Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Розібратись у тому, як французькі політичні біженці розвивали український курорт редакції "О, Море" допомогли роботи істориків Марини Тарасової та Єгора Сидоровича, а також підшивки архівної преси.
Революційний початок
З Французької революції 1789 року ця історія й почалась. Вихори нестабільності від зміни політичних режимів. Стукіт гільйотини, яка невпинно працювала роками, вирішуючи проблему незгодних з новою владою. Усе це змусило багатьох людей виїхати з Франції. Одним з таких політичних біженців став Вільгельм Рув’є.
Цей портрет Вільгельма Рув’є прикрашав його книгу, присвячену Наполеону
Представник одного з найдавніших вівчарських родів Франції, успішний підприємець втік від кривавих подій революції на Херсонщину. Саме тоді російський імператор Олександр І вирішив полегшити процес залучення французьких емігрантів до розвитку Тавриди.
Для французів спростили процедуру отримання документів, створили спеціальний орган опіки, який був посередником між іноземцями і державою у вирішенні різних питань. І найголовніше – їм дозволили самостійно вибирати ділянки, де вони будуть селитися.
Отже, Рув’є вирішив скористатись можливістю почати життя спочатку подалі від революційних баталій. Із Франції він привіз із собою дружину, трьох дочок, глибоке розуміння вівчарства і безсумнівний підприємницький талант. Компанію їм склав далекий родич Рене Вассал, який працював у Рув’є секретарем.
Землі, які отримав Рув’є, включали сучасну територію Чорноморського заповідника, острів Джарилгач, Тендрівську косу. На цих землях він і заснував нинішній курорт Лазурне. Тоді це був маєток, названий на честь старої доньки Софіївка. Ще один маєток поруч отримав назву на честь другої дочки – Кларівка (Круглоозерка, Більшовик).
Привезеного із собою стартового капіталу вистачило на те, щоб облаштуватися в Таврійській губернії. І почати будувати власний бізнес. У 1803 році Рув’є привіз з Іспанії перших довгорунних овець мериносів. Уважно вивчивши питання, він вважав цю породу найбільш придатною для кліматичних умов Таврії.
Результат перевершив всі очікування. Вівці чудово прижилися і почали активно розмножуватись. Торгівля вовною почала давати стабільний прибуток. Бізнес почав зростати. Для роботи із вівцями почали наймати місцевих селян. Подейкують, що навіть завозили верблюдів для роботи та охорони отар. До речі, череп верблюда є серед експонатів нещодавно відкритого музею острова Джарилгач.
У 1815 році внесок Рув’є в розвиток регіону став настільки значним, що імператор передав виділені землі у вічне володіння французькому вівчарю та його нащадкам.
Світова слава чорноморських овець
З 1816-1817 років родина Рув’є почала експорт вовни в Європу. Втім, повноцінно насолодитись результатами міжнародної торгівлі Рув’є не встиг. Вивчаючи ринки збуту, він захворів і помер в італійському Трієсті.
Але бізнес після його смерті почав розвиватись ще стрімкіше. Управління на себе взяв той самий Рене Вассал, який колись переїхав сюди разом із родиною. Він давно одружився із Софією, на честь якої назвали маєток. Їхні діти стали спадкоємцями сімейної справи.
Але це було згодом.
Поки що Рене Вассал мав можливість розкрити весь свій підприємницький потенціал.
За його управління значно зросла кількість овець, поліпшилась їх порода. Експорт вовни в Європу набрав обертів. До другої половини 19 століття чи не вся Європа була одягнена в бостон з нашої вовни. Для флоту Великобританії поставляли курдючний жир і в'ялену баранину.
У 1846 році на Карантинному острові було споруджено 9 вовномийок
Біля Софіївської економії (великі поміщицькі господарства, де використовували найману працю і технічні розробки), розпочали виробництво з розведення устриць – на березі того самого озера, яке на сучасних картах називається Устричне. На Тендрівській косі побудували устрично-мідійний і рибний завод. Устриці з Лазурного, кажуть, вивозилися на експорт і користувалися особливою популярністю в Німеччині.
Поруч з Устричним озером були солеварні. Вирощену сіль продавали до Росії.
Вівчарство було визнано провідною галуззю краю. Для подальшого розвитку державою було виділено велику грошову допомогу поміщикам. Ці гроші пішли на будівництво вовномийних заводів на берегах Дніпра. Промита вовна відрізнялася легкістю, що значно збільшувало її цінність.
Вже діти Рене Вассала у маєтку Кларівка (Круглоозерка, Більшовик) збудували цегляний завод. Почали розвивати власні виноградники. Теж настільки вдало, що ім’я Вассалів навіть почали використовувати у рекламі. Журналісти, які рекламували відпочинок у порту-курорту Скадовськ зазначали, що всім відпочивальникам поставляється виноград князя Трубецького і Вассалів.
Ім’я Васалів використовували для реклами курорту Скадовськ
Вассалі ж почали закладати тут туристичну інфраструктуру для відпочивальників. Вони збиралися побудувати залізничну гілку "Федорівка-Скадовськ-Хорли", але завадила Перша світова війна.
До моменту початку революції сім'я Вассалів мала у своїх володіннях 14 будинків в Одесі, три в Херсоні, в Скадовську, Парижі і в італійському Трієсті.
Для Одеси збудували католицький собор Святого Петра і Павла на Гавана спуску, там же – двоповерховий особняк для проживання бідних католиків. А в Херсоні – такий же будинок біля католицького собору по вулиці Старообрядницькій. Заснували благодійне товариство для моряків і судновласників, потерпілих крах, для бідних породіль, що нудяться в тюрмах і т.д. Можна дуже довго перераховувати благодійну роботу, проведену цією сім'єю.
