Facebook
Messenger
Pocket
Twitter
Як українські моряки змогли створили життєствердні меморіальні практики вшанування полеглих побратимів – у матеріалі "О,море".
Проєкт "Що таке пам’ятати"
Більшість практик, які сьогодні використовують для вшанування полеглих захисників України, прийшли до нас ще з Радянського союзу. Це не означає, що всі вони погані. Просто вони більше не актуальні. Сучасна українська армія сильно відрізняється від радянської. Та і російсько-українська війна не подібна до тих війн, які вів Радянських союз.
Зрештою, Пам’ять про полеглих захисників України – це більше, ніж меморіальні дошки, пам’ятники чи перейменування вулиць.
"Звитяга ВМС" - один з проєктів пам'яті про загиблих військових
Для того, аби зрозуміти, яким чином цю пам'ять про загиблих у російсько-українській війні можна зберегти, громадські активісти за підтримки Українського культурного фонду запустили проєкт "Що таке пам’ятати".
Засновниця проєкту Оксана Іванців пояснила "О, море", що, серед іншого, задача проєкту – допомогти державі створити та реалізувати сучасну концепцію вшанування пам’яті загиблих. Яка би відійшла від радянської концепції невідомого солдата, що закликала пам’ятати одночасно про всіх загалом, а значить – ні про кого. Яка не прославлятиме відчуття провини, не створюватиме культ мертвих героїв, а культивуватиме життя та почуття вдячності.
В рамках проєкту дослідники вивчали такі нові способи вшанування пам’яті, які використовують українські військові. У цьому напрямку військові моряки – одні з найактивніших реформаторів, які навчилися не культивувати смерть, а популяризувати життя на прикладі загиблих.
З чого все почалось
Одним з ініціаторів впровадження таких ініціатив в Військово-морських силах (і не тільки) став військовослужбовець Ігор Руляк. Він – уродженець Севастополя. З дитинства марив флотом. Відслужив строкову службу в Першому батальйоні морської піхоти в Криму. Працював рятувальником. Був одним з ультрас, які у 2014 році захищали проукраїнські мітинги в Севастополі біля пам'ятника Шевченку від "зелених чоловічків" і бойовиків так званої "самооборони".
Ігор Руляк став ініціатором волонтерської ініціативи, яка організовує спортивні заходи
Зрештою, через свою надактивну проукраїнську позицію, Руляк змушений був виїхати з анексованого Криму. На материковій Україні він продовжив службу на флоті у проміжках між участю у війні на Донбасі в складі одного з добробатів.
Згодом він залишив добровольчу практику. Та почав поєднувати службу із підготовкою курсантів Інституту військово-морських сил України та відродженням спортивних традицій українського флоту.
Саме Руляк започаткував волонтерську ініціативу UA Navy Sport, мета якої – створити та поширити нові комеморативні практики та зробити їх звичними у житті українського суспільства. Створюють їх, організовуючи спортивні заходи на честь загиблих військових моряків. І завдяки цьому імена загиблих згадуються набагато частіше та з більшою вдячністю.
Ігор Руляк став ініціатором волонтерської ініціативи, яка організовує спортивні заходи
На питання, що його драйвить займатись тим вже кілька років поспіль, відповідає лаконічно: пам'ять.
"Ми мотивуємося тим, що знаємо: хлопці, які вже не з нами, раніше так само двіжували. І вони хотіли би, щоб так було, вони самі би це робили. Вони вже не з нами, і ми можемо лише перебороти власну лінь, складнощі з комунікацією з іншими людьми та просто брати і робити це для них", – пояснює Руляк.
За його словами, у країнах із розвинутими військовими системами організація меморіальних заходів – нормальна практика. Тож рівнятись на них можна і треба.
Вся волонтерська ініціатива почалась зі спортмасової події в одній військовій частині – збирались самі й робили у пам’ять про хлопців те, що вони любили. Бувало, що якийсь офіцер проходив, питав "О, а що ви робите?". Йому розказували. Він казав "Так, я теж пам’ятаю. Я теж займаюся спортом, і мій син займається у басейні. А давайте я з вами, а давайте разом щось зробимо?".
