Скадовськ 27 лютого 2021 12:01 4249 👀

Переїхати до моря Колаж "О, Море"

Не мріяти про море, а жити біля нього. Чотири історії про переїзд на узбережжя

Олена Вовк Журналістка, яка знає Скадовськ як свої 5 пальців

Багато людей мріє оселитися біля моря, щоб зустрічати світанки та заходи сонця, вдихати на повні груди свіже повітря, насолоджуватися мальовничою природою та, звичайно, теплим морем. Перетворити мрію в реальність вдається далеко не всім.

Редакція "О, Море" поспілкувалася з чотирма героями, які перебралися жити в Скадовськ і Лазурне з інших міст. Вони розповіли про причини переїзду, труднощі, з якими зіткнулися, та про принади життя на чорноморському узбережжі.

Спробувала креветку і почала закохуватися в Скадовськ

Ірина Гнелицька, 33 роки
Переїхала з Краматорська у Скадовськ у 2011 році
До переїзду була в декретній відпустці, нині – практичний психолог/психотерапевт

Ірина Гнелицька народилася у Краматорську, навчалася у Харкові і вже 10-ий рік мешкає у Скадовську.

Дівчина зізнається, що основним мотивом переїзду до Скадовська була...любов. Любов до чоловіка, а потім і до міста.

"Навчаючись у Харкові, я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він – скадовчанин. Він і познайомив мене зі своєю маленькою батьківщиною. Вперше я приїхала у Скадовськ у 2007 році. Спочатку не зрозуміла унікальності такого мілкого моря і подумала, що це за калюжа. Але коли дізналася про всі його лікувальні властивості, спробувала смачнющу креветку, то почала закохуватися в море та у Скадовськ", – згадує Ірина.

скадоськ Ірина Гнелицька Автор: Архів героїні

Далі дівчина потрапила на Джарилгач. Каже, що поїздка дуже її вразила, залишила сильний відбиток у душі та серці.

Наступного року у розпал літа пара відіграла весілля. Розписалися на верхній палубі теплоходу ОМ, яким перевозили людей зі Скадовська на Джарилгач. На нижньому поверсі в цей час були туристи, які не зовсім розуміли, що відбувалося нагорі. Більше того – один із них вимкнув колонку, а разом із нею і марш Мендельсона.

Узаконення стосунків не увінчалося переїздом до Скадовська. Певний час пара жила у Харкові, а потім Ірина поїхала народжувати в Краматорська, а чоловік у пошуках роботи повернувся в Скадовськ.

У 2011 році Ірина разом із шестимісячним сином врешті перебралися до Скадовська.

Переїхали через кілька причин:

було власне житло,
стабільна робота в чоловіка,
хороші кліматичні умови для дітей.

скадовськ Ірина з чоловіком та дітьми Автор: Архів героїні

На новому місці Ірина присвячувала себе вихованню доньки, а згодом і сина.

"Ми постійно були біля моря. Дитині виповнився рік, а вона вже купалася в морі. Мене певний час місцеві підклювали: "Нічого, поживеш пару років, станеш як місцеві і забудеш дорогу до моря". Але любов до моря залишилася", – згадує жінка.

Ірина зізнається, що її весь час приймають за туристку. Бо ж ціле літо ходить з дітьми на пляж та ніжиться на сонці на Джарилгачі.

Ціле літо Ірина з дітьми проводить на морі

Пригадуючи ті перші роки життя в Скадовську, каже, що як такої адаптації в неї не було. Одразу було комфортно та затишно. Друзів спеціально не шукала, всі знайомства налагоджувалися завдяки дітям – на дитячих майданчиках, у садочку, школі, на секціях.

Після виходу з декрету почала шукати роботу і зрозуміла, що реалізуватися зі своєю професією Менеджер-економіст не вдасться. Та й колишня любов до фаху кудись зникла. Так Ірина прийшла до психології. Консультує клієнтів онлайн та зізнається, що дистанційка чи не єдина перспектива з роботою у Скадовську.

Ірина задоволена тим, що живе біля моря.

Я би тут не жила, якби мені не подобалося

Усім хто планує вдихати на повні груди морське повітря радить звернути увагу на переваги:

все поряд – дитячі садочки, школи, спортивні секції, з одного кінця міста в інше можна дійти за 40 хвилин,
немає метушні, що характерна для великих міста,
не потрібно виїжджати на відпочинок – у Скадовську можна і відпочивати, і працювати,
море ідеальне для відпочинку з дітьми,
місто розвивається.

Серед недоліків:

мало шансів на самореалізацію у багатьох сферах,
мало розваг для дорослих (немає кінотеатру, театру тощо),
проблеми з розкладом маршруток,
якість пляжу.

"У дитинстві ми з батьками їздили на Азовське море. Я тоді уявляла, що житиму біля моря. У період дорослішання я мріяла про принца, який буде мешкати біля моря. І моя мрія здійснилася", – завершує розмову Ірина Гнелицька.

