каже: «Ти хворий». Я це я відповів: «Так, і тому в мене є все», – усміхається.
Каже, що його життєве кредо: ніколи не опускати руки, і щоранку вставати, щоб іти вперед.
Не опустив рук Вадим і з початком повномасштабної війни.
Притулок у готелі
З перших днів вторгнення готель Вадима якось сам собою перетворився на тимчасовий прихисток. До нього почали їхати сюди знайомі з інших міст, а потім інші люди. Спочатку їхали з Києва, а згодом – зі Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини.
За перші три місяці великої війни через кімнати Вадима пройшли близько 180 родин. За проживання та їжу грошей не брав. Але була умова: бере лише жінок та дітей. Чоловіки, хто хотів залишатися тут, спали в машинах або шукали собі інше місце ночівлі.
Тим, хто хотів виїхати, родина Вадима допомагала. Донька Ірина виїхала в Румунію і допомагала біженцям з України там. Паралельно сім’я допомагала, чим могла, місцевому волонтерському штабу: давали гроші на закупівлю автівок, ліків та інших необхідних речей.
Від лютого минулого року і до нині туристів, як таких, у Кілії немає. Приїжджають сюди хіба у справах. Комунальники, торгові агенти, постачальники – цивільні, але у робочих справах, пояснює Вадим. Хоча раніше в його закладах постійно було людно.
Попри це, наприкінці весни 2022 року бізнесмен почав ремонтувати фасад свого готелю. Попри нерозуміння людей навколо та насмішки. Каже, мав сам собі нагадати, що не можна опускати руки.
«Люди коли співчувають, то приходять допомогти»
Коли дім Вадима атакували дрони, дехто з його друзів приходив і працював безоплатно – щоб підтримати товариша. Так само не хотіли спершу брати плату співробітники Вадимового бізнесу.
Підприємець оцінив жест та вирішив не зловживати – каже, це його біда, а людям треба за щось жити.
Хоча були й протилежні випадки: коли місцеві приїжджали знімати розбите майно вночі, не пропонуючи допомоги. Вадиму це боліло.
«Всі їхали та просто знімали вночі. А я сиджу тут, в ахері, не знаю, за що хапатися далі. Я їм з сарказмом ліхтариком підсвічував – отут ще сфотографуйте. Хтось намагався казати, що співчуває… Та ні, люди коли співчувають, то приходять допомогти. Я ж єдина людина, яка тут постраждала, яку позбавили всього. Те, що воно відновлюється – не чиясь заслуга, лише мій характер. Це наша родина – донька, зять. Ми працювали цілодобово».
Місцева влада та волонтери допомоги не пропонували, каже Єфімов. Мав враження, ніби після обстрілу він опинився у вакуумі. Та ненадовго – буквально за декілька днів до його родини зателефонували таки з волонтерського центру. Просити грошей.
«Мене це розлютило як людину. Нас розбомбили, а тут дзвонять з волонтерського центру, що треба грошей купити тепловізор. Ніхто не прийшов допомогти розбирати завали, навіть не зателефонував спитати, чи потрібна допомога. Моя донька купила сама – гроші, сказала, не дасть. І сама відправила тому, кому потрібно».
Не встигла родина оговтатися після обстрілів, як доля піднесла нове горе.
4 жовтня у боях на Луганському напрямку загинув син Вадима, який з початком повномасштабної війни пішов у ЗСУ – 25-річний Роман Соболюк. Поховали його 9 жовтня в рідній Кілії. Та для чоловіка ця тема дуже болюча, тож просить її не розвивати далі.
Тому ми повертаємося до огляду будинку, який відбудовує Вадим. Проходячи внутрішнім подвір'ям, помічаю ще не до кінця відновлену альтанку-зруб, а на даху будинку троє робітників завершують вкладати на крокви червону металочерепицю.
Двоповерхова будівля виглядає ошатно. Фасад акуратно пофарбований, над ґанком навіс прикрашений кованими виноградними листям – візерунок перегукується з оздобленням невисокої ґратованої огорожі. Плитка на території ціла, ніби й не було тут уламків.
Всередині підлога вкрита яскравими килимами, у номерах добротні меблі та дизайнерські аксесуари. В коридорі Єфімов зупиняється і вказує на сірі шпалери з коралово-перлинним візерунком у вигляді пташок, що пустують на квітучих гілках. Пояснює: шпалери замовляв у Нідерландах, ескіз намалював власноруч. На щастя, мав запас, тому стіни швидко повернули до звичного стану.
На кухні теж усе на місці – меблі та побутова техніка, білосніжні стіни в залі ресторану, бузкові м'які диванчики біля білих столиків. Дійсно, все, як на сайтах – тільки ті фото датовані минулими роками. Багато схвальних відгуків – відвідувачам явно подобався цей заклад. Питаю у власника, в чому фішка.
«У нас не можна сюди просто прийти будь-кому. У нас є негласний фейсконтроль. Ми довго до цього йшли. Важливо, щоб сюди ходили адекватні люди, які поважають людей і мою працю».
До його ресторану, каже,, люди ходять поїсти – за гастрономічними насолодами. Тут подають бессарабські страви. Пропонують місцеві крафтові сири та вино.
«Буквально перед вибухом я відмовився робити тут весілля. Поки війна закінчиться – ніяких пишних урочистостей чи великих скупчень людей. До нас можна прийти повечеряти, чи день народження відзначити – тихо. Але усі гулянки – після перемоги».