"Спочатку була звичайна комунікація між людьми. Ми маємо багато соцмереж. Сьогодні легко скомунікувати, показати, розказати, легко залучити під свої прапори людей, яким це також потрібно. Робити такі речі в сучасному суспільстві – взагалі не проблема. Було би бажання, а привід… На жаль, з 2014 року дуже багато приводів для таких заходів", – каже Руляк.
Ігор Руляк став ініціатором волонтерської ініціативи, яка організовує спортивні заходи
Доволі швидко ініціатива кількох військовослужбовців виросла до системної роботи в цій темі.
"У нас є п’ять спортивних проєктів, які напряму пов’язані із пам’яттю. З перевіркою власних сил та витривалості. З улюбленою справою бійця, який цим займався за життя. Це заходи, які проводять не заради того, щоб потішити его спортсмена, а щоб вшанувати пам’ять за допомогою спорту. Який, до того ж, ще має прикладне значення для військових. Не у крікет зіграти, а провести захід, який буде корисним тренуванням для діючих військових", – розповідає військовослужбовець.
"801 бьорпі challenge"
Це, за словами Руляка, найголовніший і найперший, найбільший проєкт пам’яті, який вдалось організувати. Він присвячений загиблим бійцям 801-го підводного протидиверсійного загону Олегу Стороженку та Олександру Стрелюку.
Хто такі Олег Стороженко та Олександр Стрелюк?
Це – українські військовослужбовці та бойові плавці. Загинули 2 березня 2015 року в секторі "М" (Маріуполь), між селами Павлопіль і Пищевик.
Загинули під час бойового зіткнення з диверсійно-розвідувальною групою противника. Розвідгрупа отримала завдання перевірити один з блокпостів, і коли заїхала до села Пищевик, зіштовхнулася з російськими терористами. В автівці було шестеро бійців, один загинув на місці, другий помер дорогою до лікарні, ще двоє були поранені, один з них – важко.
Обидва нагороджені орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
На момент загибелі дружини обох військовослужбовців були вагітними. У Олега народився син, а в Олександра – донька.
"801 бьорпі challenge"
На проведення цього заходу надихнув досвід американських "морських котиків", які навіть проводять марафон з бьорпі.
"Це дуже крута кросфітерська вправа, яка добре розвиває. Вона підступна, навіть бридка, бо її не просто фізично важко робити, а і морально складно себе до неї змусити. Навіть до війни у нашому загоні (801-й загін ПДСЗ) цю вправу виконували або в якості покарання, або під час фізо, коли потрібно було пробігти з навантаженням, але не було важкого спорядження під рукою", – розповідає Руляк.
Разом з тим, ця вправа універсальна: підходить для будь-яких рельєфів, видів місцевості. Її можна виконувати, де б ти не був: у бліндажі, в каюті, в кораблі чи на землі.
Тож спочатку вирішили зробити "801 бьорпі challenge" – дві людини в команді мають стрибнути бьорпі 801 раз, по черзі. 801 раз – за назвою загону, в якому загинули два бійця. Перший раз стрибали 5 пар людей.
"Перші рази ми стрибали цей челендж по годині, у нас люди втрачали свідомість. На третій рік ми вже маємо рекорди і за кількістю людей, які беруть участь, і рекорди за часом, і постійні учасники челенджу стають більш витривалими. Тобто хлопці, заради яких ми це робимо, вже не з нами, але продовжують робити сильнішими людей, які тут і зараз пам’ятають про них", – каже Руляк.
Крім того, поступово учасники вирішили "монетизувати" захід – команди скидались по 200 гривень. Ці гроші витрачали на призи парі, яка показала найкращий результат.
"На наступний рік вже всі кросфіт-клуби, які є в Україні – офіційні та неофіційні – стрибали разом з нами бьорпі. Ми два роки поспіль збираємо по 1000 євро з усієї України. Уявіть: в усіх кросфітерських спортклубах, в усіх куточках України вивішують банери з портретами загиблих хлопців.