скадоськ Ірина Гнелицька біля улюбленого моряАвтор: Архів героїні

Скадовчани живуть у раю

Олена Дмитренко, 49 років
Переїхала з Горлівки у Скадовськ у 2014 році
До переїзду працювала викладачкою у Горлівському технікумі Донецького національного університету, нині – готельєрка та волонтерка

Олена Дмитренко разом із чоловіком та донькою жили в промисловій Горлівці. У 2014 році хотіли переїхати до Криму, де була краща екологія та й сприятливий для здоров'я морський клімат.

Анексія Криму та окупація Горлівки повністю змінили плани родини. Втікаючи від війни, вони приїхали в Скадовськ.

"Вперше я побувала в місті 25 травня 2014 року. Це був вихідний день і я приїхала у пошуках житла, тому що знала, що це курортне місто і жити тут влітку буде дуже дорого", – пригадує жінка.

скадоськ Олена Дмитренко Автор: Архів героїні

Їй показали будинок та гараж із надбудовою, в якому була вода та електрика.

Він був у жахливому стані, проте я його придбала. Через кілька тижнів ми, зібравши найважливіші речі в Горлівці, переїхали у Скадовськ

Родина сама зробила в гаражі ремонт та прожила там 3 роки. А разом з ними там періодично оселялися рідні та близькі з Донеччини – мати та вітчим пані Олени, які втекли з Іловайська, батьки чоловіка з Горлівки, інші горлівчани – якось їх приїхало одразу 11 людей.

скадоськ Родина Дмитренків Автор: Архів героїні

У цьому гаражі і донині лежить чорновик дисертації про Горлівський технікум (у ньому працювала до окупації – ред.,), який жінка не встигла захистити через військові дії на Донбасі.

"Мені пропонували змінити тему, але це вже буде інша дисертація. Мені сказали, що я не зможу захистити дисертацію, тому що технікум не виїхав на українську територію, він залишився працювати на окупованій території. Із 85 викладачів тільки 2 зараз в Україні", – каже горлівчанка.

Перші три місяці життя на новому місці були найважчими для родини Дмитренків. Фактично 3 місяці сім'я не мала доходів, ніхто не міг працювати через важкий психологічний стан.

"Не пам'ятаю як ми і на що жили тоді, але те, що я все літо "Мівіну" їла точно пам'ятаю. З того часу мене від неї нудить. Я відчувала себе так, наче мене хто обухом по голові вдарив, вирвав із корінням з того місця, де ти роками жив, десятиліттями щось створював", – згадує жінка переїзд.

Приїхавши у Скадовськ у червні, разом із донькою Катериною вперше вийшла на пляж аж наприкінці серпня.

"Ми купили морозиво, сіли відпочивати і раптом над нами пролетів військовий гелікоптер, дуже низько. Донька дуже злякалася та сказала: "Пішли додому". І ми більше не ходили на набережну", – ділиться переселенка.

Проблем із пошуком роботи не було – як тільки вона звернулася до центру зайнятості, то влаштувалася вчителькою історії та політології у скадовську гімназію, потім викладачкою по класу фортепіано в музичну школу.

Нині розвиває соціальний бізнес – родинну садибу "Хуторок". Відпочивають у ній, передусім, родини учасників АТО, вимушені переселенці, багатодітні родини – саме ця категорія людей у пріоритеті. Для них пані Олена ввела, так би мовити, соціальний тариф – 40 гривень за одну людину на добу.

"Хуторок"

Також горлівчанка активно волонтерить – збирає речі та роздає їх нужденним. Так знайшла багато нових знайомих і коло людей постійно розширюється. Жінка впевнена: щастя не в грошах, а в можливості помогти іншим.

"Ми вибрали Скадовськ – це маленьке, тихе містечко. "Норка норковая", як я кажу. Я не знаю, як люди можуть тут нудьгувати. Мені сумувати ніколи, всі сім років я чекаю, коли ж я почну сумувати", – зізнається жінка.

Серед переваг курорту вона виділяє:

море – величезна батарейка та підзарядка, що лікує душу,
хороша екологія, що добре впливає на здоров'я,
компактність міста,
багато хороших людей.

Серед мінусів – знову ж таки море. Воно, з одного боку, приваблює туристів, а з іншого боку приводить до розуміння, що майже нічого не треба в місті робити. Начебто є море, начебто люди і так приїдуть.

скадоськ Джарилгацька затокаАвтор: Олександр Довгій

"Відомий хореограф Григорій Чапкіс, приїхавши у місто, сказав, що скадовчани живуть у раю. І це дійсно так", – резюмує жінка.

Мої знання про Херсонську область обмежувалися помідорами та кавунами

Максим Проворнов, 36 років
Переїхав з Києва в Лазурне в 2020 році
До переїзду і зараз – сценарист, режисер та ведучий заходів

Уродженець Харківщини Максим Проворнов переїхав із дружиною, дітьми та собакою у Лазурне майже рік тому. Чоловік мав сентименти до моря давно – свого часу часто подорожував Кримом та плекав думку колись таки перебратися жити до узбережжя.

Вперше побував у Лазурному у 2015 році.

