Коли син підросте, покажу йому море. Як військовому пристосуватися до життя після травми

Чоловіки в українській масовій культурі мають бути сильними і самостійними. У суспільства немає запиту на те, щоб вони були ще й привабливими, лише "трішки красивіше від мавпи". Тому, отримуючи травму, вони не стільки переймаються зовнішнім виглядом, скільки бояться здатися слабкими і немічними, потребувати допомоги зі сторони.

В українських містах інфраструктура ще не достатньо підлаштована під потреби людей з інвалідністю, а перехожі не завжди знають, як допомоги. Знайти ж інклюзивну зону відпочинку – завдання з зірочкою. Та чи варто відмовляти собі у відвідуванні пляжу через страх не впоратися з пересуванням самостійно?

Редакція "О, Море" запустила проєкт на підтримку сприйняття свого тіла таким, яке воно є. Наші герої пройшли важкі випробування на шляху сприйняття себе та зрештою стали вільні від власних упереджень. Як їм це вдалося, що довелося пережити і яке полегшення вони отримали у підсумку.

• Як Ігор втратив можливість ходити
• Що допомогло повернутися до життя
• Що радить психотерапевт
  

Після поранення більше не зміг ходити

• сумчанин Ігор Лугина,
• 26 років,
• військовослужбовець, молодший сержант ЗСУ, вишиває бісером картини на замовлення,
• через поранення опинився в інвалідному візку.

У січні 2017 року під час боїв під Бахмутом у хвилину затишшя я кинувся відновлювати своє укриття – розрівнювати мішки з піском, що височіли над окопом. У цю секунду в мене влучив снайпер. Куля пройшла крізь легеню й пошкодила хребет. Якщо дихальні функції відновили ще польові хірурги, то проблему з хребтом так і не вирішили.

Прогнози лікарів були дуже різні – від слів, що потрібен час на відновлення і я зможу ходити до того, що я більше ніколи не стану на ноги

Я не довіряю вітчизняним лікарям, тож на операцію досі не наважився. Боюся, щоб не стало гірше. Перші кілька місяців після поранення я провів у лікарнях. Було дуже нудно й бабуся показала мені, як вишивати бісером. Так я почав виготовляти ікони та інші картини – спочатку, щоб просто скоротати час, а потім і на замовлення.

Я ніколи не бачив моря

Коли я повернувся додому, взагалі не хотів виїздити з будинку. Боявся, що мені знадобиться чиясь допомога, а я звик все робити самостійно. Про мене піклувалася і постійно змушувала рухатися дружина. Я їй безмежно вдячний за те, що вона лишилася зі мною, бо знаю немало історій побратимів, коли половинки йшли від них, дізнавшись про травмування чи інвалідність.

Ігор з дружиноюАвтор: З архіву героя

Перші півроку після травмування я ще їздив на реабілітацію в Київ, але потім народився мій син. Я вирішив, що не можу пропустити той час, доки він маленький: перші слова, кроки. Немає нічого важливішого за це. Також потрібно було допомагати дружині.

У моєму дитинстві не було Ялти чи "Артека". Я ніколи не бачив моря. Тато рано пішов. Ми лишилися з мамою і молодшою сестрою. Мені довелося почати заробляти гроші на свої потреби самостійно.

Коли мій син трохи підросте, то обов’язово побачить море

Син Автор: З архіву героя

Непомітні для держави й суспільства

Держава не дбає про осіб з інвалідністю. Наскільки мені відомо в Сумах такі люди не працюють. Поки ми здорові не помічаємо їх. Зараз я бачу, наскільки сильно деякі з тих, з ким я спілкуюся, потребують реабілітації і можливості ввійти в соціум. Елементарно не всі можуть переїхати бордюр. Рішення приймати їх на роботу чи ні залежать від конкретного директора, який часто знаходить різні відмовки.

Якщо в мене є підтримка побратимів і місцева влада нас трохи побоюється, то в інвалідів з дитинства такого привілею немає.