До "801 бьорпі” поступово почали долучатися кросфітери з усієї України
Будь-яка людина, яка в цей день зайде до клубу просто потренуватися, може їх побачити, дізнатися їхню історію та взяти участь в челенджі. Ті, хто матимуть найкращі результати і отримають цінні призи, дякуватимуть хлопцям ще й після челенджу", – розповів він.
На зібрані гроші переможцям купили спортивні подарунки – наприклад, круті кросфітерські кросівки, щоб вони далі тренувалися ще ефективніше. "Такий собі подаруночок від наших хлопців з того світу. Так вони й досі роблять кращою і країну, і людей, які їх пам’ятають", – розповідає Руляк.
"Цей челендж ми робимо в день загибелі хлопців – 2 березня. Ми не плачемо, не п’ємо "фронтові сто грам", а вшановуємо саме таким способом. Минулого року, наприклад, було більше 200 людей, які саме стрибали. А скільки людей прийшло подивитися! Зазвичай збираються друзі, побратими, сім’ї, та навіть просто відвідувачі клубу, в якому відбувається дійство. Часто питають, що тут відбувається, і потім долучаються й самі. Щоразу це досить масові заходи", – додає він.
Пам’ятні сплави
Наступним став проект, який організовують на День захисників і захисниць. У цей день активісти UA Navy Sport роблять сплав водоймами. Перший раз це був сплав з Миколаєва в Очаків. Таким чином вони вшановують загиблих з 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Хто є серед втрат 73-го морського центру?
Дмитро Красов. Матрос. Загинув 13 серпня 2014 року під час звільнення села Градське (Амвросіївський район Донецька область).
Євген Корнафель. Матрос. Загинув 16 серпня 2014 року під Старобешевим внаслідок артилерійського удару.
Олексій Зінченко. Командир частини, капітан 2 рангу. Загинув 17 серпня 2014 року під Старобешевим Донецької області від ран, отриманих напередодні під час артилерійського обстрілу.
Валентин Заграничний. Заступник командира загону з ПДП, капітан 3 рангу. Загинув 29 серпня 2014 року під Іловайськом.
Володимир Костюк. Начальник групи десантного забезпечення, капітан 3 рангу. Загинув 31 серпня 2014 року під Іловайськом.
Юрій Олефіренко. Командир частини, капітан 1 рангу. Загинув 16 січня 2015 року під час мінометного обстрілу в районі сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району Донецької області. Юрій кинувся на захист, прикривши собою трьох бійців; під час евакуації до медичного закладу серце зупинилося.
Михайло Горяйнов. Капітан-лейтенант, 2 червня 2015, загинув у бою під селом Чермалик.
Юрій Горайський та Олександр Хмеляров загинули 4 березня 2016 року. Під час патрулювання лінії розмежування в Секторі "М", на висоті поблизу Докучаєвська група спецпризначення наштовхнулась на диверсійно-розвідувальну групу супротивника. Внаслідок контактного бою на дуже короткій відстані двоє спецпризначенців загинули, ДРГ супротивника знешкоджена.
Олег Мединський. Капітан 3 рангу. Загинув 5 вересня поблизу Маріуполя під час виконання бойового завдання.
Сплави, які організовує команда UA Navy Sport, часто відбуваються у негоду
Чому саме сплав? Бо підрозділ, пам’яті бійців якого присвячений захід, "водоплавний".
"Ми це робимо на каяку. З собою беремо їжу, воду, і розуміємо, що це вже середина осені – може бути і шторм, і дощ, і холодна вода. Ми пливемо 86 км в таких умовах, бо розуміємо, що військові сидітимуть в окопах і в бруді, і в холоді, і погана погода для них – лише один з негативних факторів. А ще ж можуть і вбити. Тому ми пливемо, долаючи якихось своїх внутрішніх демонів", – розповідає Руляк.