Цілком можливо, що вони почали б активно розвивати і курортну справу у регіоні. Однак ще одна революція обірвала історію успіху французів, які прославили чорноморських овець. Цього разу – революція у Російській імперії. З приходом радянської влади родина повернулася до Франції.
Як Софіївка стала Лазурним
За радянської влади Софіївка отримала нову назву – Новоолексіївка.
І життя там стало значно менш бурхливим. Звичайне радянське село: радгосп, який спеціалізувався на рільництві і м’ясо-молочному тваринництві. Електростанція. Школа, бібліотека, лікарня та клуб. Невелика кількість відпочивальників влітку, як у будь-якому приморському селі.
Після Другої світової війни ця місцевість почала вже цілеспрямовано використовуватись і як кліматологічний курорт. На березі моря почали будувати корпусу санаторіїв і будинків відпочинку.
У 1975 році село отримало статус селища міського типу та нову назву – Лазурне. Приблизно тоді ж розвиток цього регіону, як туристичної місцевості, призупинився.
У 1969 році влада вирішила, що у районі Джарилгацької затоки потрібно почати вирощувати рис. Тому, як зазначалось у проєктних документах, курортна зона мала бути ліквідована.
Чи мало це рішення економічне обґрунтування – зараз вже зрозуміти важко. Історики кажуть, що навіть на піку свого розвитку у регіоні, коли практично все узбережжя пустили під рисові чеки, лікувальні та оздоровчі заклади Скадовського району приносили прибутку майже в десять разів більше ніж рис.
Рисові поля в Україні
Рис тут почали вирощувати методом затоплення. Біля моря і пляжів з весни до осені в рисових чеках стояла вода. Кілька разів за літо її скидали у затоку разом із мулом та залишками пестицидів і міндобрив.
Вже в 1977 році води Джарилгацької затоки були неприпустимо опріснені і отруєні хімікатами і солями важких металів. Однак ще більше 10 років нічого не змінювалось.
Аж поки в Джарилгацькій затоці не вибухнула екологічна катастрофа. Сильні шторми збурили отруйні нашарування. У липні 1989 року вміст отруйних речовин у морській воді перевищив всі норми. Ще кілька років після цього були закриті пляжі, загинули майже всі мешканці затоки: краби, камбала, бички, креветки – лишилися самі медузи.
Зрештою, у 1990 році Міністерство охорони навколишнього середовища та Міністерство охорони здоров'я прийняли рішення про заборону обробляти отрутохімікатами посіви біля узбережжя та скидати отруєну воду з рисових полів в затоку.
Фактично, фермерів примушували використовувати сучасні і безпечні технології вирощування рису. Але вони були надто затратними, тож багато хто просто відмовився від вирощування рису, повернувшись до традиційних кавунів та соняшнику.
Заборона використовувати пестициди а різке зменшення посівів рису дозволили різко змінити ситуацію на краще. Затока почала одужувати: зросла насиченість води солями брому і йоду, стало більше рослин, повернулися риба, краби і креветки. І туристи та курортники повернулися у цей регіон.
На початку 2000-х Лазурне вже стало повноцінним курортним селищем.
Що робити у Лазурному зараз
Зараз завдяки віддаленості від портів та великих міст Лазурне вважається екологічно чистим курортом. Море тут глибоке, дещо холодніше від навколишніх курортів.
Пляж широкий і довгий, зі світлим піском і пологим без обривів ухилом берега. Центральний пляж, який розташований навпроти Центрального ринку, завжди багатолюдний через наявність центрів розваги та сервісу. Шезлонги і парасольки платні.
Деякі санаторії та пансіонати мають свої пляжі. На пляжах, які розташовані подалі від центру зазвичай небагато людей. Пляжна інфраструктура та розваги тут розвинуті на хорошому рівні.
Сервіс – традиційний для невеличких курортів Півдня України. У місті є ринок та супермаркет. Крім того, працює багато кафе, їдалень та точок із перекусом. Є банкомати і термінал Приватбанку, в кафе і магазинах можна розрахуватися карткою.
Також потрібно враховувати, що ціни тут завжди курортні – щонайменше на 20% вищі від звичних. Крім того, у Лазурному немає централізованого водопостачання. У базах відпочинку, готелях, пансіонатах використовують воду зі свердловин. Для пиття та приготування їжі краще купувати воду.
Крім місцевих розважальних закладів та атракціонів, відпочинок у Лазурному можуть урізноманітнити прогулянки до історичних та природних пам’яток поблизу. Тут можна побачити давні скіфські кургани – на території сільради Лазурного їх одразу три.
Можна поплисти чи навіть перейти у брід на острів Джарилгач. Він розташований за 20 км від Лазурного.
Можна усамітнитися на Тендрівській косі. Це прекрасне скупчення піщаних пляжів, оточене морем з усіх боків. Крім пляжного відпочинку, тут можна зайнятися риболовлею.
Проблем із житлом у Лазурному не буде, пропозицій тут достатньо і у базах відпочинку, і у приватному секторі.
Бази відпочинку, пансіонати, санаторії пропонують проживання в багатоповерхових корпусах і стилізованих дерев'яних дачах, в номерах з різним рівнем комфорту. Вартість відпочинку у них стартує зі 100 грн з людини за добу.
У приватному секторі можна зняти житло як в невеликих приватних будинках, так і в нових сучасних котеджах з ландшафтним дизайном у дворі. Вартість оренди у приватному секторі починається з 70 грн з людини за добу.
Доїхати до Лазурного найпростіше з Херсона – звідти автобуси на Лазурне відправляються кожну годину, орієнтовна вартість квитка – 120 грн. Крім того, до Лазурного їздять автобуси з Дніпра, Запоріжжя, Мелітополя та Харкова.