Інфраструктура в нашому місті доступна для людей з інвалідністю лише частково. Наприклад, можуть з одного боку зробити в’їзд, а виїзд з іншого прокласти забудуть чи ж побудуть пандуси зі значно більшим кутом нахилу, ніж це дозволено. Скористатися ними неможливо.

Я зіткнувся з байдужістю і нерозумінням людей. Будь–то черга, де мене мали б пропустити чи зупинка, де могли б допомогти піднятися в автобус. Дивна річ: коли я потребую допомоги, то частіше її запропонує жінка, ніж чоловік, хоча в нього більше фізичної сили.

Пригадую, як я стояв на світлофорі і не наважувався переїхати дорогу, бо мені потрібно було зробити це заднім ходом. Я постійно озирався, їздив взад–вперед. Було очевидно, що я потребував допомоги. Поруч стояв велосипедист. Він поглянув на мене, сів на велосипед і поїхав у справах. Навіть не запитав: "Друже, тобі потрібна допомога?".

Коли я намагався подолати свій страх скочуватися заднім ходом одного разу впав і вилетів з візка. Знайшлися люди, що допомогли мені сісти назад. Відтоді я вирішив, що маю покладатися лише на себе і нізвідки не очікувати допомоги. Тепер я детально продумую наперед маршрут кожної поїздки: дивлюся, де можуть виникнути складнощі і як їх оминути.

Спорт допоміг адаптуватися до нової реальності

Прийняти нове тіло і знову спиратися на нього допомогли друзі і спорт. Мені пощастило, що маю справді близьких людей. Коли я подовгу не з’являвся надворі чи в соціальних мережах, завжди знаходився приятель, який запитував: "Як ти? Чомусь тебе давно не було видно" й витягував мене з дому на прогулянку.

Справді класні хлопці зустрілися мені серед персоналу реабілітаційного центру, де я займаюся. Вони завжди мотивували мене не просто підтримувати форму, а й брати участь в змаганнях.

Якщо я щось пообіцяв їм, то потім це обов’язково виконував. Так в 2019 році на свій День народження я пообіцяв подолати півмарафон. Тоді ж здійснив задумане на забігу й отримав медаль. Потім ставив національний рекорд з кросфіту в спеціальній категорії для осіб з інвалідністю.

Медаль за подоланий півмарафонАвтор: З архіву героя

Волонтери й просто знайомі загітували мене в 2021 році взяти участь у відборі національної збірної "Ігор нескорених", що мали поїхати до США. Там потрібно було освоїти багато дисциплін, зокрема стрільбу з лука. Я не пройшов, але принаймні навчився стріляти і дотримав свого слова.

Я брав участь у багатьох змаганнях, але не завжди був задоволений системою суддівства, тому далі планую займатися фізичними вправами просто для себе.

Коли закінчиться війна, відвезу сина на море

У мене немає проблем з прийняттям саме зовнішності. Вважаю, що я як був красунчиком, так і залишився. Головне, щоб я подобався своїй дружині. На всіх інших мені байдуже

Я ніколи не звертався до психолога, бо вважаю, що прийняти нових себе і відпустити минуле можемо лише ми самі. Ніхто зовні не здатен це зробити за нас. Якщо ми самі себе не приймаємо, то чому це мають робити інші?

Я навчився жити в новій реальності: детально вивчив місто і тепер воно здається мені комфортнішим за столицю. Я добре знаю, де зможу проїхати і як оптимально прокласти свій шлях.

Мій тренер часто записує сторіз зі мною зі спортзалу, щоб мотивувати інших людей займатися, мовляв людині з інвалідністю це вдається, тож, які можуть бути відмовки у вас? Найближчим часом ми з ним плануємо створити і вести мій спортивний акаунт в інстаграм.

Під час тренуванняАвтор: З архіву героя

Я завжди відпочиваю в колі друзів. Ми разом ходимо на каву, можемо провести час біля річки. Доки триває війна я вважаю, що відпочивати на морі дещо лицемірно, та дуже сподіваюся, що скоро зможу показати його своєму сину і нарешті побачу сам.