У таких сплавах, за його словами, негода – це просто дрібниці життя. "Ти маєш можливість подивитись на свою країну з води і порадіти тому, що можеш так робити. На Світлодарці ти вже так не походиш, чи, наприклад, в Широкіно. Треба цінувати те, що є тут і зараз", додає він.
Перший раз військовослужбовці сплавилися з Миколаєва в Очаків, другий раз пройшли весь Хаджибейський лиман – це 30 км вздовж Київської траси. Під час третього сплаву перейшли Куяльницький лиман впоперек. Цього року сплав запланований за маршрутом Південний – Очаків.
Заплив пам’яті
Третій проєкт – це заплив пам’яті Дениса Петухова. І виглядає він значно складніше за попередні заходи – десантування у море з гвинтокрила та заплив на два кілометри.
Хто такий Денис Петухов?
Це – старший лейтенант прикордонної служби України Денис Петухов. Він зник безвісти 31 серпня 2014 року. Того дня катери Маріупольського загону охорони "Гриф" та "Калкан" обстріляли проросійські терористи.
Сталося це за три милі від берега, поблизу села Безіменне на Донеччині. На "Грифі" почалася пожежа, катер затонув. Рятувальники дістали з води вісьмох моряків, семеро з них були поранені. Тіло лейтенанта Петухова так і не знайшли, пізніше одеського прикордонника визнали загиблим. Йому було 26 років.
"Це перший український моряк, який загинув саме на воді, коли російські найманці затопили їхній катер на траверзі с.Безіменного. Він та ще один матрос, Богдан Тіщенко, загинули на відстані трьох миль від берега, і їхні тіла досі не знайшли. Наш заплив пам’яті полягає в тому, щоб з гвинтокрила висадитися на воду в тому місці, де сталася трагедія, і вплав дістатися берега. Це дуже символічно", – каже Руляк.
"Схема запливу передбачає гвинтокрил, а в ньому обмежена кількість місць. Тому ми запрошуємо побратимів, друзів, тих хто вчився разом з хлопцями або особисто з ними знайомий, волонтерів, високопосадових офіцерів, а також медійних персон – щоб вони відчули, як це відбувається, як з підбитого катеру добиратися до берега, і мали можливість розказати про це широкому загалу", – додає він.
#ЖмиЗаТему
Тьома – це Артем Корнєв, морпіх з 1 батальйону морської піхоти, він служив у десантно-штурмовій роті, і це перший загиблий морпіх на російсько-українській війні.
Артем був майстром спорту з паверліфтингу, і цей захід має популяризувати його захоплення
"З Артемом ми були добре знайомі. У той день загинув ще один військовий, з яким ми не знайомі. І це – своєрідний посил його друзям: хлопці, хто знає особисто цю людину, хто його пам’ятає, було би круто, аби ви теж щось для нього зробили!", – каже Руляк.
Він згадує, що Артем був спортсменом, майстром спорту з паверліфтингу. І #ЖмиЗаТему – це не змагання, а челендж.
"Щороку 29 жовтня, в день його загибелі, ми жмемо від грудей найбільшу вагу, яку можемо, на його честь. Ми робимо це і офлайн, і онлайн – хто як може. Хто вижав максимальну вагу – отримає корисний приз. Наприклад, річний запас протеїну чи іншого спортивного харчування. Переможець рік їсть корисні добавки і дякує за це Тьомі. Дякує за те, що завдяки загиблому другу може продовжувати розвиватися фізично і отримувати спортивні перемоги, яких вже не здобуде Артем", – розповідає військовослужбовець.
Звитяга ВМС
"Звитяга ВМС" – це відкритий атлетичний турнір на честь Івана Сакаля.
"Звитяга ВМС" задумувалася як змагання з кросфіту для підрозділів Військово-морських сил
Хто такий Іван Сакаль?
Він був студентом, який з початком російської агресії у червні 2014-го Іван підписав контракт із ЗСУ. І майже одразу вирушив на фронт.