"Батьки дружини продали майно в Харкові та купили будинок у Лазурному. Я приїхав із Києва допомогти їм розібратися на новому місці, а заодно і познайомитися ближче з селищем", – зізнається він.

лазурне Максим ПроворновАвтор: Архів героя

Максим згадує, що навіть уявити не міг, наскільки цікава і колоритна Херсонщина.

У той час мої знання про Херсонську область обмежувалися помідорами та кавунами. Це, мабуть, прорахунок курсу географії, нам ніхто не розповідав, що існує стільки всього крутого та неймовірного у Херсонській області

Далі було кілька спроб перебратися з родиною в селище. Остаточно переїхали у розпал карантину.

Для тих, хто перебирається з великих міст в Лазурне, Максим радить:

бути готовим втратити принади цивілізації, як-от, швидке вирішення питань. На курортах час плине дуже повільно і це норма, до якої просто треба звикнути,
потрібно розуміти за що жити. Усі курортні міста живуть в сезон, і знайти в цей період роботу неважко. У не сезон із працевлаштуванням набагато складніше. Але вирішити проблему може дистанційна робота,
змиритися з тим, що тут немає старих добрих друзів, посиденьок із якими часто дуже не вистачає.

лазурне Максим Проворнов з родиноюАвтор: Архів героя

Чоловік зізнається, що адаптація у невеличких курортах як Лазурне відбувається майже миттєво. Вона працює за формулою "ти дізнався двох людей і через тиждень ти знаєш усіх".

У Лазурному йому подобається тиша та спокій, свіже повітря, море, смачні овочі та фрукти – те, чого так не вистачало в Києві. Столиця ж переповнена людьми і єдиний варіант втечі від метушні – виїзд на природу.

Максим працює ведучим заходів та, зазвичай, кілька разів на місяць їздить до Києва на роботу. У перервах між цим чоловік власноруч робить ремонт у будинку, який придбала пара. У майбутньому планують запустити власний туристичний бізнес.

лазурне З родиноюАвтор: Архів героя

"Коли я переїжджав у березні, то багато думав чи варто. У Києві все ж таки роботи більше. Але коли в столиці почали закривати дитячі майданчики та парки, я зрозумів, що пора їхати. Коли мої знайомі сиділи вдома, ми в цей час гуляли біля моря, гуляли у дворі цілими днями", – зізнається Максим.

Каже, що тоді оцінив переваги життя на морі.

Ще однією перевагою життя на морі називає компактність та щире спілкування, якого немає у великих містах.

"Я абсолютно не жалію про переїзд. Той час, який би я витратив на дорогу в Києві, я можу провести зранку на морі. А можу і не провести. Можу із собакою сходити до узбережжя, а можу відкрити двері і собака сама себе вигуляє у дворі", – посміхаючись, каже герой.

лазурне Пес Марті Автор: Архів героя

"Переселитися до тепла" залишилося в крові

Любомир Іванків, 54 роки
Переїхав із Новояворівська в Лазурне в 2013 році
До переїзду і зараз – приватний підприємець

Уродженець Львівщини Любомир Іванків відпочивав на різних українських курортах, однак найбільше припало до душі Лазурне. Саме тут у 2006 році чоловік придбав будинок, а у 2013 році перебрався в нього жити.

"Мій батько все життя хотів виїхати туди, де завжди тепло, але так і не виїхав. І в мене, мабуть, те "переселитися до тепла" залишилося в крові. Тому я переїхав жити в Лазурне", – розповідає Любомир Олексійович.

лазурне Любомир ІванківАвтор: Архів героя

Рішення змінити місце проживання прийняв спонтанно. Закрив питання з бізнесом, зібрав речі та й поїхав на південь України. Підприємець впевнений, що якщо довго думати, то нічого в житті не вдасться.

Для тих, хто тільки планує переїжджати в Лазурне, чоловік радить вирішити питання з роботою. Оскільки селище курортне і роботу в несезон знайти практично нереально.

Любомир Іванків із синамиАвтор: Архів героя

Життя на новому місці відрізнялося від того, яким було на Львівщині. Чоловік поступово акліматизовувався, а разом із ним і двоє синів – 9 і 13 років, яких він виховує.

Найбільше здивувало:

місцеві жителі – на відміну від людей Західної України, більш замкнуті та важко йдуть на контакт, "самі за себе",
незначна кількість лавочок та парків – на думку чоловіка, місця для посиденьок є необхідною опцією для спілкуванням між людьми. Оскільки їх мало, то, вочевидь, мало охочих до спілкування.

Сьогодні Любомир Іванків має невеликий туристичний бізнес на своєму подвір'ї.

Хоча й став місцевим, проте не забуває про відпочинок морі. Разом із дітьми влітку ходить на море та відвідує Джарилгач.

"Раніше я щодня їздив на острів, вважав, що кращого відпочинку й годі шукати. Зараз із цим складніше – це ж треба цілий день витратити!" – зізнається чоловік.

ДжарилгачАвтор: Костянтин Буряк