Поради психолога про те, як адаптуватися до набутої інвалідності

Які емоції може відчувати людина, що втратила здатність ходити самостійно, як їй прийняти нову реальність, а близьким підтримати її на цьому шляху розповіла психотерапевтка Оксана Верховод:

Оксана ВерховодАвтор: З архіву експертки

В історії дуже влучно підмічено, що людині складно зустрітися з власними фізичними обмеженнями, що настають внаслідок травми. У першу чергу, через те, що такі обмеження сприймаються та проживаються як слабкість чи безпомічність.

Фактично із втратою фізичних можливостей, що були доступні раніше, суб'єктивно відчувається ще й втрата контролю над своїм життям. Так ніби, якщо мені не підвладне моє тіло, то що говорити про інші сфери життя? Відбувається деяке узагальнення втрати можливостей та контролю.

У такі періоди важливо

• знайти ті точки, де людина знову зможе відчути власний контроль,
• визначити, що від неї залежить,
• відзначити, що перебуває в межах її сил та можливостей.

Важливо зосередитися на питанні фокусу, адже найчастіше ми концентруємося на тому, чого не маємо чи що нам недоступне наразі. Від цього можемо все більше занурюватися у розчарування собою та світом.

Наш герой демонструє зовсім інший підхід – пошук можливостей, фокус на тому, що йому доступне, в чому він може рости та розвиватися.

До того, як зробити перші кроки до перебудови життя людині з інвалідністю може знадобитися деякий час на прийняття нової реальності, яке неминуче приходить через проживання втрати. Вона може відчувати шок, злість, почуття провини, торги за те, що все ще може повернутися до того, як було раніше. І, звісно, багато суму, апатії та часом депресії. Але проживати горе важливо. Саме це веде до прийняття і дає можливість "народитися" заново.

У цьому процесі потрібною і корисною є підтримка близьких і рідних. Важко дати якийсь універсальний рецепт допомоги. Тут все індивідуально.

Але основне – це:

• бути поруч;
• пропонувати, але не нав'язувати допомогу;
• не намагатися все робити за людину, опікуватися нею так, ніби вона тепер взагалі нічого не може;
• не намагатися зайняти позицію згори, говорячи "Я краще знаю, як тобі треба робити/діяти" і подібні фрази;
• не варто намагатися прискорити хід подій до прийняття нової реальності чи знецінювати переживання і необхідність часу на це;
• найближчим важливо не забувати турбуватися про себе, свій ресурс, пам'ятати, що лише в ресурсному стані можлива підтримка іншого;
• ​​​​​​​вірити в краще навіть, якщо людина, що зазнала втрат, зневірилася.

Важливо, щоб людина з інвалідністю не замикалася наодинці зі своїми переживаннями. Потрібно знаходити тих, з ким можна розділити цей досвід, а також тих, хто стикався зі схожими почуттями і своєю історією дасть зрозуміти людині, що вона в цій ситуації не сама.

Для людей з інвалідністю може бути справжнім викликом подорожувати чи відпочивати на морі

Річ навіть не в тому, який вони матимуть вигляд та як їх сприйме оточення, а переважно в тому, що пляжі і зони відпочинку мало оснащені для цього. Люди з інвалідністю можуть відчувати внутрішній дискомфорт через те, що в якихось діях їм може знадобитися чиясь допомога.

Тут важлива внутрішня робота над прийняттям ідеї, що "Я не стаю не Ок, коли потребую чиєїсь допомоги", "Зі мною все добре, навіть якщо щось не можу зробити сам".

Спочатку це може бути непросто. Але, маючи певну мету та бажання, як наприклад, герой нашої історії мріє показати море синові і хоче мати щасливу сім’ю, ви зможете пройти цей шлях легше та натхненніше.

Чи реально відпочити на українському морі в наметі людині з інвалідністю? Досвід Дмитра Щебетюка

Я пересуваюсь на інвалідному візку. Море мені світить?