Спочатку проходив військову службу в 56-й комендатурі охорони та обслуговування ВМС, а з 2015 року перевівся у 137-й батальйон морської піхоти. На момент загибелі старший сержант Сакаль очолював взвод розвідки 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 1 травня 2019 року. Вночі під прикриттям туману ворожа група диверсантів намагалася непоміченою перейти смугу забезпечення навпроти українських позицій поблизу села Миколаївка. Бійці, які несли бойове чергування на спостережному посту, переміщення противника помітили – і відкрили вогонь. На допомогу морським піхотинцям підійшла резервна група Сакаля. Вона почала переслідувати бойовиків. Групу обстріляли з крупнокаліберних кулеметів і стрілецької зброї. Під час бою один із наших воїнів зник. Сакаль загинув після важкого поранення.
"Звитяга ВМС" – змагання, з яких загиблий десантник привозив нові вправи у свій підрозділ
Від початку "Звитяга ВМС" задумувалася як змагання з кросфіту для підрозділів Військово-морських сил, і Сакаль у них брав участь. Згодом цей турнір так розрісся, що вже став відкритим чемпіонатом Військово-морських сил України, на який приїжджають і льотчики, і СБУшники, і "Омега", і Нацполіція, і сухопутка, і морпіхи, і ДШВ.
"Коли Ваня загинув, за місяць до чемпіонату, ми вирішили, що було би правильно назвати турнір на його честь. Він любив спорт, постійно тренувався і брав участь у наших турнірах, де б він не був – навіть в АТО чи в госпіталі, він брав вихідний і приїжджав на "Звитягу ВМС". І з турніру він привозив у свій підрозділ якісь нові навички, вправи, і розвивав спортивну традицію вже серед своїх побратимів. Звичайно, ми одразу ж прийняли рішення назвати "Звитягу ВМС" турніром пам’яті Івана Сакаля", – каже Руляк.
Турнір розрісся до змагань, на які приїжджають силовики з різних підрозділів
Чому такі заходи допомагають пам’ятати
За словами Руляка, такі заходи важливо проводити – вони привертають увагу не лише військовослужбовців, а і широкого загалу. Та продовжують ту справу, яка була важливою для загиблих.
При цьому він наголошує, що важливо організовувати їх саме у день загибелі. Тому що це дозволяє вшанувати пам'ять не лише на офіційному рівні. "Бо як часто буває на офіційному рівні. Якщо день загибелі військового випадає на суботу, наприклад, а це вихідний день, то шикування у його військовій частині буде в п’ятницю і вшановувати його будуть днем раніше. Нам не важливо, на який день припадає день загибелі нашого побратима – на вихідний, на будень, на свято. Ми пам’ятаємо – і це головне. І ми зробимо все, щоб його пам’ятали й інші", – каже він.
За його словами, це дещо перегукується із обрядами давніх слов’ян, які на честь загиблого влаштовували військові поєдинки, танці, співи – словом, дискотеку. "Вважали, що загиблий хотів би, аби його рідні й друзі веселилися, а не померли через три дні від надмірної туги", – пояснює військовослужбовець.
Разом з тим, як каже Руляк, команда UA Navy Sport часто стикається з хвилями нерозуміння та хейту.
"Питають, а чого ви про Петухова робите, а от про, скажімо, Івана Івановича не робите? Ми відповідаємо: ви перші можете зробити щось для пам’яті Івана Івановича. Ми знаємо Дениса, ми з ним служили, ми його любимо, ми його пам’ятаємо. А якщо ви пам’ятаєте іншу людину – чудово. Робіть щось у пам'ять про неї", – каже він.
Такі приклади меморіальних заходів, які впроваджуються на українському флоті, зараз дуже потрібні.
Психотерапевт Марія Фабричева каже, що вектор, який веде меморіальні практики від ідеї "Помри і стань великим" до думки "Живи без відчуття провини і пам'ятай", є набагато більш перспективним, за звичні нам практики з минулого. Він дозволяє суспільству думати про захисників із вдячністю, не знецінюючи ані їхню військову службу, ані ту ціну, яку вони заплатили за те, щоби убезпечити українців від жахів війни.
